4. Перший рік: Повний місяць

   Неділя, 5-е вересня, 1971 рік.

   Ремус увесь тиждень щосили ігнорував хлопців. Цьому мистецтву він навчився ще в Св.Едді — якщо ти не помітний, тим краще, а ще краще, якщо ніхто про тебе взагалі не знає. (У дитячому будинку його все ж часто колотили і занурювали головою в унітаз, але до інших ставились так само і загалом, ніхто не мав наміру спеціально ускладнити його життя.) Звичайно, Джеймс, Сіріус і Пітер зовсім не були схожими на хлопців із сиротинця. Вони були тими, кого наглядачка назвала б «вихованими».
   Дивлячись на Сіріуса або Джеймса особливо сильно видно, що їх сім’ї мають статки. Він чув це по їхнім розмовам про дім, навіть те, як вони розмовляли, розкривало справжніх аристократів: кожен голосний та приголосний був дуже чітким. Ремус уважно їх слухав і пообіцяв собі, що постарається промовляти ці звуки.
   Проте, справа була не лише у вимові, а і в темі розмови. Ремус зростав з дорослими, котрі постійно гарчали: «Мовчати!», а також із дітьми, що дражнили його ботаном, якщо чули більше слів, ніж украй необхідно. Натомість Джеймс і Сіріус розмовляли немов персонажі книг: у їхніх словах було безліч чітких метафор і отруйного сарказму. Їхній гострий розум, як вважав Ремус, був страшнішим за удар по обличчю, адже біль від удару пройшов би у рази швидше. 
   Досі він уникав хлопців, гублячись коридорами замку. У притулку він не мав особистої волі, часто доводилось просто сидіти в кімнаті. У Гоґвортсі ж, схоже, не існувало місця, куди не можна пройти і Ремус мав намір вивчити кожен сантиметр цієї чудернацької споруди. 
   Їм видавали мапи, що допомогали знаходити кабінети, але хлопець помітив, що вони вкрай спрощенні. Наприклад, на мапі не було випадково знайденого ним таємного проходу, що вів з підземелля до жіночої вбиральні на першому поверсі. Він не мав жодного пояснення навіщо комусь знадобився прохід між цими приміщеннями. Вперше, коли він ним скористався, то  зіштовхнувся з роздратованою примарою, що кричала на Ремуса і кидалась в нього милом. Також, було б корисним, думав Ремус, оживити мапу, як і портрети, тоді він би зміг відслідковувати дурні переміщення цих дурних сходів. Він був певен, що, як мінімум, один кабінет також пересувався у просторі, тому що йому ніколи не вдавалось знайти його в одному місці.

   У неділю Ремус із жахом чекав понеділка, який окрім першого дня після повного місяця, мав стати ще й першим навчальним днем. Після вечері, котру Ремус провів наодинці сидячи за кілька місць від Сіріуса, Джеймса та Пітера, він швидко пішов до кабінету Макґонагол. Вона чекала його на місці разом зі шкільною лікаркою, з якою його вже познайомили. То була добра і приємна жінка, хоч і трохи занадто діяльна.
— Добрий вечір, пане Люпін, — посміхнулась Макґонагол. — Вдячна за пунктуальність. Слідуйте за нами.
На подив Ремуса вони провели його не у підземелля, як він думав, а на вулицю до дуже великого вигнутого дерева. Войовнича Верба з’явилась тут нещодавно, Дамблдор пояснив у своїй промові напочатку року, що це подарунок одного з випускників Гоґвортсу. Ремус думав, що хто б то не був, він явно ненавидів Гоґвортс, адже дерево було не лише потворним, але й шалено аґресивним.
   Наблизившись до нього, професорка Макґонагол учинила дещо настільки чудернацьке, що Ремус ледь не пискнув від подиву. Здавалося, вона зникла — зненацька зменшилась, доки її зовсім не стало. Зате на її місці з’явилась гладенька смугаста кішка з жовтими очима. Мадам Помфрі не демонструвала шоку в ту мить, коли кішка побігла до дерева, що вертіло гілками, мов ображений малюк. Кицька неураженою наблизилась до самого стовбуру і тиснула лапкою на однин із коренів. Верба за секунду застигла на місці. Ремус і мадам Помфрі продовжили йти, доки не підійшли до дупла внизу дерева, якого Ремус раніше не помічав. Усередині на них чекала Макґонагол, яка до цього часу вже стала людиною.
   У проході бовваніло ледь зеленим світлом факелів на стінах, у кінці були дверцята. Вони вели до невеликої будівлі, яка, ймовірно,  вже давно покинута. Вікна були забитими, а двері зачиненими.
— Ось ми і прийшли, — Макґонагол намагалась говорити радісно, хоча місце було доволі пригніченим. — Я надіюсь, ви розумієте, що ми не можемо залишитись, але, якщо бажаєте, мадам Помфрі може почекати ззовні, доки… трансформація не закінчиться.
Ремус знизав плечима :
— Я буду в порядку. Як мені повернутись зранку?
— Я повернусь, як тільки зійде сонце, — пообіцяла лікарка. — підладнаємо вас і відправимо на уроки, ніхто і не помітить, що вас не було, — вона посміхнулась, але очі досі були сумними. Через це Ремусу стало не по собі. Хоча до цього часу йому було не по собі абсолютно всюди. Його волосся стало колючим, шкіра здавалось тісною, температура піднялась.
— Вам варто піти — швидко промовив він і пішов у пусту кімнату. Коло однієї стіни знаходився диван з чистими ковдрами. Мабуть, його поставили сюди спеціально для нього.
   Дві жінки пішли, міцно зачинивши двері за собою. Він почув бурмотіння Макґонагол і йому стало цікавим, які чари вона накладає на дім. Щоб то не було, все краще за срібні пластини.

