13. Перший рік: Лектіункула Маґна

Вівторок, 27-е грудня, 1971 рік.

---

   Коли з Різдвом було завершено Сіріус і Ремус опинилися в полоні цих байдужих днів до Нового року, очікуючи на своїх друзів. Сіріус із великим прагненням розробляв план помсти Снейпу. Йому більше не хотілося атакувати всіх слизеринців одразу, замість цього він вирішив обрати одного заклятого ворога і сконцентрувати всю увагу на ньому. 

   Ремус схилявся до згоди. Останні декілька тижнів він надто сильно ненавидів Снейпа, щоб мислити логічно. Він не міг позбутися відчуття, що Северус якимось чином обрав саме це прокляття із хутром, щоб якомога сильніше вразити і пригнічити Ремуса. Він не зовсім розумів, як тому вдалося це зробити. Скоріш за все, то було випадкове співпадіння, але йому було начхати. 

— Ми можемо просто взяти мантію Джеймса, прослідкувати доки він не залишиться на одинці та потім вибити з нього все лайно, — прогарчав Ремус якось ввечері, коли вони сиділи у спільній вітальні. Він стиснув підлокітник дивана, промовляючи ці слова і відчув скрип шкіри під своїми нігтями. Повний місяць був зовсім близько і він був ще більше роздратований.

— Окей, спокійно, Люпине, — тихо заспокоював його Сіріус тримаючи стопку книжок із бібліотеки в руках. — Ти роздумуєш, як маґл. Якщо ми збираємося йому помститися, то використаємо для цього магію. 

— Будь ласка, тільки не ще більше книжок, — застогнав Ремус, коли Сіріус плюхнувся на диван поруч з ним і розгорнув настільки великий том, що важка обкладинка закрила обидві пари їхніх худих ніг.

— Так, саме ще більше книжок, — невинно відповів Сіріус. — Ти закохаєшся у них, коли дізнаєшся краще, обіцяю. 

   Ремус не сильно йому вірив. Відверто кажучи, йому дуже подобалися їхні таємні навчальні сесії і він був дуже вражений об’ємом інформації, яку запам’ятав. Але слухати Сіріуса – це одне, а ось сидіти і самотньо витріщатися в параграфи суцільного тексту – зовсім інше. І все ж, Сіріус продовжував обіцяти йому скоро знайти рішення, яке усе змінить.

— Ну і про що ця? — запитав Ремус, прийнявши свою долю. Якщо Сіріус чогось хотів, то зупинити його було майже неможливо, доводилося просто терпіти і чекати, коли все закінчиться. 

— Про прокляття і закляття. Правда, більшість із них занадто важкі. Звісно ми здатні – ну, в сенсі, хоча би я, ти і Джеймс, проте, вважаю, потрібно притримуватися базових заклинань. Простота — ключ до успіху.

— Добре, — з нудьгою відповів Ремус. Йому досі більше подобалася ідея неочікуваної облави.

— Взагалі, я думав, ми обговоримо усе, що в наших силах і подивимося, чи назбирається наших здібностей на хороше закляття, — продовжив Сіріус, ніскільки не засоромлений відсутністю у Ремуса ентузіазму. — Отож, я дуже хороший в трансфіґурації – у мене досі кращі оцінки в класі, навіть тепер, коли ти почав наздоганяти. 

— Окей, — погодився Ремус. 

— А Джеймс трохи краще мене в захисті від темних мистецтв — це повинно допомогти нам у боротьбі з такими гидкими виродками, як Нюніус, проте ми досі не вивчили жодного нормального закляття. Окрім того, обеззброюючого, але воно нам не допоможе.

   Він задумливо пожував кінчик пера. Це було не нове перо і від нього у Сіріуса залишилась темна пляма на нижній губі, Ремус нічого не сказав. Сіріус продовжив:

— Звісно, Джеймс ще файно літає, але я не знаю, як це нам допоможе у виграші. Ще є Піт… добре залишається непомітним і караулить, напевне. 

