24: Другий рік: Знову зіллєваріння

   Незважаючи на гучні слова, Ремус насправді почекав. Він не бачив іншого розвитку цієї ситуації, хіба що піти прямісінько до Дамблдора і просити відправити його назад у будинок, але він не те щоб він знав, де знаходиться кабінет директора. Він не мав особливих досягнень зі своєю мапою. Його мапа… Краще залишити її у Гоґвортсі. Сіріус і Джеймс зможуть її завершити.

   Принаймні, він більше не почувався втомленим. Здавалося, він ковзав на своїй валізі годинами. Подумав було піти вниз пообідати, але що, як вони вирішать поговорити із ним прямо там, на очах у всіх? Він залишався напоготові. Все одно їсти не хотілося. Він спробував почитати, але не міг сконцентруватися.

   Час від часу його думки поверталися до розмови, точніше, до сварки з Сіріусом. Він не знав, що й думати. З одного боку, коли перша хвиля жаху пройшла, він зрозумів, що Сіріус хотів як краще. Якщо він дійсно знав про усе з минулого Різдва, то, скоріше за все, не мав наміру комусь про це розповідати. І він, хоча би, чесно попередив Ремуса. Але з іншого боку, слова Ремуса теж були правдою. У Джеймса не виникне пориву захищати Ремуса лише тому, що Джеймс кращий друг Сіріуса. Так, звісно, вони з Джеймсом були друзями, але лише тому що, вони жили в одній кімнаті. Ремус не грав у квідич, не народився у шляхетній родині, у нього зовсім не було грошей. На додачу до всього – хіба репутація Поттера дозволить йому спілкуватись із подібною темною істотою?

   Стосовно Сіріуса - той навіть не міг пробачити власного брата за те, що його розподілили на інший факультет. Якщо вже й родина для нього немає значення, то щоб значила дружба?

   Одразу після колокола, що б’є щодня о четвертій, Ремус почув три пари ніг на сходах. Він піднявся готуючись до майбутньої розмови. Джеймс зайшов першим. Він був дуже серйозним і чомусь здавався найстаршим. Сіріус увійшов слідом із кам’яним обличчям, ні сліду від емоцій, які бачив Ремус деякий час тому. Пітер був останнім і, як завжди, почувався наче не у своїй тарілці.

— Привіт, Ремусе, — одразу ж почав Джеймс. Вони встали один навпроти одного. Кімната здавалась вкрай маленькою, навіть із відкритими вікнами.

— Привіт, — відповів Ремус, намагаючись дивитись на всіх трьох одночасно.

— Як ти почуваєшся?

— Нормально.

— Слухай, давай я одразу перейду до справи, добре? — Джеймс провів рукою по волоссю і нервово ковтунв — Ремус побачив, як рухається його адамове яблуко. — Ми помітили… ну, ми не могли не помітити, що ти часто йдеш. У лікарняне крило. Якщо конкретніше – щомісяця.

   Пітер, наче чокнутий, хитав головою при кожному слові, через що Ремус відчув прилив гніву, але поборов його і прямо подивився на Джеймса. Вони і без того вже вважали його дикою тварюкою. Краще це не підтверджувати.

— Зрозуміло, — сказав він.

— Ага, — Джеймс кивнув, наче у них зараз відбувалась звичайна буденна розмова — Щомісяця… приблизно в повню.

   Він зробив павзу і його слова немов повисли між ними у повітрі. Ремус почав втрачати терпіння.

— Просто скажи це, Джеймсе.

— Ти вовкулака? — на одному диханні видав він і миттю опустив погляд, наче соромився ставити такі питання.

   Ремус поглянув на Сіріуса, який рішуче дивився у відповідь. Пітер жував нижню губу дивлячись то на Ремуса, то на Джеймса. Ремус розправив плечі.

— Так, — він підняв підборіддя, наче кидаючи Джеймсові виклик і запрошуючи на бійка. Взагалі чхати, він був готовий до цього.

   Джеймс видихнув:

— Добре.

— Що, це все?

— Так… В сенсі, ні… В сенсі, дідько… — Джеймс знову провів рукою по волоссю і безпомічно повернувся до інших у пошуках підтримки.

— Все нормально, — грубим тоном сказав Ремус. — Ви мене більше не побачите, я поїду. Просто дайте мені сходити і сказати Макґонагол.

— Їдеш?! Куди їдеш?!

