1. Літо, 1971 рік: Дитячий будинок Св.Едмунда

   Субота, 7-е серпня, 1971 рік.

   Він прокинувся у темряві. На початку серпня, кімната в якій його зачиняли, була дуже душною. Напевне, то був просто жар. На наступний ранок у нього завжди підіймалась температура. Раніше хлопця зачиняли в кімнаті з вікном, але кілька місяців тому він зумів розбити його і лише через залізну решітку не втік. Він чув, як вони говорили про те, що варто його зв’язувати коли подорослішає. Він намагався не думати над цим.
   Він пам’ятав, що таке голод. І це відчуття було настільки яскравим, що перетворювалось у лють. Він пам’ятав, як вив і хотів опинитись ззовні, вкотре накручуючи кола по кімнаті. Можливо, йому сьогодні буде дозволено пропустити заняття і він зможе поспати? Все одно зараз літні канікули у самому розпалі і так несправедливо, що йому доводиться вчитись, доки іншим юнакам дозволяють валяти дурня, грати у футбол чи дивитись телевізор. Осівши на підлогу він обережно потягнувся, концентруючись на болі та хрускоті в суглобах. Він виявив свіжу подряпину від кігтів за лівим вухом і глибокий укус на правому стегні.
   Він провів рукою вздовж волосся, котре було настільки коротким, що нагадувало щетину. Він ненавидів її, але всі хлопці з притулку мали таку саму жахливу зачіску. Вона була позначкою, щоб коли вони виходили на вихідних у місто, всі знали, що це діти зі Святого Едмунда. Мабуть, їх стригли так ще для того, щоб продавці в магазинах знали за ким варто пильніше слідкувати. Хоча, не можна було стверджувати, що самі вони робили хоча б щось, аби позбутись подібних суджень. Дітям часто насаджували думку, буцім вони на дні суспільства, кинуті та непотрібні — то чому тоді не навести трохи галасу? 

