7. Перший рік: Мародери

   Середа, 15-те вересня, 1971 рік.

---

   Наступного ранку Джеймс і Сіріус ледь стримували своє захоплення. Вони потягли Ремуса та Пітера на сніданок ще до того, як інші грифіндорці почали збиратися. Вони з’явились у великій залі найпершими, не враховуючи декількох коґтевранців із сьомого курсу, котрі коцюрбили над своїми підручниками з величезними чашками чорної кави.

— Ідеально, — Сіріус заусміхався погледівши на пусті лавки за столом. — Найближчі місця!

— Б’юсь об заклад, ще декілька годин нікого не буде, — застогнав Пітер, ледь не падаючи в сон за столом.

— Ой, не скигли, — Джеймс налив усім по великій чашці чаю. — Хіба не хочеш поглянути на плоди нашої праці?

— Не о шостій, — відповів Пітер гучно сьорбаючи зі своєї чашки. Сіріуса аж перекосило від цього звуку, він підсунув йому тарілку.

— З’їж тост і досить нити. 

   Ремус також узяв тост і розрізав його на чотири частини. Він намазав одну четверть варенням, іншу повидлом, маслом третю, а останню - лимонним кремом. Сіріус дивився на нього забавляючись, але Ремус цей погляд ігнорував. У нього ніколи раніше не було такого різноманіття в їжі, тому він мав намір насолодитись даним багатством сповна.

   На щастя, їм не довелося довго чекати, доки інші студенти зберуться до снідання. Перші слизеринці прийшли, коли Ремус тільки доїдав свій тост. Три хлопця та дві дівчини третього курсу. Вони рухались до свого столу, не помічаючи чотири пари грифіндорських очей, що слідкували за кожним їхнім рухом. Декілька секунд навіть здавалося, що нічого не відбудеться. Сіріус розчаровано зітхнув, але потім один хлопець почав товктися на місці та чухати руку. Ще один, схоже, шукав щось у своїй кишені, проте, як гадав Ремус, він насправді шкрябав руку. Третій не міг перестати дряпати паличкою за вухом.

— Подіяло! — захоплено прошепотів Джеймс. Навіть Пітер мав щасливий вигляд.

   До появи усіх слизеринців їхня проблема стала очевидною і це веселило ще більше. До сьомої години стіл Слизериру був повен хлопців, що лише те й робили, що постійно сіпалися та товклися, лякаючи цим дівчат. Амикус Керроу - гладкий старшокурсник шостого року, в решті зірвав із себе мантію, шкільний светр і навіть краватку, аби почухати вже червону шкіру на грудях. Ремусові стало майже шкода їх.

   Пізніше зайшов Снейп. Чи було це кармою, чи просто вдачею, але Северус відреагував на шипшипу гірше всіх. Він увійшов низько опустивши голову так, що волосся закривало йому обличчя, проте ніс було видно і він був очевидно червоним.

— О, Мерліне! — Сіріус так засміявся, що вхопився за живіт. — Скажіть мені, що це ми зробили його обличчя таким!

— Гей, Нюніусе! — раптово крикнув Джеймс.

   Снейп здійняв до нього голову і волосся показало його обличчя. Уся ліва сторона виявилась покритою червоними висипами від скроні до шиї. Ліве око також почервоніло, а повіка опухла.

— Маєш гарний вигляд! — крикнув Сіріус і вони вчотирьох засміялися, коли Снейп побіг із зали.

   До завершення сніданку все забарвлюва жорна гоґвортського млина пліток, центром якого стали звісно хлопці зі Слизерину. Сіріус та Джеймс мали такий вигляд, неначе всі їхні мрії здійснилися і навіть Пітер значно взбадьорився, нагадуючи усім, що саме він стояв на варті, що, звісно ж, відігравало ключову роль у їхньому плані.

— Але ідея належить Люпину, — Сіріус хлопнув Ремуса по спині. — Як ми це святкуватимемо? Зіграємо у вибухові карти? Скоїмо набіг на кухню?

   Ремус чесно посміхнувся і скинув руку Сіріуса.

— Ну, щоб ви не вирішили, я пас, — відповів він. — У мене подвійне відпрацювання.

— Від Слизнорта?