— Мабуть, назад в сиротинець, — наче йому ще було куди подітися!

— Ти не можеш поїхати з Гоґвортсу! — тепер Джеймс ще більше розхвилювався, його окуляри впали на кінчик носа, а він навіть не помітив.

— Я не зможу залишатись, якщо всі дізнаються, — якомога спокійніше пояснив Ремус.

— Але ж ми нікому не скажемо! — раптом викрикнув Пітер. Ремус здивовано на нього подивився, потім на Сіріуса, слідом на Джеймса. Останній кивнув.

— Не скажемо, — підтвердив він.

   Ремус похитав головою не дозволяючи собі навіть думати про це, навіть надіятись. Надія ніколи не приводила до чогось хорошого, якщо він щось і знав про цей світ, то лише цю просту істину. Вона була накреслена на його шкірі об’ємними світлими лініями.

— Це не гра «Хто збереже секрет» чи щось по типу. Якщо дізнаються інші люди, я повинен буду поїхати. І навіть гірше, вони можуть… — він не закінчив. Який сенс?

— Ми цього не допустимо, — нарешті подав голос Сіріус роблячи крок уперед. — Не допустимо ж? — він повернувся до Пітера і Джеймса у себе за спиною. Ті були дуже серйозними, навіть трохи наляканими, але обидва дуже впевнено хитали головами.

— Довірся нам, — сказав Джеймс. — Будь ласка!

***

   Він погодився дати їм місяць. Чи це вони погодились дати йому місяць, він не був упевненим. Було незрозумілим, хто кого вважав більш небезпечним. Спочатку це була суцільна агонія – кожен момент був сповнений незручності та нового виду сорому, якого ніколи не було між ними раніше. «Вони вважають мене потворою, — стверджував голос у голові Ремуса знову і знову, — Вони думають, я вб’ю їх у ві сні, вони думають, я – зло».

   І насправді ніщо поки не доводило, що він чудовисько. Вже протягом певного часу йому було зрозуміло, що з дорослішанням його стан змінюватиметься, але він і не уявляв наскільки далеко це зайде. Можливо, одного разу він перейде межу, можливо, так і треба було.

   Вони не говорили про це цілий тиждень. Жодного слова, жодного шепіту. Ремус був упевненим, що його завалять питаннями, особливо Сіріус, але, схоже, він так грубо повівся у розмові з ними, що ніхто не хотів знову піднімати цю тему. Перед усіма іншими вони вели себе, як і завжди. Джеймс був грубим і надто самовпевненим, Сіріус стріляв гострим розумом і зарозумілістю, Пітер зображав захоплення і невпевненість. Але, коли вони були без зайвих очей, то просто мовчали, задумливо і надто ввічливо. Нічні посиденьки Джеймса і Сіріуса стали частішими.

   Неочікувано, але, мабуть і не дивно, що врешті решт Мародерів об’єднав ніхто інший, як Северус Снейп.

   Звісно, це сталося під час уроку зіллєваріння. У цьому семестрі вони приступили до приготування зілля «приємних сновидінь», яке займало декілька тижнів.

— Вам доведеться приходити сюди щовечора і перевіряти прогрес вашого зілля – я буду відмічати частоту ваших візитів і участь у приготуванні. Таким чином, вам краще поділитись на пари, щоб робити це по черзі, — оголосив Слизоріг.

   За цим послідували звичні галас і гомін, коли учні почали обирати партнерів. Ремус, як зажди, змирився з тим, що йому доведеться об’єднатися з Пітером. Але крізь розмови раптом знову почувся голос Слизоріга.

— Ні-ні, я свій урок вивчив, — він багатозначно подивився на Мародерів. — Ви не можете обирати тих самих партнерів, що і минулого року.

   Сіріус із Джеймсом подивились один на одного і потім на Ремуса з Пітером, оцінюючи кожного. Ремус скривився.

— Взагалі-то, — продовжив Слизоріг, — Гадаю, я сам назначу партнерів.

   На щастя, Слизоріг був доволі тактовним, аби не ставити їх на пару зі Снейпом, хоча Пітер виявився у парі з Мальсибером, який нависав над ним горою. Професор розділив Марлін і Мері, які були так само нерозлучні, як і Сіріус із Джеймсом, поставивши їх у пару з хлопцями.

— Я хочу Сіріуса! — викрикнула Мері. Марлін пихнула її і вони засміялися. Сіріус, схоже, був наляканим, Джеймс – розгубленим. Він провів рукою по волоссю і вирівнявся.