   Ремус подумав, що це було трохи несправедливо по відношенню до Пітера. Так, він ніколи не ставав кращим на курсі, як Джеймс чи Сіріус, але він був цілком успішним учнем і здавав усі предмети на «задовільно». Так, йому не вистачало тієї жаги до змагань, що була у Сіріуса чи Джеймса, бажання проявити себе. Ремус цілком його розумів, адже іноді було доволі просто дружити з більш розумними і впевненими в собі людьми. Ти отримував трохи їхнього сяйва без жодних зусиль.

— Піт сильний в гербалогії, — відмітив Ремус. — І в зіллях.

— Обидва безкорисні, — знизав плечима Сіріус. — Це ж ти вигадав ту витівку з шипшиною і ми ніколи не переможемо Снейпа в зіллях. Мені страшно зізнатися, але цей виродок в них дійсно сильний. Отож, повернемося до діла — у нас ще є ти, якому немає рівні в чарах.

— Не зовсім, — швидко перебив Ремус. — Мабуть, у мене непогано виходить левітація і на цьому все.

— Ой, замовкни, зараз не час для скромності, Люпине, — нетерпляче махнув рукою Сіріус. — Закляття даються тобі швидше ніж будь-кому. Якщо ми знайдемо яке-небудь вдале гидке прокляття, я розраховую, що ти ним оволодієш.

   Ремус фиркнув. Він ненавидів, коли Сіріус розмовляв ось так – наче Ремус був таким само розумним і обдарованим, як вони з Джеймсом. Він знав, що це не так і від того йому було страшенно незручно. Він поборов несподіваний порив зіштовхнути величнзну книжку з колін і покинути кімнату. 

   Уся справа в повному місяці, казав він собі. У ньому накопичилося забагато енергії, йому було надто жарко поруч із вогнем, поруч із Сіріусом. Він відчував запах його крові, вперемішку зі специфічним запахом магії. Куточком свідомості він надіявся, що на вечерю подадуть м’ясо з кров’ю — що-небудь у чому він би відчув металевий смак. 

— Ми повинні вигадати щось шикарне, — пробурмотів Сіріус, гортаючи книжку до самого кінця. Ремус ледь не крикнув, коли уся вага книги лягла на його ноги. Сіріус не звертав на це уваги, проводячи пальцем по складовій. — Щось набагато гірше, аніж ця маячня з хутром. 

   Ремуса сіпало від спогаду про жарт Снейпа. Всередині нього знову піднялася хвиля гніву чи справа було просто в голоді? Він похитав головою і скинув книгу з колін, прикидаючись, що йому потрібно встати, щоб потягнутися. Суглоби вже починали нити, його тіло готувалося до майбутньої трансформації.

— Не розумію, з чого ти вирішив, що це нам допоможе, — позіхнув Ремус.

— Маґлівський погляд, — посміхнувся Сіріус. — Як із часниковою пудрою. Ти можеш вигадати такі речі, які Снейп не в стані навіть уявити. 

Ремус похитав головою намагаючись відновити роботу мозку.

— Не можу вигадати нічого достатньо поганого, — сказав він. — Якось ми набрали відро льодяної води і поставили його на двері, залишивши їх трохи відкритими. Наглядачка повинна було відчинити їх і скинути відро на себе. Тільки ось відчинила двері не вона, а повар і в результаті нас цілий місяць годували лайном, — його живіт почав бурчати при згадці про їжу. — Якщо чесно, це доволі ідіотський розіграш. Ти хочеш їсти? Може, підемо вже на вечерю?

— Ну, мабуть, так… — Сіріус закрив книжку. — Ми легко можемо дістати відро, але ми не знаємо в якій саме кімнаті спить Снейп. І мені не здається, що це налякає його достатньо сильно. Зрештою, ми – Мародери, у нас повинні бути певні стандарти. 

Ремус засміявся, коли вони лізли через отвір за портретом.

— Так, я сказав тобі – це маячна. Шкода звісно, Нюніусу не завадить трохи помитися. 

Сіріус засміявся у відповідь. Потім він застиг на місці вхопивши Ремуса за плече.

— О, Боже мій, ти – геній! Ти бісів геній!

— Що?! — шоковано запитав Ремус, трохи роздратований тим, що його ось так хапають. 

— Добряче помитися! Ось що ми зробимо! Тримаю парі, це легко, це повинно бути десь серед цих книжок… почекай тут! — він знову щез за портретом. Ремус зітхнув відчуваючи тягуче почуття голоду і приготувався чекати.

