6. Перший рік: Помста

— Ну то що? — запитав Джеймс недільного вечора. — Який маємо план, щодо помсти?
— Кому? — спитав Пітер шукаючи щось у своїх папірцях.
Вони сиділи у вітальні Грифіндору і намагались виконати домашнє завдання від Макґонагол — есе, довжиною в чотирнадцять дюймів про основні закони трансфіґурації. Сіріус і Джеймс вже закінчили, Пітер написав майже половину, а Ремус навіть не починав.
— Цим слизеринцям, — шикнув Джеймс. — Не гальмуй, Піте.
— Не всім слизеринцям, правда ж? — схвильовано запитав хлопець, — Лише Снейпу та Мальсиберу, так?
— Авжеж, — кивнув головою Сіріус. Він виліз з-під столу за яким вони сиділи і потрусив у повітрі пергаментом. — Ти це шукаєш?
— Дякую! — Пітер з полегшенням вхопив згорток. — Я майже завершив…
— А ти дописав, Люпине? — Сіріус перевів погляд. Перед Ремусом лежала відкрита книга, але він навіть не дивився. Він всерйоз думав над тим, щоб зачинитись у бібліотеці на один вечір і спробувати все прочитати. Адже він вмів це робити, варто лише сильно сконцентруватися. Проте такої нагоди не знайшлось, і, якщо чесно, не було й бажання. З того злощасного уроку зіллєваріння, ця четвірка навсправжки зблизилась і це займало весь його час.
— Ні, — Він знизав плечима у відповідь,— Мене це не дуже хвилює.
— Говори нам, якщо потрібна поміч.
— Можеш списати в мене, якщо хочеш, — Джеймс підсунув йому своє есе. Ремус відштовхнув його і стиснув зуби.
— Не треба. Я не дурний.
— Я і не казав, що ти дурний, — спокійно відказав Джеймс, а Сіріус увіп’явся в нього поглядом. Ремусу кортіло вдарити його, але він стримувався. Джеймс і Сіріус інколи боролись, але вони ніколи не мали на меті нашкодити однин одному, як зі Снейпом. Намагаючись обурити злість, Ремус перевів тему:
— Ми могли б насипати у їхні ліжка пудри з часнику, — запропонував він. У дитячому будинку йому колись так зробили, через що Ремусу весь тиждень довелося ходити з висипами, а в повний місяць вовкулака дер своє хутро ще лютіше, ніж зазвичай. — або в одяг, якщо дізнаємось хто її пере. 
   Це питання залишалось загадкою для Ремуса. Прання, здавалося, просто зникало, але згодом верталося чистим та складеним у шафах. Він жодного разу не бачив когось стороннього у кімнаті.
— Мені подобається ця ідея, — промовив Джеймс, рівнобіжно жуючи кінчик пера. — Хтось має часникову пудру?
Усі похитали головами. 
— Можемо замовити дрібку в Зонко, — запропонував Сіріус. — Якщо ти дозволиш узяти твою сову, Джеймсе. Мати конфіскувала мою після розподілу.
— Добре, — відповів Джеймс. — Сумно, що зробити швидко не вдасться. Ну, знаєте, коса косить поки роса і таке інше.
— Нам не обов’язково купувати пудру, – миттю осяяло Ремуса. — Адже в теплицях має бути шипшина? 
— Вона є, — сказав Пітер, не здіймаючи голови — Для лікувального зілля — наче від артриту.
— Листя та ягоди шипшини викликають сильне подразнення при дотику, — натхненно пояснив Ремус, — Наглядачка, тобто жінка яка керує дитячим будинком, за погану поведінку змушувала нас чистити її без рукавиць, — його пальці почали свербіти від однієї лише думки про це. 
— Це жахливо, — сказав Джеймс.
— Але ідея відмінна! — посміхнувся Сіріус. — На наступній перерві сходимо набрати шипшини, а потім почистимо і вкриємо нею простирадла слизернців. Просто чудово!
— Як ми потрапимо до їхньої кімнати? — запитав Пітер закінчивши роботу.
— Залиште це на мене, — усміхнувся Джеймс.