   Ремуса, на його розчарування, поставили у пару з Лілі Еванс. Йому не подобалась жодна дівчина, але найменше він хотів працювати з Лілі. Вона була надто зацікавленою і надто сильно намагалась бути хорошою. Плюс, вона була кращою подружкою Снейпа, який зараз вбивав його поглядом із іншого столу.

   Ремус не міг забути той інцидент з минулого року, коли Лілі зупинила знущання з боку Снейпа і Мальсибера, а також її неприязнь до його друзів. Насправді, кожна зустріч з Лілі Еванс оберталась для нього чимось особливо приємним.

   Вона, схоже, відчула його недоброзичливість і нервово йому усміхнулась.

— Привіт, Ремусе. Тобі вже ліпше? — пискнула вона, він лише угукнув не піднімаючи голови.

— Не варто повертатися до нього обличчям, Лілі, — гаркнув Снейп з-за столу, котрий ділив з якоюсь дівчинкою зі Слизерину. — Напіврозумний Люпин може бути заразним.

— Закритий рота, Нюніусе, — пробурмотів Ремус так, аби Слизоріг його не почув.

— Так, будь ласка, помовч, Сев, — строго сказала Лілі грізно дивлячись на нього. 

— Просто намагаюсь допомогти, — відповів її брудноголовий друг, стиснувши губи. — Ми ж не хочемо, щоб ще хтось зліг із цією загадковою болячкою Люпина, правда? Скажи, якщо щось потрібно, Лілі.

— Ми з Ремусом цілком здатні виконати завдання самостійно, дуже тобі дякую, — гаркнула вона, рухаючи копицею рудого волосся, надто різко розгорнула підручник і подивилась на Ремуса. — Нам потрібно рівномірно нарізати вісім пацючих хвостів. Ти хочеш цим зайнятись чи краще мені?

— Емм, я зроблю, — розгублено відповів Ремус.

— Добре. Тоді я розділю листя розмарину.

   Якийсь час вони працювали у тиші і, можливо, все було би добре, якби вони працювали за іншим столиком, але Снейп був прямісінько у них за спинами. Він постійно кидав грізні погляди на Ремуса і бурмотів:

— Звісно, ім’я «Напіврозумний Люпин» йому дуже пасує, — говорив він до своєї партнерки. — Він же абсолютно скажений. Я бачив, як він блукає замком абсолютно один. Ховається по темних кутах. Ти не знала, але він справді напав на мене минулого року. Він явно небезпечний, не второпаю, чому Дамблдор дозволяє йому тут навчатися.

   Ремус відчув, як його вуха починають палати. Він обернувся підіймаючи свою паличку.

— Скажеш іще одне слово, — прогарчав він. Снейп оцінив його поглядом і посміхнувся. Лілі вхопила Ремуса за руку і повернула назад.

— Просто не звертай на нього уваги, — прошепотіла вона, хоча сама здавалась роздратованою. — У нього вдома не все добре, тому і зривається на всіх і все.

— Гаразд, — сказав Ремус повертаючись до пацючих хвостів. Кров замазала його пальці.

   Коли вони підготували всі інгридієнти, настав час змішувати відвар. До того часу Ремус доволі непогано став ладити з Лілі. Вона була терплячою і не поводилась так, наче знала все краще за інших, як це бувало з Джеймсом і Сіріусом. Вона була надто слухняною, але він намагався пам’ятати, що тепер теж намагається бути таким, тож варто було в неї повчитися.

— Давай я буду помішувати, — героїчно сказав він, до цього він ніколи не пропонував зробити щось для дівчинки, навіть двері ніколи не притримував. Так, його контакт із протилежною статтю був трохи обмеженим. Це здавалося чимось дуже дорослим і робило його схожим на Джеймса. Він засучив рукави і вхопив дерев’яну ложку.

— Фу! Поглянь на нього! — на цей раз, голос Снейпа прозвучав доволі гучно, щоб почула добра половина класу. Ремус підняв погляд і помітив, що всі дивились на нього. На його голі руки. Він поспіхом опустив рукави, аби приховати шрами. Але всі вже побачили їх. — Яка хвороба може таке зробити?!

— Замовкни, Снейп! — крикнула Лілі. — Тобі обов’язково потрібно бути таким виродком?!

— Лілі, ти просто поглянь.

— Не лізь не в свою справу!