***

— Зажди, поясни ще раз, — прошепотів Ремус, коли вони зачистили свої тарілки. Він збирав залишки соусу останнім шматочком печеної картоплі, роздумуючи, чи не покласти добавки. Він їв, як не в себе у ніч перед місяцем. — Звучить якось складно. 

— Це не складно, — Сіріус похитав головою. — Я думаю, це легко. Загалом, закляття погоди складні, але нам потрібна лише одна хмарка розміром із цю тарілку, — він указав на посуд перед собою. 

— Це буде прямо, як з цією стелею? — запитав Ремус, закидуючи голову до зачарованого неба. З нього лив дощ, як і все Різдво, але злива випаровувалася до того, як могла торкнутися голів учнів.

— Трохи, — відповів Сіріус, — але менше. І без цих чар, які заважають краплям намочити нас. 

— А він… хіба він не зможе просто вийти з-під хмари?

— Не в тому випадку, якщо ми поєднаємо його з прив’язуючим заклинанням. 

— Але… Ми ще не навчилися змішувати заклинання. Ну, я не вмію, а ти? — він подивився на Сіріуса. 

Той з ентузіазмом хитав головою:

— Так, я вже давно практикуюсь для цієї твоєї проблеми з читанням. Взагалі-то, не так вже й складно, потрібно лише добре сконцентруватися.

— Те ж саме мені говорять про читання, — зітхнув Ремус. 

— Ми потренуємось, — впевнено сказав Сіріус. — Ми будемо дуже багато тренуватися, доки Джеймс і Пітер не повернуться. Вони просто помруть від захвату. 

   Після цього ніколи було їсти добавку, тож Ремусові довелося задовольнятися залишками різдвяного печива, поки Сіріус вивчав чари погоди. Коли він знайшов бажане, вони по черзі намагалися начаклувати хмару. Сіріусу довелося прочитати декілька разів інструкцію, щоб повністю її зрозуміти. 

   Це було вперше, коли Ремус намагався відтворити заклинання не дивлячись до цього, як воно виконується іншим чаклуном. Спочатку йому було нелегко, але він швидко зрозумів рухи та повороти чарівної палички, а ось Сірірус був краще нього в промові. Йому дійсно потрібна була повна концентрація і лише близько півночі їм вдалося хоча би щось створити на світ. Зрештою, у Ремуса вийшло сформувати маленьку сіру хмарку. Вона вилилася з кінця його палички, немов туман, затрималась між ними на декілька секунд, перед тим як луснути неначе мильна бульбашка, лишивши після себе лише мутний вологий слід. 

Сіріус широко посміхнувся:

— У нас все вийде!

***

Субота, 31-е грудня, 1971 рік.

---

Ремусові було складно позбутися Сіріуса у ніч повного місяця. Він навіть не сказав йому, що йому зле, але той лише захотів супроводити його до лікарняного крила. Все ж, Ремусу вдалося запевнити його, що Сіріусу варто залишитися і практикувати хмарні чари. 

— Але у нас вже майже вийшло, — жалівся Сіріус. Це було правдою, їм обом вдалося відтворити задовільні довгострокові грозові хмари — у процесі їхню ванну кімнату майже затопило. Залишалося лише привчитися довго концентруватися і відточити прив’язуюче закляття. 

— Тоді займись ще чимось, — огризнувся Ремус. Він уже майже вийшов за двері, його шкіра все сильніше натягувалась на м’язи, шлунок журчав, як ненормальний. — Побачимося завтра.

— Звідки ти знаєш, що вона залишить тебе на всю ніч…?!

   Ремус втік швидше, ніж йому довелося відповідати на запитання. Він ставав необережним, подумав він про себе, стукаючи у двері кабінету Макґонагол. Колись йому доведеться вигадати нормальне пояснення своїм зникненням. Він боявся, що колись друзі можуть пов’язати ночі його зникнення з повнями — вони всі вчили астрономію.

   Хатина було холодною, від нескінченного дощу стіни промокли наскрізь і пахнули сирістю. Ремус шкодував, що не взяв із собою паличку, він навчився непоганому вогняному заклинанню, воно би знадобилося зараз. Хоча, напевне, якщо посеред хатинки буде палати багаття, коли він перетвориться, з цього не буде нічого хорошого. Він може спалити тут усе вщент. 