*** 

   Дістати шипшину було легко. Вони направили Пітера, єдиного, хто ще не отримав відпрацювання і відповідно, був менш підозрілим. Пітер був низьким і не помітним, хлопець крадькома забіг до теплиці під час ранкової перерви і повернувся з червоним обличчям, щасливою посмішкою і повною банкою шипшини, котру ховав під мантією.
   Після цього вони зачинились у своїй спальні та почистили усю свою здобич, захистивши руки, під уважним керівництвом Ремуса, товстими рукавицями зі шкіри дракона.

— Як же мені кортить глянути на їхні обличчя завтра зранку, — посміхався Сіріус розкинувшись на підлозі поруч із Джеймсом.
   Ремус, сидячи на краєчку ванни спостерігав, як дві темні макітри Джеймса та Сіріуса схилилися над роботою. Він трохи заздрив їхній дружбі. У них було стільки всього спільного: обидва зростали оточені магією, обидва не потребували грошей, обидва текли від квідичу. До того ж, вже на третій тиждень перебування у Гоґвортсі хлопці закріпили за собою статус королів першого курсу. Їх усі слухали, коли вони говорили. З ними усі сміялись, коли вони жартували. Жоден не злився, навіть коли вони втрачали факультетські бали.
— Я досі не тямлю як ми потрапимо до їхніх кімнат, навіть Пітер не настільки непомітний, — Сіріус поглянув на Джеймса. Він намагався розколоти його з тих пір, як той сказав, що має чудовий таємний план.
— Не хвилюйся про це, — лише і відповів Джеймс. 

   Листя і плоди були розділені по баночках. Шанс з’явився ввечері вівторка. Джеймс вирішив діяти до того, як усі підуть спати. Також додав, що варто йти до кімнат Слизерину окремо, адже їх можуть помітити і розкрити. Ремус уважав це зайвим, проте суперечити не став, аби не псувати спільні веселощі. 
   Того вечора вони закінчили вечеряти набагато швидше, ніж зазвичай, слідом піднялись з-за столу (не одночасно, звісно, щоб не привернути увагу) і покинули залу. Пітер був таким наляканим, що Ремус хвилювався, якби він не зірвав операцію. Він намагався триматись поруч з ним, щоб на випадок чого, закрити йому рот і втекти. 
   Сіріус і Джеймс, звісно що, пішли першими у бік жіночого туалету на другому поверсі, котрий, як розповів Ремус, вів у підземелля. Він хотів залишити цей прохід таємним, втім, вирішив, що розкриття не завдасть йому шкоди, оскільки він уже знайшов декілька інших схованок. В решті решт, він не так часто збирався спускатися до підземелля.
   На щастя, дівчинка-примара, що жила у вбиральні, була доволі байдужою та спокійною, хоча Ремус чув як вона плакала в одній з кабінок.

— Вказуй шлях, Люпине, — щедро дозволив Джеймс, коли Ремус і Пітер прийшли. Сіріус вхопив його за руку:
— Зажди, спочатку розкажи нам про свій план.
Джеймс усміхнувся цією своєю дратівливою посмішкою, котру практикував у неділю.
— Що ж, добре, потримай, — він передав Сіріусу банку з листям шипшини і вийняв з-під мантій великий шмат тканини. Це була найстаріша тканина, яку Ремус хоч коли бачив: срібло-сіра і блискуча.
— Ні, — видихнув Сіріус. — не може бути, Поттере. Цього просто не може бути…
   Джеймс настільки широко всміхався, що Ремусу здалося, що його обличчя може порватися. Він підморгнув їм, демонстративно вдягаючи мантію, вкутався з голови до п’ят і… зник.
— Везучий ти покидьок! — присвиснув Сіріус. — Чому ти ніколи про це не говорив?!
— І мені теж! — пискнув Пітер. — А я знаю тебе з дитинства! Де ти її дістав?
Джеймс опустив капюшон мантії. Здавалося, що у повітрі тепер висить лише його голова. Ремуса від цієї картини трохи мулило.
— Вона є власністю нашої сім’ї вже багато років, — гордо промовив він. — Батько дозволив мені взяти її, лише за умови, що мати не дізнається.
— Повезло тобі, — Сказав Сіріус і помнув тканину. — мої батьки що завгодно віддали би за мантію-невидимку.
— Гадаю, ми всі тут помістимося, — Джеймс розкинув руки як кажан. — Давайте, тут києм протиснеш.
   Вони залізли під мантію і пройшлися так декілька разів від стіни до стіни, доки не впевнились, що все добре. Врешті, докладаючи купу зусиль аби не сміятися і не шепотіти, четверо невидимих друзів попрямували до підземелля. Ремус показав які плити треба тиснути, щоб відкрити люк.
— Як ти їх знайшов, Ремусе? — прошепотів Джеймс, — Це геніально. 
— Потрібно пролізти під однією з ганчірок, що висять на стінах, — відповів Ремус. — Я просто заглянув за неї.
— Ти маєш на увазі гобелен? — запитав Пітер.

