23. Другий рік: Братерство

   У Ремуса не було брата, ну, принаймні, він про нього не знав. Напевно, його мати могла вийти ще раз заміж і народити декілька не-чарівних не-монстрів. Йому здавалося, що це геть не його справа, він прийняв свою участь вже дуже давно.

   Джеймс теж був єдиною дитиною в сім’ї і це також, можливо, якоюсь мірою пояснювало його власну надважливість і впевненість. Сіріус говорив про батьків Поттера так, наче ті були святими, але вони очевидно розбалували свого сина. У Пітера була старша, яка вже закінчила Гоґвортс. Вона навчалась на Гафлпафі, Пітер особливо не говорив про неї. Вона поступила у маґлівській університет, що, судячи з усього, вважалося піком непристойності.

   Мабуть, саме тому ніхто не міг зрозуміти того, що відбувалося між двома братами Блек і ніхто не сприймав це серйозно.

   Все почалось ронком наступного дня, після розподілу. За сніданком Реґулус отримав подарунка від своїх батьків – новенького гарного філіна. Це стало винагородою за правильний факультет. Мародери дізналися про це завдяки Северусу, який зі злобою прочитав лист від їхніх батьків вголос, ще й так гучно, щоб було чути за стіл Грифіндору. Сіріус продовжував дивитися у свою чашку не піддаючись провокаціям, але Ремус побачив, як палають щоки Реґулуса і він намагається вихопити лист із рук Северуса.

— Батьки знову конфіскували твою сову? — прямо запитав Пітер. Сіріус різко кивнув.

— Сказали, що я отримаю її назад лиш тоді, коли згадаю свої обов’язки перед родиною і почну вести себе, як «істинний Блек». Чхати, мені не потрібна сова.

— А що конкретно передбачають твої обов’язки перед родиною? — гучно почав роздумувати Джеймс, щоб чутно було також і Слизерину. — Гуляти замком із такими телепнями, як Нюніус і Мальсибер? Одружитись на своїй двоюрідній сестрі?

   Сіріус нарешті підняв на Джеймса погляд і лице його стало вдячним і бешкетним одночасно.

— О так, — серйозно відповів він так само гучно, як і Джеймс. Снейп, Реґулус і більшість слизеринців, котрі їх до цього слухали і сміялися, тепер затихли і підозріло оглядались на грифіндорців. Пітер трохи поковзав. — Кровозлиття та ідіотизм – ключові елементи мого родинного спадку. І, звісно ж, знущання над дітьми молодшими за себе, брехня, змови і підкупи задля влади…

— Що ж, друже, пробач, що кажу це тобі, — сміючись відповів Джеймс, — Але мені здається, ти зовсім не схожий на члена родини Блек.

— Милостивий, — рука Сіріуса майнула до серця з награним подивом. — Хто ж я тоді такий?

— Це ж очевидно, — знизав плечима Джеймс.— Ти – Мародер!

   Сіріус засміявся, як і більшість грифіндорців поблизу.

   Ремус побачив, як Северус тягнеться за своєю паличкою і швидко вхопив власну, готовий дати відсіч і швидко згадуючи усі прокляття, які тільки знав, щоб якомога швидше його зупинити. Але Реґулус пихнув Снейпа ліктем і пробурмотів: «Все нормально». Ремус був упевненим, що він єдиним грифіндорець, який це почув.

— Ходімо, — стиснув губи Северус. — Нам краще піти подалі від цього бруду, якщо ми не хочемо, щоб сніданок поліз нагору.

   Джеймс і Сіріус лише гучніше засміялися. Снейп вилетів із Зали, Мальсибер і новий першокурсник Барті Крауч у нього на хвості. Реґулус затримався, нервово переводячи погляд зі своїх нових друзів на брата і назад. Новий філін сидів у нього на лікті, дивлячись довкола байдужим поблажливим поглядом. Реґулус зробив крок у бік Сіріуса.

— Ти можеш брати його, якщо захочеш, — тихо сказав він. — Я просив її нічого мені не надсилати, але ж ти її знаєш. 

— Так, — гаркнув Сіріус. — Я знаю.

   Вони обидва дивились одне на одного якийсь час і Ремус не міг зрозуміти, чи намагались вони передивитись один одного, чи знайти слова, щоби промовити щось складне.

— Слухай, пробач, добре… Ти ж знав, що я потраплю на Сли… — почав Реґулус, але Сіріус хутко перебив його зіскакуючи з місця.

