9. Перший рік: Шрами

   П’ятниця, 15-те жовтня, 1971 рік.

---

   Ремусу довелося уникати Сіріуса наступні декілька днів, принаймні, не залишатись із ним наодинці. Це було нелегко, адже весь вільний час вони проводили разом, особливо у вихідні. Усі без проблем пережили урок чар у п’ятницю, включно з Пітером. Флитвік настільки зрадів, що всі швидко опанували левітацію, що навіть відпустив на обід раніше.

   Сіріуса було вкрай важко уникати протягом усього тижня на уроках польоту. Якби Ремус ненавидів історію магії настільки сильно, то найбільш жахливим для нього був би лише урок польотів. Після двадцяти хвилин заняття з мадам Гуч він зрозумів, що боїться висоти і всі наступні уроки перетворилися для нього на каторгу.

   Джеймс, звісно що, був зіркою курсу та навіть мародери дратувалися, коли він накручував кола над полем для квідичу, виконуючи трюки на мітлі, наче природжений. Сіріус також був неймовірним, та й більшість дітей на факультеті росли граючи на мітлах, навіть Пітер непогано літав.

   Напередодні вночі пройшов дощ - земля стала м’якою та вологою. Перед тим, як вийти на поле, вони змінили звичні шкіряні туфлі на жорсткі чоботи, одягли червоні спортивні костюми та взявши мітли очікували на вказівки. Мітлами їх забезпечувала школа. Першачкам не можна було привозити власні, але Джеймс розповідав кожному, хто бажав слухати, що вдома його чекала остання модель.

— Чудово, залазьте на свої мітли, леді та джентльмени, — крикнула мадам Гуч усій групі. — Сьогодні в нас сильний вітер, тож я хочу, щоб ви були вкрай обережними. Поттере, жодних витівок!

Ремус важко зітхнувши виліз на мітлу. Якщо його не знудить – можна вважати це перемогою.

— Мені потрібно п’ять кіл довкола поля та чисте приземлення від кожного з вас. Обережно з калюжею і не забувайте ухилятися від вітру. Використовуйте його на свою користь. П’ять очок тому, хто повернеться першим. — І не зволікаючи, вона свиснула починаючи відлік.

   Ремус і Лілі, як єдині маґлонародженні на курсі, останніми відірвались від землі. Щоправда, коли руда піднялась у повітря, вона з легкістю наздогнала інших.

— Трохи вище, Люпине! Давай! — крикнула Гуч через гучномовець із землі. Хотів би він її проігнорувати, але подітись було нікуди. В дитячому будинку, принаймні, коли їх змушували бігти крос, він міг сховатися і втекти на декілька годин у місто.

   Він змусив себе піднятись вище, намагаючись дивитись куди завгодно лише не вниз, намагаючись думати про що завгодно лише б не про відстань між ним і землею. Він бачив руду косу Лілі попереду, світлу макітру Пітера десь всередині ряду. Хоча він і не міг бачити так далеко та все ж, був упевнений, що Сіріус і Джеймс летять попереду всіх. Ремус лише похмуро продовжив плентатись на хвості, анітрохи не бажаючи пришвидшитися. Яка вбіса різниця, чи прилетить він першим, головне – не зламати при цьому шию. Коли він зробив поворот і направився в інший кінець поля, вітер вдарив назустріч і він нахилився вперед, при цьому чинячи спроби не впасти. Йому було дуже морозно, вітер шматував обличчя.

   Друге коло було не таким поганим, як перше. На початку третього він помітив, що Джеймс накручує кола довкола веж пустих трибун, не дивлячись на крики мадам Гуч. На четвертому колі у Ремуса з’явилась компанія.

— Розважаєшся? — посміхнувся Сіріус сповільнюючись у повітрі поряд із ним. Здавалося, що йому було дуже зручно, наче він міг закинувши руки за голову перевернутися догори дриґом і полетіти далі задом наперед без будь-яких незручностей. 

— Що ти робиш? — поцікавився Ремус намагаючись ігнорувати його. — Намагаєшся програти?

— Джеймс переможе, — повів плечима Сіріус. — Тож я можу з тим самим успіхом дати йому можливість зробити це красиво. Вирішив зависнути з тобою.

— Чому? — крізь стиснуті зуби промовив Ремус.

— Гадаю, тобі не завадить компанія, — Ремусу навіть не треба було дивитися на нього, аби бачити, що той тягне фірмову посмішку Сіріуса Блека. — Ну і ще я знаю, що нам скоро приземлятися, а ти це ненавидиш.

— Відвали.

— Ні.

— Я попереджаю тебе, Блек…

— Ти не можеш вдарити мене тут Люпине, якщо не хочеш упасти з мітли.

— Боже, як ти дратуєш.

— Ага, — Сіріус пролетів трохи вперед, а потім назад виконуючи ідеальну петлю.

— Я сказав – відвали! — Ремус спробував оминути його ризикуючи не втримати рівновагу.

— Час приземлятись… Не забуть опустити ноги і нахилитися вперед… Потім зігни коліна, коли призем… Гей!