   Думки пронеслися в голові у Ремуса зі швидкістю світла. Йому кортіло провалитися крізь землю. Шкода, що не можна просто залізти під стіл. Шкода, що він не вміє телепортуватися. Він би зараз усе віддав, лише б врізати Снейпу знову. Мародери теж його почули, Сіріус і Джеймс підняли голови від своїх котлів.

— Ей, Нюніусе, що це ти там говориш про нашого друга?

— Ой, nskmrb тебе не вистачало, Поттере, — застогнала Лілі. — Ти тільки гірше зробиш!

— Тиша, будь ласка! — крикнув Слизоріг. — Ви більше не першаки, повинні вміти працювати без мого постійного нагляду.

   Усі замовкли. Ремус стиснув ложку з усіх сил.

— Мені так шкода, Ремусе, — прошепотіла Лілі. Вона здавалася й справді щиро засмученою. — Він такий… о, я навіть не знаю! Слухай, поглянь, що в мене є, — вона непомітно для інших показала йому долоню. Ремус опустив погляд. На ній лежали дві сірі круглі таблетки.

— Що це? — нерозуміюче запитав Ремус.

— Він роздратував мене минулого тижня, вихвалявся, який він успішний в зіллях… Я знаю, це доволі дурнувато з мого боку, але хотілося подати йому урок, тож я зробила ці таблетки. Потім він посварився зі своєю мамою і мені стало його шкода, тому я не стала їх використовувати. Але зараз…

— Еванс, — роздратовано сказав Ремус. — Що це таке?

— Лише невеликий експеримент з групи Слизнів, заради забави… — невинно кліпнула Лілі. Ремус відмітив, що, взагалі-то, вона надзвичайно вродлива. — Вони дадуть реакцію з його зіллям. Це буде дуже круто.

   Він недовірливо на неї поглянув.

— Але ти ж така…

— Пай-дівчинка? Улюблениця вчителів? Зубрила? — вона широко усміхнулась показуючи білі рівні зуби. — Деякі з нас просто вміють не попадатися, містере Мародер.

   Він захоплено похитав головою.

— Тримай, — вона сунула таблетки йому в руки. — Ти це зроби. Підкинь, поки він не дивиться. Ей, Поттере! — крикнула вона через увесь клас. Джеймс миттєво підняв голову, його окуляри спітніли від пару з котла. 

— Що?

   Снейп теж підняв погляд і тепер дивився на Джеймса. Ремус діяв швидко – вдаючи, що позіхає, він витягнув руку і дотягнувся до котла Снейпа. Він кинув туди таблетки, якраз у мить, коли Лілі невинно промовила:

— Та пусте, — і повернулась до своєї роботи. Снейп і Джеймс обидва нерозуміюче подивились на неї. Ремус був дуже враженим.

   Захоплення лише зросло, коли вона взяла його за руку і затягла під стіл у мить до того, як казанок Снейпа вибухнув поруч із ними. Неймовірний безлад із фіолетових бульбашок переливався через край повістю заливаючи мантії Снейпа та його партнерки.

   Усі в класі засміялися, а Снейп побліднів від гніву.

— Ов, боже мій! — підбіг Слизоріг. — Злегка перестаралися з гусеничним лушпинням, га, Северусе?

— Це був не я! — злився Снейп, поки фіолетові бульбашки лізли йому на голову. — Це він щось зробив! — він показав пальцем на Ремуса. — Точно він!

— Ви бачили, як містер Люпин робить щось із вашим зіллям?

— Ні, але…

— О, спокійно, юначе, — засміявся Слизоріг кидаючи йому зелену ганчірку. — Всі ми вчиняємо помилки – навіть ви!

   Северус видав щось нерозбірливе. Лілі явно намагалась тримати байдуже обличчя, але зрештою була вимушена відвернутися, її плечі тремтіли від сміху.

   Після уроку Мародери накинулись на Ремуса вопіюючи і сміючись:

— Це ж ти зробив, так?

— Неймовірно!

— Як ти це зробив? Ти ж не шариш у зіллях!

   Ремус лише усміхнувся їм у відповідь не підтверджуючи, але і не спростовуючи нічого. Через плече Джеймса він побачив Лілі, яка швидко йому усміхнулась і поспішила геть по сходах.

— А я вам хіба не казав?! — радісно оголосив Сіріус закидуючи руки на плечі Джеймса і Ремуса. — Він досі мародер!