— Мені не потрібен твій філін, — скуто сказав він, дивлячись крізь брата. — Якщо мені потрібно буде надіслати листа, я просто візьму сову Джеймса.

   Із цими словами він пройшов повз брата і покрокував до виходу. Джеймс, Ремус і Пітер слухняно піднялись і послідували за ним. Ремус непомітно оглянувся на Реґулуса, який вже побілів і, здавалося, наче йому раптом стало холодно.

   Після цього Ремус особливо не думав про нього. Лінія між братами була накреслена, а їхній обов’язок, як Мародерів – підтримати Сіріуса. Окрім того, вони були украй зайняті, оскільки почались заняття. 

   Цього разу Ремус відповідально підійшов до навчання на противагу своїй поведінці минулого вересня. Він із інтересом читав підручники, відповідав на питання вчителів на уроках і виконував домашні завдання, як тільки його задавали. Він став взірцевим учнем по всіх предметах, окрім зіллєваріння. Він так і не забув того, що прочитав минулого року про людей із його проблемою. Справи у них йшли не дуже добре після закінчення школи. Ті дурні, що реєструвались у реєстрі, одразу ж були виключені з претендентів на майже будь-яку пристойну чарівну посаду. Йому доведеться стати кращим із кращих і навіть цього може бути недостатньо, але у нього є ще шість років попереду, щоб докласти всіх зусиль.

   Його натхнення навчанням також підтримував ще один компонент – Сіріус. Ну, взагалі-то Джеймс і Сіріус, але головним чином Сіріус. Ремус не сказати би, що вагався у тому, що Сіріус вважає його своїм другом, але він серйозно сумнівався в тому, що Сіріус відноситься до нього, як до рівного. Той обурено відхиляв усі переконання родини про чистоту крові, але при цьому нерідко кидав гидкі коментарі про сквибів, які, схоже, переслідували родину Пітера. Це завжди відбувалося у Піта за спиною і Ремус боявся думати, що Сіріус говорив про нього.

   Ще в перший семестр свого навчання у Гоґвортсі Ремус швидко затямив – якщо ти «напівкровний», то тобі довіряють менше за інших чарівників. Наприклад, слизеринці недолюблюють усіх із хоть якоюсь чарівною історією, тому Марлін МакКіннон, чий батько був маґлом, для самозахисту першою в групі оволоділа закляттям нападу примарних кажанів. Лілі Еванс не грозили напади, коли Снейп був неподалік, але було помітним, що більшість учнів вважає її вискочкою, враховуючи обставини її народження.

   Сіріус ніколи не казав нічого подібного, але у Ремуса було відчуття, що неймовірні досягнення у навчанні є для нього лише підтвердженням, що його магія сильніша. І Ремус гостро хотів довести зворотнє. Це стало для нього самого сюрпризом: ніколи раніше в ньому не було духу змагань. Але з іншого боку, раніше у нього і можливості позмагатися не було.

   Звісно, для Ремуса завжди існуватиме одна нездоланна перешкода і у вересні 1972 року вона випала на кінець місяця. Ремус, як завжди, боявся сходу повного місяця, тому за декілька днів не забув згадати про погане самопочуття, аби підготувати друзів до майбутньої відсутності. Насправді, йому ніколи не ставало краще. Не дивлячись на погіршення трансформацій і збільшення часу на відновлення, Ремус помітив, що з ростом місяця, наче росте його сила.

   Він завжди був скажено голодним, його сприйняття загострилось, його магія ставала важкою і густою, наче сироп на язику, і він майже не спав. Замість цього, він проводив час за книжками, намагаючись не звертати уваги на тихий шепіт Сіріуса і Джеймса на сусідньому ліжку.

   Він вчасно прийшов у лікарняне крило і мадам Помфрі з Макґонагол, як завжди провели його до схованки під Войовничою Вербою. Вони мовчки прийшли до місця призначення, але як тільки Ремуса зачинили у хижці, він почув, що жінки заговорили повертаючись до замку. Вони, схоже, не усвідомлювали, що їх чують – що його слух краще, ніж у більшості людей, особливо під повним місяцем.

   Мадам Помфрі жалілась на лікування Ремуса під час літніх канікул.

— Весь покритий ранами! Я не можу просто заплющити очі та дозволити йому повернутися туди, Мінерво! Це суперечить усім моїм переконанням, як цілительки.

