17. Перший рік: Дванадцять

   Дванадцятий день народження Ремуса припадав на п’ятницю. Зазвичай, щоп’ятниці після уроків Джеймс змушував їх усіх іти дивитися тренування команди Грифіндору по квідичу, де Ремус тихо читав на трибунах. Однак, Сіріус зумів запевнити Джеймса, що той може пропустити одне тренування – особливо враховуючи, що він навіть не в команді, а також, що Ремус, ймовірно, захоче у свій день народження зайнятися чимось іншим. 

   Рано вранці він прокинувся через те, що три друга застрибнули на його ліжко і прокричали:

— З днем народження, Люпине! — не намагаючись вдарити його, що означало – день почався, як найкращий день народження в його житті.

За сніданком Джеймс і Сіріус пройшлися до своїх звичайних місць, розштовхуючи інших учнів і гучно оголошуючи: 

— Геть з дороги, будь ласка!

— Йде іменинник!

— Рухайтесь, рухайтесь!

   До того часу, як вони дійшли до своїх місць, Ремусу вже кортіло сховатися під столом від сорому. Три його друга влаштували велике шоу, доглядаючи за ним під час сніданку, пропонуючи йому їжу і не дозволяючи нічого робити самостійно. Пітер налив йому чаю, Джеймс поклав їжу в тарілку, доки Сіріус намазував для нього тости.

— Вам обов’язково це робити? — застогнав Ремус, украй засоромлений таким проявом уваги.

— Абсолютно, — сказав Джеймс.

— Сто відсотків, — кивнув Пітер.

— Безумовно, — завершив Сіріус.

   Ремус похитав головою, розчервонівся і опустив погляд на тарілку. Коли він доїв, що зайняло немалу кількість часу, враховуючи, що йому поклали подвійну порцію майже всього, що було на столі – вони всі піднялися широко йому посміхаючись.

— Що?! — запитав він, нервово смикаючись. Якщо вони, все ж таки, збиралися влаштувати йому святкове побиття, він надіявся, що це закінчиться швидко. Може, існувала якась версія для чарівників? Зрештою, він проґавив День народження Сіріуса, тож не знав чого очікувати. Пітер і Джеймс поклали руки йому на плечі, змушуючи сісти на місце. Сіріус дістав сопілку зі своєї мантії та видав високу, довгу ноту. Ремус зажмурився. О ні…

— З днем народження тебееееее! — закричали троє хлопців на всю силу своїх легень. — З днем народження тебееееее! З днем народження тебееееее, любииииий Реееееемус!

Тепер усі в залі приєдналися до них і Ремус затулив обличчя руками. 

— З днем народження тебееееее!

— Гіп-гіп! — прокричав Джеймс, заскочивши на стілець.

— Ураааа! — закричали у відповідь грифіндорці.

— Принаймні, з цим завершено, — пробурмотів Ремус із палаючим обличчям, коли вони нарешті закінчили. Пітер подивився на нього з жалістю.

— Пробач, друже, але вони планують робити те ж саме за обідом і вечерею.

***

   Їм усе одно довелося відсидіти зіллєваріння останнім уроком навчального тижня. Ремус виявив, що навіть, якщо він виконував усі домашні завдання і міг прочитати всі інструкції, у нього все одно не було таланту до приготування зілль. У довершення до всього, це був до жахливого нудний предмет, тож коли Слизнорт почав розповідати про п’ять основних компонентів для снодійного, Ремуса почало хилити в сон.

   Снейп його не чіпав. Взагалі-то, Снейп навіть не поглянув у його сторону після того інциденту в коридорі. Лілі усміхнулась йому і привітала з Днем народження, до того як закотити свої величезні смарагдові очі, коли Джеймс і Сіріус чинили спроби вмовити Слизнорта не давати їм домашнього завдання на честь «свята».

   За вечерею Ремус вистояв своє останнє, як він надіявся, коло «З днем народження тебе!», яке стало найгучнішим за день, завдяки, головним чином тому, що Дамблдор був присутнім на вечері та співав разом з усією школою з усіх сил свого голосу. Ремус навіть отримав пару листівок – одну від усього факультету Грифіндор, ще одну від Наглядачки разом із парою нових шкарпеток.

   Після вечері вони всілися у спільній вітальні і Сіріус притягнув свій великий програвач і поставив Electric Warrior вкотре з Різдва.

