18. Перший рік: Ревізія

   Після Дня народження Ремуса час, здавалося, пришвидшився. Дні стали довшими і весна увірвалась в замок, заливаючи його сонячним світлом і свіжим повітрям після довгої зими. Екзамени нависали над ними здоровою хмарою і Ремус нарешті переборов свою тривожність стосовно читання серед великої кількості людей проводячи все більше часу в бібліотеці. Замість того, щоб готувати нові розіграші та витівки Мародери проводили свої вечори опрацьовуючи зілля і перевіряючи їх інгредієнти, один в одного.

   Сіріус і Джеймс відносилися до екзаменів дуже серйозно, для них це було змагання. Хоча вони обидва заперечували це, у Ремуса було відчуття, наче вони захищали свою чистокровну честь, адже від них очікували більшого і подібне відношення до чистокровних родин панувало в школі навіть серед учителів. Ремуса це мало хвилювало, оскільки отримуючи навіть невисокі оцінки по всім предметам, він усе одно справлявся краще, ніж будь-коли. Він навіть радів відсутності родини, яка би тиснула на нього.

  А ось тиск на Пітера ставав дуже явним. Він був зовсім непоганим учнем – перевершував у гербалогії та астрономії, часто обходячи навіть Джеймса. Але він був дуже нервовим, що постійно впливало на його роботу, робило рухи його палички різкими, а заклинання – нечіткими. Пітер не надто багато говорив про свою родину, але отримував від неї багато листів і Ремус помітив, що Джеймс ходив навшпиньки довкола цієї теми.

— Як багато ми повинні здати цього року? — відчайдушно запитував у них круглолиций друг мінімум чотири рази на день.

— Пітере, заспокойся, — говорив йому Джеймс. — Все у тебе буде добре, ти можеш усю теорію переказати задом наперед, тобі лише потрібно перенести теорію на практику.

— Я не виню його в тому, що він трохи смикається, — прошепотів Сіріус Ремусу, коли двоє інших їх би не почули. — У сім’ї Петіґру було мінімум дванадцять сквибів і це лише в цьому столітті. 

— Сквибів?

— Чарівників без магії, — терпиливо пояснив Сіріус. — Знаєш, як у родинах маґлів інколи народжуються чаклуни? У зворотній бік це теж працює та ніхто особливо не любить про це говорити. У мого пра-пра-дядька теж була ця скажена теорія, наче маґли підміняють наших дітей на своїх, щоб проникнути в чарівний світ. Звісно, у нього були не всі вдома.

— Ясно, — відповів Ремус, удаючи, що затямив усе, про що казав Сіріус. — Через це магія Пітера така… нестабільна?

— Не знаю, — знизав плечима Сіріус. — Можливо. Я не знаю чи можуть вони дійсно довести, що схильність до сквибів – це сімейне. Але це причина, по якій Петіґру більше не входять до складу священних двадцяти восьми.

   Ремус тяжко зітхнув даруючи Сіріусу свій найбільш саркастичний погляд:

— Ти ж знаєш, що я не уявляю, що це таке.

   Сіріус посміхнувся:

— Звідки мені знати, Люпине, ти стільки читаєш останнім часом. Приємно усвідомлювати, що ще є якісь речі про які я знаю, а ти ні.

   Ремус фиркнув у відповідь знову дивлячись на свою роботу. Сіріус швидко продовжив, наче не хотів утратити увагу:

— Священні двадцять вісім – це найчистокровніші з усіх чистокровних сімей. Останні «незаплямовані» родини.

   Ремус знову підняв на Сіруса злий погляд. Той підняв руки і поспішив пояснити:

— Їхні слова, не мої! Ти знаєш, я не вірю в усю цю херню про чистоту крові.

— Ну так, — Ремус підняв брову. — Але щось мені підказує, що родина Блек перша в цьому списку. 

— Взагалі-то, — відповів Сіріус із сяючими від сміху очами, — Перші – Аботи. Список по алфавіту.

   Ремус лише простогнав і повернувся до повторення зіллєваріння.

***

   Взагалі, екзамени були не найстрашнішим із того, про що Ремусові доводилося непокоїтись. Він був відносно впевненим, що справиться добре, навіть перевірив екзаменаційні правила (довжиною п’ять ярдів) і запевнився, що використання чар Скрибоклара для виправлення почерку було дозволено за умови, що учень може накласти їх самостійно. Ремус використовував ці чари ще з жовтня, тож це його ніяк не хвилювало. 