— Я розумію, Поппі, — різко відповіла Макґонагол. — Це доволі складне питання, адже коли мати Ремуса віддала його під опіку маґлівських органів, вона все дуже ускладнила… Діяти потрібно вкрай обережно. Я обов’язково поговорю з Дамблдором.

— Він така тиха дитина, все тримає в собі, ніколи не жаліється, навіть коли йому, очевидно, дуже боляче.

   Більше Ремус не почув, вони пішли надто далеко по тунелю і його власні крики заглушили всі інші звуки.

***

   Вранці Ремус прийшов у себе, хапаючи ротом повітря, наче народившись заново. На його тілі не було й сантиметру, який би не болів – голова гуділа; в очі наче встромили десятки голок; шия і плечі, за відчуттями, наче перетворилися на рвану резину; дихати було складно. Кожен вдих прострілював болем усе тіло і він сильно пітнів, не дивлячись на те, що повітря було доволі прохолодним. 

   На животі красувалась глибока подряпина, побачивши яку, йому захотілось виблювати. Він уже втратив багато крові, але вона все ніяк не зупинялась, густа і червона, як вино. Він напів сповз чи напів підтягнув себе через кімнату до набору з екстреними препаратами, схованим під дощатою підлогою. Дістав марлю, витрачаючи весь залишок енергії та з усіх сил притиснув її до темної рани. Він крикнув від болю, але продовжував притискати. Його дихання стало швидким і поверхневим, хоча навіть таке завдавало болю. Запаморочилось у голові, захотілося згорнутися лялькою і заснути. «Не можна — гнівно смикав він себе, — Не спи інакше здохнеш, ідіоте.»

   То здохни, — раптом почувся тихий голос з куточка свідомості. — Так буде набагато легше. Для тебе. І для всіх. — Ремус похитав головою. Це був дуже добрий і м’який голос, наче мами.

   Він стиснув зуби і приклав марлю до рани сильніше. Страждаючи, він замислився – а що, як цей голос правий. Може, він хапається за життя якого ніколи не хотів, яке і не варте того, щоб його проживати? Що, як він дійсно помре? Що, як він просто заплющить очі? Можливо, краще зробити це раніше, а не пізніше.

   Він заплющив очі тихо видихаючи.

— Ремусе? — ввічливий стук мадам Помфрі в двері почувся, як завжди, вчасно. Він його проігнорував, у нього зовсім не залишилось сил. Він поклав голову на темні дошки підлоги і послабив тиск на рану. Він так втомився.

— Ремусе! — двері відчинилися і несподівано медсестра опинилися коло нього на колінах.

— Підіть, — пробурмотів він не розплющуючи очей. — Відпустіть мене.

— За жодних обставин, юначе, — сказала мадам Помфрі — з таким тоном, що, не дивлячись на свій жалюгідний стан, Ремус засміявся, але одразу поморщився, машинально притискаючи руку до грудей. Відьма-медсестра скерувала паличку на його відкриту рану, залатала в лічені секунди. Потім перевірила місце, за яке він вхопився. — Зламане ребро, — пробурмотіла вона. — Бідний, — вона знову махнула паличкою, Ремус відчув жахливий хрускіт у грудній клітині, але біль раптом зник.

   Він розплющив очі подивившись на неї. Вона старанно вкривала його пледом.

— Отож, — прошепотіла Помфрі, хоча вони були наодинці. — Що це ти надумав так мене лякати? — її голос був теплим, а пальці такими ласкавими. Дуже обережно вона обійняла його. — Ми не можемо тебе втратити, Ремусе. Допоки я у Гоґвортсі, цього не станеться.

— Боляче, — пошепотів Ремус.

Вона обійняла його міцніше і щось перемкнулось у нього всередині. Вперше за дуже довгий час Ремус заплакав. І це було не просто декілька сльозинок – поки добра мила медсестра тримала його на руках, він обіймав її і ревів, як малюк.

***

   Йому довелося провести у лікарняному крилі ще два дні. Подряпина на животі стала не єдиною проблемою тієї ночі, хай і найгіршою. Заклинань мадам Помфрі вистачило, аби зупинити кровотечу достатньо надовго, щоб витягти його з хижки, але йому були потрібні лише спокій і тиша. Вона регулярно давала йому снодійні зілля і він випивав їх до дна без найменшої жалоби, обираючи залишатись без свідомості. Мародери заходили, намагаючись навідати його, але на прохання Ремуса, мадам Помфрі відмовляла їм.

   Вона відпустила його лише пізнім ранком п’ятниці. 