   Трансформація почалася більш неочікувано, аніж зазвичай. З тих пір, як мадам Помфрі сказала, що вони можуть погіршитися, він, схоже, почав це відчувати. Він досі намагався не кричати, у страху, що Макґонагол або Помфрі почують його по дорозі з тунелю до замку. Він не хотів ще більше жалю. 

***

Неділя, 1-е січня, 1972 рік. 

---

   На наступний день Ремус ледь зміг піднятися на ноги після зворотньої трансформації. Тому він лише накинув на себе плед і залишився на підлозі в очікуванні на мадам Помфрі. Кожен сантиметр його тіла болів сильніше, ніж будь-коли. Його голова розколювалася, наче на ній стрибав троль. Кожен зуб у його щелепах нив тягучим болем, кожен суглоб у його плечах, здавалося, витягнувся настільки, що нарешті поламався. Він зламав майже усі свої нігті. На старих шпалерах він помітив величезні сліди від кігтів.

— Ремусе? — почув він тихий голос мадам Помфрі з-за дверей — Я заходжу, дорогенький. 

Він заплющив очі, не маючи сил навіть простогнати.

— О, — лише видихнула вона проходячи до кімнати і виявила його на підлозі. — Все було погано, так? Можливо, справа у сонцестоянні. Мені потрібно звіритись із книгою. Ти можеш піднятися, Ремусе? — вона торкнулась до його лоба.

   Він розплющив очі і слабо кивнув, щоб після цього встати тримаючись за її руку. Це було помилкою. Як тільки він опинився на ногах, його погляд затьмарився, шлунок скрутило. Він упав на коліна і його знудило прямо на підлогу. 

— Нічого страшного, — заспокоююче прошепотіла мадам Помфрі, притримуючи його за тремтячі плечі. Вона направила свою паличку на безлад і все випарувалося, наче нічого і не було. — Все добре. Ходімо туди, де тепліше, не проти?

   Вона хотіла начаклувати носилки, щоб донести його до замку, але він не зміг би пережити такого сорому, неважливо, наскільки була рання година. Вони дуже повільно йшли до замку і потім у лікарняне крило, де він, зрештою, впав на м’яку чисту постіль. Медсестра продовжувала доглядати за ним, але його вже хилило до сну.

   Він прокинувся, почуваючись набагато краще. В будь-якому випадку, головний біль покинув його. Він покліпав і потягнувся за стаканом води на прикроватному столику. Хтось взяв стакан і подав йому. Він зробив декілька глибоких ковтків і поставив стакан назад, потім підняв погляд, очікуючи побачити мадам Помфрі і викрикнув:

— Сіріус! — голос виявився хриплим, а горло досі надто сухим. Господи, невже він дійсно вив? Як же соромно.

— З новим роком, — радісно сказав Сірус. Він сидів на маленькому дерев’яному стільці поруч з ліжком, що був поставлений для відвідувачів, і притискав до грудей якусь книжку. — Вирішив провідати тебе, коли ти не явився на сніданок. Ти як?

— Нормально, — Ремус сів прямо і потер лоба. — Я, гм..м… у меня інколи стаються мігрені. Але мені вже краще.

— Добре, — кивнув Сірус. — Тому що твій різдвяний подарунок нарешті готовий.

— Мій… що? — Ремус підозріло подивився на Сіріуса. Його блакитні очі сяяли, наче він тільки що наробив чогось особливо цікавого. 

— Пробач за затримку, — продовжував той. — Мені треба було зробити декілька правок в останню хвилину. Ось, — він передав йому книгу. Це була його «Історія магії».

— Що…? — Ремус уже підозрював, що йому сниться просто якийсь дивний сон. Навіщо Сіріус давав йому його власний підручник історії?

— Розгортай!

   Ремус розгорнув. Він майже не гортав цієї книги за весь рік і сторінки досі були твердими і міцно скріпленими, якщо не враховувати найпершу. Під заголовком Сірус написав щось своїм акуратним почерком, Ремус вчитався у цей напис стискаючи губи від зусилля. Він уже був замореним, у нього не було сил на ці загадки. 