   Дві речі хвилювали Ремуса більше за здачу екзаменів. По-перше, його голову займала думка, що йому доведеться повертатися у дитячий будинок Св.Едмунда. Хоча його не було там лише декілька місяців, різниця між будинком і Гоґвортсом здавалась такою разючою, як різниця між чорно-білим кіно і кольоровим. Поки інші учні з радістю чекали майбутніх довгих і жарких канікул, коли вони зможуть відправитися закордон, розслабитись та виспатись, Ремусу здавалося, що його чекає вигнання.

   Їм було заборонено чаклувати за межами Гоґвортсу до сімнадцяти років, а це означало не лише втрату зв’язку з друзями, але і втрату можливості читати. Для нього літо майорило попереду пустим і самотнім, поділеним довгими болючими ночами в підвалі. 

   І тут свою гидку вовняну морду показувала друга проблема Ремуса. Як і передбачала мадам Помфрі, коли Ремусові виповнилось дванадцять, трансформації стали набагато гіршими. Цьому не було пояснень у жодній з прочитаних ним книжок, окрім німих слів про підлітковий вік і статеве дозрівання. Якщо раніше він міг обійтися укусами і парою подряпин – наче від грайливого цуценяти, який не вмів і не хотів по-справжньому нашкодити – то тепер отямившись він знаходив глибокі злісні рани, з яких не переставала литися кров, доки Помфрі не приходила до нього на допомогу. Агонія самого процесу обертання досягла майже настерпного рівня і, зачасту, його годинами нудило перед повним виходом місяця.

   На додачу, Ремусові доводилося довше залишатись у лікарняному крилі і йому ставало важче й важче пояснювати причину своєї відсутності. Друзі почали неприховано роздумувати про причини його загадкової хвороби – іноді їм здавалося, що він придурюється, щоб не ходити на занаття, також інколи дразнили, що він заразний.

   Принаймні, у дитячому будинку не було друзів яких би хвилювала його щомісячна відсутність. 

   Сіріус теж абсолютно не радів наближенню літніх канікул. Він ставав незвично тихим щоразу, коли хто-небудь згадував ці канікули, його погляд наче затьмарювався, фарби покидали обличчя. Джеймс запросив їх усіх залишитись у нього в гостях, на скільки вони захочуть, але Сіріус все одно був засмучений. 

— Ти ж знаєш, що вони ніколи не пустять мене, — зітхав він.

— Не вішай носа, — Джеймс закинув руку йому на плечі. Вони вдвох сиділи на великому дивані у спільній вітальні, Пітер сидів у кріслі намагаючись перетворити банан в тапок. У нього нічого не виходило. Ремус лежав на животі на килимі перед комином. У нього на спині була величезна рана, яка ніяк не загоювалась, навіть після всіх старань мадам Помфрі, тож тепер це була єдина безболісна поза.

   Однак Сіріус був неухильно налаштований ніс не піднімати. 

— Але ж вони не відпустять. Кляте весілля Белатриси в червні і, можеш бути впевненим, мене змусять бути присутнім від початку до кінця.

— Нас туди теж запросили, — раптом заговорив Пітер відриваючись від свого тапка, який залишався яскраво-жовтим і неприємно м’яким. — Ми там точно побачимося.

— Ага, чудово, — видихнув Сіріус настільки сильно, що його довге волосся підлетіло. — Якщо до цього мене не перетворять на жабу. Або не зачинять у портреті на все літо – вони колись зробили так із Андромедою. З тих пір, вона ніколи не поводилась, як раніше і тепер ненавидить усі чарівні картини.

— Після весілля, — сказав Джеймс, тактично намагаючись відвести суть розмови від обговорення родини Блек, — Ми щось вигадаємо. Ми вчинимо набіг, якщо доведеться, клянусь.

  Сіріус усміхнувся Джеймсу і Джеймс усміхнувся Сіріусу. Мова їх тіл ідеально відбивала одне одного і Ремус відчув укол самотності. Він знав, що в сім’ї Сіріуса набагато більше проблем, аніж те, що він там біла ворона, адже у вересні Сіріус показав йому свої шрами, але для Ремуса вони були абсолютно звичною і нормальною справою. Наглядачка інколи била його, якщо він виступав і він часто отримував вказівкою від своїх маґлівських учителів. У нього не було причин думати, що домашнє життя Сіріуса повинно чимось відрізнятися.

   Джеймс, звісно ж, знав більше за нього. Ремус це знав, тому що це була єдина тема на яку Джеймс не жартував із Сіріусом – родина. Ці двоє дуже багато розмовляли по ночах – Ремус не раз чув плач Сіріуса. Через це йому хотілося накласти свої власні чари заглушення, він ненавидів звуки плачу і рідко ревів сам. 

— Ти теж, Люпине, — покликав Джеймс.