«I was dancing when I was twelve…»

(Я танцював, коли мені було дванадцять…)

   Якоїсь миті, нізвідки з’явився торт із червоним і золотим кремом і дванадцятьма рожевими свічками. Коли Ремус його різав (усі його спонукали загадати бажання, але він так і зміг вигадати жодної речі, яку би хотів), він із захватом виявив, що торт був із чотирма різними смаками – на четверть шоколадний, на четверть з лимонною цедрою, на четверть бісквітний і на четверть кавовий з грецькими горіхами.

— Як твій тост, — посміхнувся Сіріус, радий враженому виразу обличчя Ремуса. — Я подумав, що тобі буде нудно, якщо торт буде лише одного смаку.

— Вау… Дякую!

— Чим хочеш зайнятися залишок вечора? — запитав Джеймс. — На вулиці досі достатньо світло, якщо ти усе таки не проти піти подивитися…

— Та не хоче він, Джеймсе! Трясця, тобі час знайти собі інше хобі, друже, а то ти стаєш занудою.

— Я не проти, якщо ви хочете піти подивитися тренування квідича, — поспіхом сказав Ремус. — Ви і так зробили для мене вже достатньо, чесно. Три пісні за один день – чого ще можна попросити на дванадцять років?

— Ні, — впевнено похитав головою Джеймс. — Сіріус правий, це твій день народження, ми будемо робити те, що подобається тобі.

Вони надовго замовкли, доки Джеймс не прочистив горло.

— Ем..м… Люпине? А що тобі подобається робити?

   Ремус задумався. Він легко міг перелічити речі, які йому не подобаються: футбол, домашка, квідич, зіллєваріння. Але ніхто раніше не запитував, що йому подобається. Йому подобалося дивитись телевізор, але він ще не знайшов його у Гоґвортсі. Йому подобалось обирати їжу за сніданком і вечерею. Йому подобалося слухати, як співає на платівках Сіріуса Марк Болан. Але нічого з переліченого не тягнуло на хобі.

— Читати? — запропонував Пітер, намагаючись допомогти. — Ти багато читаєш.

— Хіба? — Ремус підняв брови. Він не думав про це раніше, але це дійсно було так. Принаймні, з Різдва він прочитав усі підручники цього року і навіть взяв декілька книг із бібліотеки.

— О, так, чудово, — Джеймс закотив очі. — З днем народження, Люпине, давай відкриємо читальний гурток.

Сіріус усміхнувся. Пітер здавався ображеним.

— Ну тоді я не знаю! Окрім книжок тобі, схоже, дуже подобаються відпрацювання, Ремусе.

Ремус засміявся у відповідь, винувато піднімаючи руки:

— Пробачте хлопці, схоже, я дуже нудний.

— А що на рахунок того часу, коли ти зникаєш? — раптом запитав Сіріус. Ремус почав швидко обдумувати, що відповісти.

— Ти про що? Я говорив тобі, я хворію, ходжу до лікарняного крила, — поспіхом випалив він.

Сіріус махнув рукою.

— Ні, не тоді. Інколи ти йдеш кудись після уроків або квідичу. Чим ти тоді займаєшся?

   Ремус відчув, як червоніє. Він усе рідше і рідше тікав поблукати наодинці, але, судячи з усього, друзі все одно це помічали. Вони питально на нього подивилися. Він закусив губу.

— Я просто… ходжу, — дурнувато сказав він.

— Але де? — запитав Пітер. — На вулиці?

— Та всюди, — знизав плечима Ремус. — Я просто люблю все досліджувати. Аби я знав, де і що знаходиться, — він витягнув із задньої кишені свою мапу. — Це дурнувато, але я почав додавати всілякі речі на карту, яку нам видали на початку року. Кожного разу, коли я бачу щось цікаве, то доповнюю її.

   Джеймс узяв мапу і розгорнув. Усі троє схилилися над нею. Якийсь час вони мовчки розглядали роботу Ремуса. Сіріус підняв захоплений погляд.

— Ти додав усі портрети… і підписав їх, і взагалі…

— У мене з орфографією біда, — Ремус ще сильніше почервонів і спробував вихопити мапу назад.

Джеймс не дав, задумливо продовжуючи розглядати щось.

— А це що? — він указав на помітку, яку Ремус додав на одні сходи.

— Одна з тих сходинок, — пояснив Ремус, — у які ти провалюєшся, коли на них наступаєш. А ось ця, — він указав на мітку на іншій сходинці, — Та, що зникає. Сходи зі стрілками – це ті, що рухаються. Я відмітив їх різними кольорами, щоб можна було зрозуміти, куди вони ведуть.

— Мерліне! — видихнув Пітер. — Ти хоч уявляєш, скільки часу це мені зекономило би?! Клянуся, я десь двічі на тиждень опиняюся зачиненим у якомусь коридорі через ці дурні сходи.