— Сірусе, — зітхнув він, — ти ж знаєш, я не можу…

— Поклади руку на сторінку, — з ентузіазмом промовив Сіріус, сідаючи ближче. — притисни долоню до паперу, повністю… так, ось так. Так, зараз, дай мені хвилинку…

Він дістав свою паличку з кишені і легко приставив її до скроні Ремуса..

— Сіріусе, що ти робиш?! — Ремус трохи злякався — на нього ніколи раніше не наставляли паличку, а він бачив, як Сіріус підривав речі і більші за його голову.

— Довірся мені! — шикнув на нього Сіріус. Його обличчя прийняло задумливий вираз. Він глибоко втягнув повітря. Ремус міцно зажмурився готуючись до гіршого. Принаймні, він уже був у лікарняному крилі. — Лектіункула Маґна! — впевнено промовив Сіріус.

   Ремус відчув дивний поштовх, наче він пропустив останню сходинку. Йому не було боляче і його голова досі залишалась прикріпленою до тіла. Він розплющив очі та подивився на Сіріуса.

— Що це було?

— Подивись у книжку! — вказав пальцем Сірус, майже танцюючи на стільці від захвату. — Скажи мені, що там написано!

   Ремус вдихнув повітря і подивився на сторінку. Вона була такою самою – звичайна біла сторінка із трохи змазаним почерком Сіруса. Він уставився на неї, не зовсім розуміючи, що має побачити. 

— Прочитай, що написано! — підказав Сіріус.

— Я… — Ремус подивився на перше слово.

«Щасливого…», — раптом продиктував голос у його голові.

   Ремус шоковано кліпнув — він ніколи не чув цей голос раніше, хоча він явно був його власним. Це було майже як в розподільному капелюсі, тільки більш знайомо, більш із середини. Він знову угледівся на сторінку. «Щасливого Різдва, — там було написано. — Тепер ти самостійно можеш робити свою бісову домашку. Від твого соратника-мародера і ліпшого друга Сіріуса Блека».

   Ремус засміявся. Він подивився на Сіріуса потім знову на папер. Він розгорнув книгу десь посередині і поглянув на суцільний текст: «…у різні роки шістнадцятого століття Корнкліус Аґріппа вчинив свій найбільший порив у сфері природної магії»…

— О боже! — викрикнув Ремус. Він перегорнув сторінку і прочитав ще трохи. Голос у його голові так само впевнено продовжував читати слово за словом. Тепер він сам міг читати. — О БОЖЕ!

— Тобто спрацювало?! — запитав Сіріус, розпливаючись у посмішці.

— Сірусе!.. Це… ти!.. Я не… як?!

— О ні, — засміявся Сірус. — Будь ласка, тільки не кажи, що я настільки зіпсував твій мозок, що ти тепер не можеш скласти зв’язне речення? Чи ніяке не можеш?

— Дякую тобі, — із трудом вимов Ремус. Він відчув, як погляд застилають сльози і одразу ж із силою витер їх. Сірус ввічливо відвів погляд. 

— Нема за що, — відповів він. — Тепер ти можеш допомогти мені з ідеєю нашого наступного грандіозного розіграшу. 

— Ми ж і досі з першим не розібралися, — відповів Ремус, шмигнув носом і постарався взяти себе в руки. — Покажи мені, як ти це зробив… це… в сенсі, це ж напевно дуже високий рівень магії. 

— Типу того, — Сірус повів плечима. — Взагалі-то, мені в голову ця думка прийшла після гучномовця від матері. Я подумав, якщо ти можеш змусити лист кричати на когось, то ти також можеш змусити книгу прочитати себе для когось. Найважчим було зберегти голос у голові — я не міг зрозуміти чи спрацювала це на мені чи я просто читав, як зазвичай. Але це працює з будь-якою книгою. Ну, мені так здається. Я не зовсім впевнений щодо інших речей, по типу ярликів чи символів у зіллєварінні, але я ще попрацюю над цим. 

   Ремус не міг відірвати погляду від книжки, читаючи випадкові рядки і не перестаючи усміхатися. Він ще ніколи у своєму житті не був таким щасливим.