   Ремус почув кроки в кінці коридору. То була наглядачка, він почув її запах, чув стукіт її серця. Після кожного «епізоду» його чутливість загострювалась до максимуму. Він устав на ноги, накинув ковдру не дивлячись на жар і пішов до дверей, щоб краще чути. Вона була не сама, з нею був якийсь чоловік. Від нього йшов запах старості та… чогось іншого. Цей густий медовий аромат віддалено нагадував Ремусу батька. Таким був запах магії.
— Ви впевнені, що не втратите час дарма? — запитала наглядачка до незнайомця. — Адже, він і справді один з важчих випадків.
— О, так, — відповів чолов’яга. Він мав глибокий і темний, мов шоколад голос. — Ми абсолютно впевнені. Це тут ви тримаєте його, коли…?
— Коли трапляються його епізоди, — закінчила наглядачка своїм різким і грубим голосом. — Для його ж безпеки. Він почав кусатись зі свого минулого дня народження.
— Зрозуміло, — відповів чоловік, проте голос його був більш задумливим, ніж занепокоєним. — Чи можу я запитати, пані, що ви знаєте про недугу цього молодого чоловіка?
— Все, що потрібно знати, — холодно відповіла наглядачка. — Він живе тут з п’яти років і завжди був складною дитиною — не лише по тій причині, що він один з ваших.
— Наших? — спокійно перепитав чоловік. Наглядачка понизила голос майже до шепіту, але Ремус все ж почув її.
— Мій брат був одним з вас. Звичайно, я не бачила його кілька років, але час від часу він звертається до мене з проханнями. Будинок Святого Едмунда — особливе місце. Ми створені для складних випадків, — Ремус почув дзвін ключів. — Отож, спочатку я сама огляну його. Зазвичай його доводиться бинтувати. Та і загалом, я не розумію навіщо ви хотіли його бачити після повного місяця, якщо вже знаєте все. 
Старий не відповів і наглядачка підійшла до кімнати Ремуса, дзвінко стукаючи каблуками по кам’яній підлозі. Вона тричі постукала.
— Люпине? Ти досі спиш?
— Ні, — відповів він, міцніше намотавши ковдру. Вони забирали одяг, щоб не порвав.
— Ні, Наглядачко, — виправила вона його з-за дверей.
— Ні, наглядачко, — бурмотів Ремус, доки ключ зі скрипом повертався у замку.  Двері були зроблені зі звичайної деревини і він знав, що легко рознесе їх на дрібки в один з епізодів, але після інциденту з вікном, в них вставили срібні пластини. Від одного лише запаху срібла йому ставало зле, голова починала гудіти. Двері відчинилися. Світло залило кімнату, немов вода, майже засліпивши його. Коли наглядачка увійшла він звично зробив крок назад.
   Це була невисока жінка з довгим тонким носом і темними блискучими очима. Вона кинула на нього занепокоєний погляд.
— Бинти потрібні цього разу?
   Він показав свої рани. Кров уже не йшла, він помітив, що ушкодження, котрі були нанесені ним самостійно, загоїлися швидше, ніж будь-які інші подряпини або порізи. Його навіть жодного разу не зашили. Щоправда, жоден шрам не щез, вони лишились на його тілі срібними доріжками. Наглядачка присіла поруч з ним на коліна і пройшлась спиртом по ранам, перед тим, як грубо їх забинтувати. Покінчивши з цим, вона дала йому одяг і спостерігала, доки він поспіхом одягався.
— У тебе відвідувач, — нарешті сказала вона, коли він натягував сорочку. Сіру, як і решта одягу. 
— Хто? — запитав він, дивлячись їй у вічі, тому що знав, що це не сподобається.
— Учитель. Він прийшов говорити з тобою про школу.
— Не хочу, — відповів він. Він ненавидів школу. — Скажіть, щоб ішов звідси.
   Наглядачка вдарила його по вуху. Це було очікувано, тому він навіть не рипався.
— Прикуси язика, — гавкнула вона. — Ти будеш робити, що скажуть, в іншому випадку, я зачиню тебе тут аж до світанку. Йди давай! — вона вхопила його за руку і потягла вперед.
   Він скорчився і хотів урватись, але це не мало сенсу. Вона справді могла зачинити його знову, до того ж, було цікаво зирнути на незнайомця. Особливо коли, по мірі їх просування темним коридором, запах магії посилився. 
Чоловік, що чекав на них був високим і одягненим у найдивніший костюм, який Ремус хоч коли бачив. Він був з темно-бордового оксамиту зі складним золотим узором на манжетах і вороті. Ймовірно, він був літньою людиною — його волосся блищало, як сніг, а неймовірно довга біла борода діставала талії. Не дивлячись на дивизну чоловіка, Ремус не був наляканим, як це зазвичай траплялось в оточенні дорослих. Незнайомець мав добрий погляд, що посміхався Ремусу, через окуляри у формі півмісяця. Потім протягнув руку.
— Пане Люпин, — тепло промовив старець, — радий зустрічі.
Ремус зачаровано дивився на нього. Ніхто і ніколи не говорив до нього так поважно. Йому чомусь стало соромно. Потім потиснув руку, відчувши легкий удар струмом від дотику.
— Здрастуйте, — відповів він, усе ще дивлячись на чоловіка. 
— Я професор Дамблдор. Хотів просити вас скласти мені компанію на прогулянці по володінням цього закладу. Погода сьогодні просто чудова. 
   Ремус поглянув на наглядачку, та хитнула головою у відповідь. Це вже було варте того, щоб говорити з незнайомцем. Адже, вона ніколи не пускала його під час повного місяця, навіть під наглядом. 