— Я напишу пояснювального листа вчителям, вони не будуть чекати тебе на уроках. Зараз ти підеш прямо у свою спальну і одразу ляжеш, зрозуміло?

   Повертався до вежі він повільно, обравши довший шлях і думаючи про свою Мапу – він зобов’язаний був почати працювати над нею, він вичитав дещо дуже цікаве про якісь Гомункулові чари. Діставшись спальні, Ремус заповз на своє ліжко, закрив фіранки і влігся на спину. Промені сонця пробивались крізь щілини у тканині, освітлюючи цілі галактики пилинок.

   Було доволі тепло для вересня і хтось залишив вікна відчиненими, запускаючи до кімнати свіже повітря. Вітерець колихав фіранки, то вдуваючи їх усередину, то видуваючи назовню. Він сонно спостерігав за цим якийсь час – всередину і назовню, наче від знаходився всередині легень.

— Люпине! — різкий оклик розбив його спокій вщент. Сіріус розвісив тканини, заливаючи невеликий простір світлом, Ремус зажмурився.

— Гмм… чого? — застогнав він прикриваючи очі.

— Пробач, — Сіріус нервово потер руку.

— У чому справа?

— Ремусе, мені потрібно тобі дещо розповісти.

Декілька довгих секунд вони мовчали. Ремус лежав на ліжку надто втомлений, щоб сісти прямо. Він зітхнув.

— Ну?

— Джеймс! — відчайдушно промовив Сіріус. — Він… він хоче з тобою поговорити.

— …Що?

— Це… дідько, це складно сказати, Люпине…

— Про що ти взагалі?

— Він знає! Джеймс знає! І він хоче тебе запитати!

Ремус різко сів прямо, його шлунок зробив сальто.

— Він… він що? Знає що?

— Про твоє… ну, знаєш. Куди ти йдеш. Кожної повні.

Ремус задивився на Сіріуса. Він не знав, що йому робити.

— …Ти знав.

— Я знав, — підтвердив Сіріус.

— Як давно?

— З Різдва. Я… Я не хотів нічого казати. Не хотів ускладнювати тобі життя.

Ремус не міг вимовити і слова. Сіріус нетерпляче похитав головою.

— Але Джеймс теж здогадався, цей придурок, і тепер він вирішив, що ми усі маємо запитати тебе прямо. Мені правда дуже шкода, я намагався його переконати, але ж ти знаєш, який він впертий.

— Ага, — видавив Ремус, надто різко нахиляючись вперед. Він вронив голову на свої руки. Ось і все. Він усе-усе втратить, все, що хоча би щось для нього значить. 

— Все добре… я думаю, все буде добре, — сказав Сіріус.

— Як? — Ремус підняв голову палаючи від жаху. — Можна вже збирати речі.

— Ні! Не треба. Слухай, він просто хоче поговорити з тобою, він не хоче йти до Дамблдора чи щось таке, хіба це нічого не означає?

   Але Ремус уже піднявся з ліжка, відкрив свою валізу і почав кидати туди свої речі. Йому напевне доведеться поїхати одразу ж, скоріш за все, йому навіть не дадуть часу зібратися. Чи дозволять залишити чарівну паличку? Він до неї вже звик, та і належала вона його батьку, значить, була його по праву. Можливо дозволять, якщо він пообіцяє, що буде накладати з її допомогою лише чари для читання?

— Ремусе! — Сіріус вхопив його за плече. Він сіпнувся тільки тому, що очікував болю. Темні блакитні очі Сіріуса увіп’ялись в нього і він спробував відвести погляд. — Послухай мене, — дуже спокійно сказав Сіріус. — Просто почекай, добре? Просто почекай і поглянь, що скаже Джеймс – він твій друг. Ми Мародери, всі ми!

— Маячня, — Ремус відпихнув його. — Це просто маячня. Ви двоє Мародери, ти і він! Ми з Пітером лише ваші тваринки з жалю, — він вхопив свою піжаму з краю ліжка і закинув до валізи. — Я не настільки ідіот, Блеку. Мабуть, мені й правда краще повернутися туди, де мені місце.

   Це було вперше, коли Сіріус не зміг нічого відповісти. Але знову ж таки, це було вперше, коли Ремус так багато йому говорив. Його губи поворухнулись раз чи два, наче він хотів щось сказати, але не міг. Ремус продовжив збирати речі.

— Просто почекай, — хрипло сказав Сіріус виходячи з кімнати. — Просто почекай і послухай його.