— І я, — сказав Джеймс.

— До біса приходити на уроки вчасно! — випалив Сіріус. — Будь ласка, спробуйте побачити надважливе значення цієї мапи! Можливості, які вони дає для втілення наших жартів.

Обличчя Джеймса засвітила усмішка, потім зясяяв і Пітер. Ремус вихопив і згорнув мапу.

— Вона ще не завершена. Ще багато треба зробити. Я хотів зачаклувати її, коли знайду потрібні чари.

— Які такі чари? — з ентузіазмом запитав Сіріус.

   Ремус засумнівався. Не те, щоб він не цінував інтереси Сіріуса або його захоплення, але Ремус справді хотів пропрацювати мапу самотужки, хай це було дурнувато. Зрештою, Сіріус вигадав закляття для читання і грозовою хмари. Він не міг пояснити, чому так сильно хотів довести, що він так само розумний чи хоча би, має здібності, аби виконати левину долю роботи.

— Просто декілька покращень, — обережно відповів він. — Ви подумаєте, що це дурощі.

— Ні, не подумаємо, — серйозно сказав Пітер. — Ми можемо допомогти!

— Мабуть, але це моя мапа.

— Звісно, твоя, — дружелюбно усміхнувся Джеймс. — Так само, як мантія моя. Але для благої цілі невинних пакощів…

— Це мантія Мародерів, — закінчив Сіріус із блиском і очах.

— Мапа Мародерів, — повторив Ремус, досі трохи невдоволений розкриттям свого індивідуального проєкту.

— Вона досі твоя, Люпине, — продовжив Блек. — Ми напишемо твоє ім’я першим і все таке!

— Ви впевнені, що хочете написати на ній власні імена?.. — нервово запитав Пітер.

— Тоді наші прізвиська, — знизав плечима Сіріус.

— Але ми їх не маємо, — відповів Ремус — Ну, напевно, у мене є, але я правда не хочу, щоб на ній було написано «Напіврозумний Люпин».

   Вони засміялися і Ремус вирішив, що це було не так вже й погано – відкрити їм цю таємницю. Він навіть відчув полегшення, адже вже почав роздумувати чи не було це його власним шаленством – відслідковувати і записувати все у замку, робити помітки, запам’ятовувати. Джеймс, Сіріус і Пітер, виявилося, були менше зацікавлені в тому, щоб завершити мапу і більше хотіли вигадати з її допомогою наступний розіграш.

   Залишок вечора був проведений під мантією-невидимкою у пустельних коридорах. Ця мантія, на думку Ремуса, була не особливо необхідна, враховуючи, що вони планували повернутися до відбою. Але Джеймс і Сіріус ніколи не пропускали можливості перетворити дрібну вилазку у повноцінну місію, а Пітеру просто подобалося гуляти туди-сюди непоміченим. Одначе все стало зрозумілим, коли Сіріус дістав п’ять навозних бомб, якими вони розважали себе по дорозі, підкрадаючись ззаду до парочок, що цілувалися нічого не підозрюючи або підкидаючи їх старшим учням, що поспішали до бібліотеки.

   Ремус показав їм те, що вже знайшов і переніс на мапу: проходи і короткі шляхи, навіть декілька власних таємних місць (звісно, не всі, але про всяк випадок). Він навіть розповів про свій план накласти яке-небудь закляття, яке змогло би відслідковувати місіс Норіс – кицьку Філча, щоб він міг бачити її наближення. Вони були в захваті від цієї ідеї.

— А навіщо зупинятися на цьому? — прошепотів Сіріус наприкінці вечора, коли вони повернули за вугол до своєї кімнати. — Чому б не відслідковувати всіх?

— Всіх?

— Ну так, тоді ми побачимо, як хто завгодно буде наближатися і зможе уникнути покарання за що завгодно.

— Не знаю, — відповів Ремус, не зовсім згоден із цією ідею. Що станеться, як його друзі побачать, що він ходить до Войовничої Верби щомісяця? Наскільки багато потрібно часу, щоб вони наважилися піти за ним і вбитися? Вперше Ремус усвідомив, що Мапа не така вже й невинна, як йому здавалося.

   Але Джеймс і Пітер так завзято погоджувались із Сіріусом, говорили, що це чудова ідея, вже уявляли, що побачать чим займається Дамблдор і де бродить Снейп. Ремус був твердо впевнений, що маючи достатньо часу Сіріус Блек і Джеймс Поттер можуть досягти всього, чого тільки забажають – це було у них в крові. Він лише надяівся, що до тієх миті пройде ще немало часу.