— Ага, і від Макґонагол. Ще від Флитвіка, але воно завтра. І відпрацювання з гербалогії на вихідних.

— Трясця, приятелю, — насупився Джеймс. — Ти хочеш встановити рекорд, чи що?

   Ремус знизав плечима. Його завжди карали в сиротинці — усіх карали. Відпрацювання його не турбувало. Хоча, гра у вибухові карти, певно, весела.

— Можливо, почнеш робити домашку? — обережно запитав Сіріус. Ремус закотив очі і піднявся зі столу.

— Ходімо, — сказав він. — Захист від темних мистецтв першим уроком, я гадав, ви це любите.

*** 

   Пізніше, по дорозі на відпрацювання від Слизнорта, Ремус наштовхнувся на дівчинку – Лілі Еванс. Він був би радий продовжити шлях наодинці, проте вона посміхаючись пішла поруч.

— Привітик, Ремусе.

— Привіт.

— Ти йдеш у підземелля?

Він кивнув.

— Я теж. Мені треба сказати Слизнорту, що Северус не зможе прийти на відпрацювання.

— О, точно.

— Ти чув про те, що сталося зі слизеринцями?

— Ага, — всі чули, лише про це і мова, навіть під час занять. На щастя, ніхто не здогадувався про те, хто це зробив. Це була гарна ідея — атакувати весь факультет одразу. Хто був конкретною ціллю? Невідомо.

— Жах, правда? — продовжила Лілі. — У бідного Сева алергія на те, що вони використали. Мадам Помфрі дала йому снодійне, можливо так пухлина зійде.

   Ремус бездумно повів плечем. Він кинув погляд на Лілі, котра дивилась на нього з докором в зелених очах. Вона похитала головою продовжуючи:

— Слухай, я знаю, що він був не надто ввічливим з тобою. Того дня на зіллєварінні та ще раніше, у потязі. Він… ну, трохи зарозумілий, знаєш?

Ремус фиркнув.

— Але я хотіла вибачитись, — вперто продовжила Лілі. — Мені потрібно більше лаяти його. Я не повинна таке пробачати. Знаєш, насправді він хороша людина, якщо дізнатися його ближче.

— Як скажеш, — Ремус зупинився. Вони підійшли до кабінету Слизнорта. Двері були відчиненими і за ними почулися голоси на високих тонах.

— Горацію, хто б це не був, це явно хтось зі Слизерину! — Це була професора Макґонагол. — Хто ще б міг знати пароль?

— Нащо слизеринцями атакувати свій власний факультет, Мінерво?! — вчитель зіллєваріння здавався злим.

— За твоїми ж словами, постраждали лише хлопчики. Певне, то був хтось з дівчат.

— Серйозно?

— А хто ще? Півз? Він ніколи не заходить до спільних кімнат, навіть у підземелля не спускається, так вже боїться Кривавого Барона.

— Ми повинні заборонити усі товари «Зонко».

— Якщо вірити Поппі, то продукція «Зонко» тут ні до чого. Шипшина з теплиць.

Люпин відчув як страх пробігся по спині натовпом мурах. Якщо вони про це дізналися, то можуть і дізнатись хто це зробив?

— Шипшина? Дуже розумно, — Слизнорт, здається, був вражений. Макґонагол зітхнула.

— І що, тепер будеш звинувачувати коґтевранців?

— Я лише хочу дізнатись хто це зробив! — він важко зітхнув у відповідь — Мабуть, правда відкриється. Найбільш ймовірно, що це зробили якісь дівчата зі Слизерину, аніж…

— Аніж група мародерів, що під покривом ночі пролізла у підземелля, аби наробити галасу?

Ремус почув, як Слизнорт всміхнувся.

— Так, мабуть.

— Гаразд, мені час, — сказала Макґонагол йдучи до дверей. — Сповістиш мене, якщо впіймаєш винних? — двері відчинилися, Ремус і Лілі винувато відступили назад. Макґонагол поглянула на них через свої окуляри. — І що два грифіндорця роблять так далеко від своєї вежі?