   Ремус вхопив кінець мітли Сіріуса та потягнув із силою назад. Сміючись, він вирівнявся і знов підлетів до Ремуса, щоб турнути його плечем. Ремус похитнувся, але міцно тримаючись поступово спускався до землі. Цього разу було краще ніж попереднього, він нахилився назад і штовхнув Сіріуса у відповідь.

— Йди з дороги! — закричав він набираючи швидкість — Хоч один раз можеш прийти останнім?

— В жодному разі! — зі сміхом Сіріус вхопив мітлу Ремуса і потягнув назад. Це було зайвим, враховуючи, що вони були доволі близько до землі. Штовхаючи один одного, вони впали прямо у величезну калюжу з багнюкою, загубивши свої мітли і прокотившись ще декілька метрів вперед, безнадійно псуючи форму.

— Блек! Люпин! — мадам Гуч підлетіла до вимазаних друзів.

   Інші грифіндорці зібрались довкола, сміючись і тицяючи в них пальцями. Сіріус вскочив на ноги з усією грацією, дарованою шляхетним походженням і швидко підняв Ремуса за руку. Обидва дивились на професорку зморгуючи краплі води з вій.

— Що я говорила про цю калюжу? — забавляючись вигнула брову мадам Гуч. Вона вміла знайти смішне у будь-якій ситуації. — З кожного по балу з Грифіндору. А тепер йдіть і добряче вмийтесь. Вільні. 

Обидва потопали до роздягальні тремтячи від холодного і мокрого одягу.

— Ідіотська форма, — пробурмотів Ремус, коли вони зайшли у невелике кам’яне приміщення. — Як ми тепер це висушимо?

— Домові ельфи попіклуються про це, — відповів Сіріус закидуючи свій одяг на купу в кутку.

   У Ремуса не вистачало сил питатись, що за ельфи. Він зняв одяг і подалі кинув свої чоботи, потім пройшов до душової кабіни, де продовжив роздягатися. Там уже лежали сухі рушники і вода була ідеально теплою. Він ступив під сильні струмені, дозволяючи воді зігріти свою кров і дивлячись на те, як бруд разом із пом’ятими травинками стікає за водою. Принаймні, йому не доведеться летіти ті сорок хвилин, що ще залишались.

   Він недбало провів руками по волоссю. Без щомісячних стрижок наглядачки його волосся ставало м’яким і довгим, а ще воно стирчало в усі боки, майже як у Джеймса. Він врешті зміг побачити його колір, проте був розчарований – як виявилось, просто нудний русявий.

   Ремус закінчив із душем раніше Сіріуса і був наполовину одягнений. Коли той, врешті, вийшов із душу. Його довге волосся було зачесане назад і сяяло як олія. Доки він одягався маючи крутий і дорослий вигляд, Ремус виявив, що переплутав ґудзики на сорочці, тому був вимушений почати спочатку.

— Це ще що?! — неочікувано спитав Сіріус. Ремус підняв погляд і знов його опустив. Сіріус вказував на довгий срібний шрам, що тягнувся від лівої ключиці до правого соска. Він старався якомога швидше закінчити з ґудзиками. 

— Шрам, — пробурмотів він. Що ще він міг зараз сказати? Він сам їх майже не помічав.  Вони були його частиною, подібно до веснянок чи прозорого волосся на передпліччях. 

— Це… Це трапилося з тобою в тому місці, де ти зростав?

В його голосі було щось дивне. Ремус раптом зрозумів, що йому відняло мови і просто кивнув. Сіріус теж. 

— У мене теж є шрами, — він сказав це так тихо, що Ремусу здалося, що йому мариться. 

   Сіріус нахилився і підняв штанину правої ноги. Його шрами відрізнялися від Ремусових — великі, грубі, нерівні, сповнені гніву та голоду. Срібні смужки на литках Сіріуса були тонкими і прямими, однакові у своїй жорстокості. Ремус просто дивився на них декілька секунд, доки Сіріус не опустив штанину і не вирівнявся. 

   Вони дивились один на одного близько хвилини. Ремусу було дуже спекотно, очі Сіріуса були холодними і спокійними. Потім усе закінчилося. 

— Пішли поглянемо як Джеймс удає з себе придурка? — запропонував Сіріус. 

Ремус кивнув і вони знову вийшли на холодний осінній вітер. Сіли на трибуни і стали дивитися, як їхні однокурсники літали туди-сюди над великим полем, а їхні червоні плащі майоріли у них за спинами. Лілі, хай їй і не вистачало навичок Джеймса, складала йому непогану конкуренцію, коли стосувалось швидкості, навіть перемогла його у двох із трьох гонок між кільцями.

— Ремусе, — раптом подав голос Сіріус, коли всі стали спускатися на землю. 

— Що?

— Ти ж умієш читати, так?

Ремус зачаїв дихання, у нього було багато секретів і Сіріус поділився з ним одним зі своїх.

— Ага.

— Я нікому не скажу. 

— Чудово.

Це посмішка Сіріуса Блека.