   Удвох вони пройшли кілька пустих коридорів. Ремус був певен, що ніколи раніше не бачив Дамблдора в прихистку, але цей чудово тут орієнтувався. Як тільки вони вийшли на подвір’я Ремус глибоко ковтнув повітря, відчуваючи тепло сонячного світла на шкірі. «Володіння», як їх називав Дамблдор, були не такими вже й розкішними. Шмат землі, що поріс жовтою травою там, де хлопці грали у футбол і невелика тераса, де крізь щілини в підлозі також росла зелень. 
— Як ваше самопочуття, містере Люпин? — запитав старий. Ремус мовчки повів плечима. Він почував себе, як і завжди наступного дня. Болісно та неспокійно. Дамблдор ніяк не прокоментував його відчуженість і продовжив мовчки посміхатись, доки вони йшли вздовж огорожі.
— Що вам потрібно? — нарешті запитав Ремус, пинаючи з тропи камінь.
— Я підозрюю, у вас вже є думки, щодо цього — відповів Дамблдор. Він сунув руку в кишеню та дістав коричневий паперовий пакет. Ремус відчував запах лимонного цукру і за мить Дамблдор запропонував йому гостинець. Він прийняв цукерку і поклав до рота.
— У вас є магія, — прямо сказав він. — Як у мого батька.
— Ви пам’ятаєте його, Ремусе?
   Він знизав плечима. Ремус не дуже добре його пам’ятав: висока худа фігура людини у плащі, що плакала, стоячи над ним — Ось, напевне, це все. Він думав, що то була ніч, коли його вкусили. Її-то він точно пам’ятав.
— У нього була магія, — сказав Ремус. — Він умів робити різні штуки. Мати була нормальною.
Дамблдор вкотре добре посміхнувся.
— Це те, що розказала вам наглядачка?
— Не все, частину я вже знав. Все одно батько помер. Убив себе.
Дамблдор мав трохи здивований вигляд, що порадувало Ремуса. Трагічне минуле було його таємним предметом для гордості. Він мало коли думав про батька, лише в тих випадках, коли гадав чи покінчив би той з життям так само, якби Ремуса не вкусили. Він продовжив розповідь:
— Мати ось жива, просто не захотіла зі мною жити. Тому я тут, — він озирнувся. Дамблдор зупинився. Вони дійшли дальнього кінця території і тепер стояли у закутку. Одна дошка в огорожі відсувалась, проте ніхто цього не знав. Ремус завжди міг пролізти туди і вийти на головну дорогу, що вела в місто. Він ніколи не виходив з конкретною ціллю, просто гуляв туди-сюди і чекав, доки поліція не відведе його назад. Це краще, ніж нічого.
— Вам тут подобається? — запитав Дамблдор. Ремус відповів грубо:
— Звичайно, трясця, не подобається, — він поглянув на Дамблдора, проте той і оком не кліпнув.
— Звісно, я так і думав, — помітив старий. — Мені говорили, ви важка дитина. Це правда?
— Не гірше інших, — сказав Ремус. — Ми всі складні діти.
— Добре, я зрозумів, — Дамблдор задумливо погладив бороду, неначе Ремус сказав щось вкрай важливе.
— Маєте ще цукерки? — Ремус з надією простягнув руку. Дамблдор дав йому весь пакет, Ремус не вірив своєму щастю. Старий бовдур був слабаком. На цей раз він обрав льодяник. Відчуваючи, як той тріскається, мов скло між зубами і на язику феєрверком розлітався солодкий смак.

— Я керую школою. Тією, де вчився ваш батько.
Це спантеличило Ремуса. Він проковтнув солодку слину і почухав потилицю. Дамблдор продовжив:
— Це особлива школа. Для чарівників, як я. І як ти. Ви б хотіли вивчитись магії, Ремусе?
Ремус різко хитнув головою.
— Я занадто дурний, — твердо відказав він. — Я не поступлю.
— Я впевнений, це неправда.
— Запитайте її, — Ремус показав рухом голови у бік високої сірої будівлі, де на нього чекала наглядачка. — Я навіть читати не вмію. Я ідіот.
Дамблдор довго дивився на нього.
— У вас був не найлегший початок життя, пане Люпин, мені шкода. Я знав вашого батька зовсім трохи, але я певен, що він не хотів би… Якби там не склалось, я тут, щоб запропонувати вам дещо інше. Місце серед таких як ви і, можливо, спосіб управитись зі всією злістю, що накопичилась всередині вас.
   Ремус тупо дивився на нього. Хіба є різниця в якому він будинку? Наглядачка ніколи не давала йому солодощів і не пахла магією. Діти зі школи Дамблдора навряд були гіршим за тих, що в Св.Едді. У випадку, якщо гірші, Ремус все одно вмів за себе постояти. Але. В усьому завжди існує «але».
— Але що на рахунок моїх епізодів? — запитав він склавши руки на грудях. — Я небезпечний, ви знаєте.
— Так, Ремусе, я знаю, — зі смутком відповів Дамблдор. Дуже обережно він поклав руку Ремусу на плече. — Ми поглянемо, що з цим можна зробити. Можете покластись на мене.
   Ремус скинув його руку і поклав до рота ще одну лимонну цукерку. У повній тиші вони повернулись до будівлі, задоволені, що зрозуміли один одного.