— Професорко, ми з Ремусом лише…

— О! — Слизнорт перебив нервове бурмотіння Лілі. — Люпине, хлопчику мій… і пані Еванс! Прийшли вибачатись за Снейпа, так? Немає необхідності, моя дорогенька, немає необхідності. З усім, що відбувається сьогодні, думаю, можемо відмінити відпрацювання для хлопчиків, — він строго подивився на Ремуса. — Якщо в моєму класі більше не буде жодних бійок, так? І в будь-якому іншому класі, також?

— Звісно, професоре, — слухняно кивнув Ремус, намагаючись не бути надто щасливим.

— Чудово, — посміхнувся Слизнорт і зачинив двері свого кабінету. — Прошу мене вибачити, маю провести розслідування. 

Ремус і Лілі майже дійшли кінця коридору, коли раптом їх спинив голос Макґонагол:

— Пане Люпин?

У Ремуса зупинилося серце.

— Так, професорко Макґонагол?

— Це не означає, що ваше відпрацювання у мене також відміняється. Прошу за мною, почнемо раніше.

*** 

   Макґонагол змусила його писати речення протягом години. Не так вже й погано, особливо, якщо враховувати, що в сиротинці він звик до побиття. Йому було до вподоби переписувати знову й знову, це заспокоювало. «Я виконаю усі свої домашні завдання». Можливо, наступного разу він проковтне свою совість і спише у Джеймса або в Пітера, щоб не було надто підозріло. Але він розуміє, що колись Джеймс захоче дізнатися, чому він не читає самостійно. А якщо він розповість, вони з Сіріусом, скоріш за все, змусять його розповісти про це Макґонагол. Адже вони обидва безмежно вірили вчителям Гоґвортсу. А ось Ремус, в свою чергу, ніколи не зустрічав дорослої людини, якій можна довіряти. Вона миттю відправить його назад у дитячий будинок. Нащо комусь потрібен базграмотний учень?

   Коли його відпрацювання закінчилося, він проліз за портрет Гладкої Дами до вітальні та побачив, що всі три сусіда по кімнаті чекають на нього. Пітер і Джеймс були захоплені надто серйозною грою в шахи (звісно фігури рухаються, подумав Ремус, в цьому замку хоча б щось не рухається?), доки Сіріус слухав одну зі своїх платівок в дуже дорогих навушниках. Ремус смертельно хотів послухати, але все не наважувався попросити.

   Він тихо сів поруч із Сіріусом. Той одразу ж зняв навушники.

— Це було швидко!

— Відпрацював лише одну, - пояснив Ремус. — Слизнорт відпустив мене, занадто зайнятий цією історією з пудрою.

Сіріус широко посміхнувся падаючи на спинку дивана і закидуючи руки за голову.

— Цей жарт просто дар з небес, що продовжують сипати нас подарунками.

— У Снейпа алергія і все таке, — всміхнувся Ремус. — Та руда дівчинка сказала, що він увесь день провів у лікарняному крилі.

   Сіріус засміявся. Його очі сяяли, коли він сміявся. Ремус ніколи не бачив як хтось радіє настільки, що його хочеться вдарити і одночасно бути йому другом.

— Яка руда дівчинка? — раптом підняв погляд Джеймс.

— Шах і мат! — закричав Пітер.

— Ну, знаєш, та дратуюча, Еванс.

— Вона не дратуюча.

— Гаразд, —  Ремус лише знизав плечима.

— Давайте не будемо не говорити про дівчат, — Сіріус закотив очі. — Це, можливо, найважливіший день нашого життя! День, коли ми стаємо легендами; день, коли наша дружба загартовується у полум’ї часникової пудри.

— Вони ж не знають, що це ми зробили? — запитав Пітер, нервово збираючи свої шахи.

— Слизнорт думає, що це була якась дівчина зі Слизерину або група мародерів.

— Мародери! — Сіріус несподівано сів прямо. — Ось воно! Підніміть ваші келихи, друзі! 

— У нас немає келихів, — з посмішкою помітив Джеймс.

— Ну, начебто! — Сіріус невдоволено схилив голову. — Починаючи з цього дня, ми Мародери!

   Він промовив це настільки драматично і пафосно, що за цим могла слідувати лише дзвінка тиша. Джеймс посміхався, Пітер дивився на нього, щоб знати як реагувати, не зовсім розуміючи, що тут коїться. Ремус засміявся.

— Чому саме така підорська назва?!