   Він посидів трохи на дивані, потім знов піднявся не знайшовши собі місця. Згодом, почав вимірювати кімнату кроками. Інколи здавалось, що вовк захоплював його мозок швидше, ніж тіло і коли за вікном був лише морок, почуття загострились, він відчув тяжкий голод у шлунку. Ремус швидко зняв одяг, щоб не порвався. Дзвінкий біль зводив суглоби, коли він лежав на дивані. Це була найгірша частина. Він чув стукіт власного серця, скрипіт сухожиль, доки ті розтягувались, кістки та зуби точились одне об одне, вони росли в довжину, череп заломлювався та змінював форму.
   Він стогнав і шипів, доки біль не стала терпимою, тоді вже закричав. Ремус міг лише надіятись, що школа достатньо далеко і його ніхто не почує. Загалом, трансформація тривала близько двадцяти хвилин, хоч він ніколи і не вимірював час. Після того пам’ять мліла, він не міг згадати і крихти з того, що відбувалось у тілі вовкулаки. Ця перша ніч у Гоґвортсі залишилась в його пам’яті розмитою плямою, втім він прокинувся з меншою кількістю поранень. Певне, вовк лише знайомився з невідомою йому територією, перевіряв кордони дозволеного. Скоріш за все, він ще й кидався на двері та вікна, позаяк лівий бік декілька днів лишався розписаним в синцях.
   Зворотня трансформація також була не з приємного — відчуття, немов його розбили і потріскали вибивало повітря з легень та змушувало тіло вибухати від болю. Він витер сльози і впав на диван, вдячний за тихий час сну перед тим, як сонце врешті зійде.
   Мадам Помфрі повернулась, як і обіцяла. Вона поклала прохолодні долоні на його палаючий лоб і промовила спокійним тоном:
— Мені не подобається твій вигляд, — сказала вона, коли він відкрив свої сонні очі. — Це просто безглуздо йти на весь навчальний день у такому стані. Ти ж зовсім виснаженийй!
Ще ніколи і ніхто так не хвилювався за нього, йому стало незручно. Він відштовхнув її руку і почав одягатись.
— Я в нормі і хочу піти.
Вона змусила його щось випити і лише потім дозволила вставати, — напій мав холодний металевий присмак, але Ремус відчув себе краще. Він поспішив до грифіндорської вежі, щоб, як можна швидше, одягти форму, адже вже помирав з голоду і не хотів проґавити сніданок. 
— Де ти був?! — причепився до нього Джеймс, як він тільки увійшов до кімнати. Усі троє вже одяглись і були готові до виходу, якщо не брати до уваги волосся Джеймса, котре завжди стирчало на потилиці.
— Ніде, — Ремус пройшов повз, щоб узяти свої речі.
— У тебе все нормально? — спитав Сіріус відводячи погляд від дзеркала у якому він розчісував свою шевелюру.
— Так, — додав Джеймс із підозрою дивлячись на Ремуса. — Ти маєш якийсь дивний вигляд.
Ремус насупився:
— Відваліть.
— Ми лише запитали, – сказав Пітер вперши руки в боки. Вони всі дивились на Ремуса, який збирався зняти сорочку, але вчасно згадав про синці.
— Що?! — прогримів він. — Ви збираєтеся дивитись як я одягаюсь? Усі заможні дітки такі педики? — Він кинувся у ванну кімнату з одягом і гучно закрив за собою двері. Через декілька секунд він почув, як Пітер ниє, що голодний і вони пішли.