— Гм? — Ремус відірвався від своїх думок. Він обережно вигнув спину і спробував не скривитись, коли біль блискавкою прошив його хребет.

— Ти повинен приїхати і залишитись на літо. У нас повно місця і мама не проти. 

— Не можу, — Ремус похитав головою знову опускаючи погляд в книгу. Його спина палала. — Наглядачка мене не відпустить. Законна опікунка і все таке, маґлівскі закони.

— Знайдемо, як це оминути, — впевнено відповів Джеймс. — Ви двоє приїдете, гаразд? Я все влаштую. 

   Ремус усміхнувся, розуміючи, що Джеймс нічого не зможе зробити. Повні припадали на кінець кожного місяця, як зазвичай, у нього не буде навіть вільного тижня в кінці літа. До того ж, Наглядачка йому справді не дозволить.

— Мені здається вдалося! — несподівано викрикнув Пітер, піднімаючи свій яскраво-жовтий тапок угору.

— Молодець, Піте, — нудьгуюче сказав Сіріус. — Приміряй, щоб подивитися чи підходить.

   Ремус сів прямо, більше не в силах терпіти цей біль. Коли він випрямився, то відчув теплу струю крові, що побігла по спині та зібралася на поясі його брюк. Злякавшись, він швидко піднявся на ноги. 

— Фууу! — викрикнув Пітер, витягуючи з тапка ногу покриту слизькою банановою сумішшю.

   Джеймс вибухнув сміхом, окуляри на його носі перекосилися:

— Він же пожартував, Піте! Тобі час перестати робити всіляку маячню, тільки тому що ми тобі говоримо.

— З тобою все добре, Люпине? — раптом запитав Сіріус. Ремус топтався на місці. Йому терміново потрібно було потрапити в лікарняне крило, але він не уявляв, як це пояснити. 

— Так, просто… я, мабуть, піду прогуляюсь.

— Куди? Вже майже відбій, — у Сіріуса загорілись очі. — Що ти запланував?

— Ні, ні, нічого, я просто хочу…

— Ми теж підемо! — Джеймс теж піднявся. — Я візьму мантію.

— Ні! — викрикнув Ремус.

   Вони усі завмерли, навіть Пітер, який був зайнятий тим, що позбувався залишків банану між пальців.

— Я… — Ремус запнувся. — Мені зле. Я просто піду до мадам Помфрі, ось і все.

— Добре, як скажеш, — Джеймс смиренно підняв руки. — Заспокойся, хочеш ми тебе супроводимо?

— Я піду, — швидко сказав Сіріус. Він піднявся з дивану і взяв Ремуса за лікоть тягнучи його до виходу з кімнати, доки інші не встигли нічого сказати.

— Сіріусе… — почав Ремус, як тільки вони вийшли у пустий коридор.

— Все нормально, Люпине. Я лише проведу тебе туди. Я не піду з тобою всередину, нічого такого.

   Ремус нерозуміюче на нього подивився, потім кивнув і пішов швидко, як тільки дозволяла поранена спина. Тепер він достатньо добре знав Сіріуса, щоб зрозуміти, що запевнити його не вдасться. Пітер міг піддатися страху і піти назад. Джеймс міг поважно віднестись до його бажань. Але Сіріус… Сіріус завжди повинен був дотиснути. 

— Ти в нормі? — запитав він, уважно оглядаючи його. — Ти йдеш якось дивно.

— Мені зле, — повторив Ремус крізь стиснуті зуби. Він надіявся, що Сіріус просто вирішить, що він злий на нього і не подумає, що це була злість від болю.

— Гаразд, — повільно відповів той. Вони продовжили йти в тиші. Коли нарешті дійшли до лікарняного крила, зупинившись, незручно забарились у коридорі на декілька секунд. Злі бурштинові очі Ремуса зустрілись з холодними блакитними очима навпроти, наче кидаючи виклик поставити питання.

— Надіюсь, тобі стане краще, — лише сказав Сіріус. — Можна ми навідаємо тебе завтра, якщо ти не повернешся?

— Мабуть, — обережно дозволив Ремус. Він спробував повести плечима і скривився. Обличчя Сіріуса не відреагувало.

— Бережи себе, Люпине, — тихо сказав він, розвернувся і поспіхом пішов назад по коридору.

   Ремус дивився йому вслід, поки той не сховався за стіною. У нього було дивне відчуття, що Сіріус обернеться в кінці коридору. Коли той не оглянувся, Ремус був дивно розчарований, хоча міг би знати наперед – Сіріуса Блека не можна назвати передбачуваним. 

   Він сіпнувся – чи то через силу, що набирала обертів, чи ще чого, і відчинив двері у лікарняне крило.