— Гм..мм, напевно, — Ремус був радий, що вони не бачила його обличчя.
— Замовкни, Петіґру, — грубо додав Сіріус. Ремус відчув різкий удар по лівій долоні.
— Ай! — шикнув він і пнув у відповідь вдвічі сильніше. — Відвали!
— Пробач! — вскрикнув Сіріус. — Мені здалося, що це Піт.
— Замовкніть обидва, — гавкнув Джеймс. — Ми майже прийшли.
Вони тихо очікували зі зворотнього боку гобелену, дослухаючись до звуку кроків. Як тільки лише Джеймс упевнився, що в коридорі тихо, вони вилізли назовню. В підземеллі було прохолодно, похмуро і сиро. Звідкись почувся дивний крапаючий звук, певне з труб.
— Де вхід? — пробурмотів Сіріус.
— За цією стіною, — вказав Ремус з надією, що вони побачать куди саме. Це була проста кирпична стіна.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачив як туди заходили люди, — поспіхом промовив Ремус. Він не збирався розповідати, що відчуває дві сотні слизеринців за стіною через запах крові.
— Ти знаєш пароль?
— Ні.
— Дідько.
— Ще не відбій. Давайте почекаємо.

   І вони чекали. Хоч і здавалося, що це не надто розумно. У коридорі було прохолодно, втім під мантією панувала задуха, ще й доводилось притискатися один до одного. На їхнє щастя, вже через пару хвилин підійшли дві старшокурсниці. На їхнє нещастя, Сіріус був знайомий з ними.
— Дайно мені ще разочок поглянути на обручку, Белло! — просила Нарциса Блек свою старшу сестру. Ремус відчував як Сіріус затих і втиснувся в стіну.
   Белатриса всміхнулася та простягнула їй свою тонку, білосніжну руку. На її кістлявому пальці величала гидка срібна обручка зі смарагдом, котрим вона вихвалялась з початку семестра. Усі в школі знали, що вона збирається заміж за Родольфуса Лестрейнджа, якогось там політика з чарівного світу, як тільки лише здасть НОЧІ — Напрочуд Обтяжливі Чаклунські Іспити. Сіріусу доведеться бути на весіллі.
   Нарциса пискнула побачивши обручку, хоча, ймовірно, бачила її набагато частіше за інших.
— Неймовірно! — зітхнула вона. — О, я так мрію про власне весілля…
— Дочекайся своєї черги, — відповіла Белатриса. Її голос нагадував скрегіт нігтів по дошці. — коли Луціус отримає в Міністерстві місце поважніше, впевнена, матуся і татусь схвалять ваші заручини.
   Дівчата були схожими, лишень Белатриса вища. Обидві мали довге, чорне і кудряве волосся — як і Сіріус, і з такими ж ідеальними, високими вилицями, як і в усіх у сім’ї Блек. Вони підійшли до цегляної стіни.
— Мундус сангвин, — промовила Белатриса. Стіна посунулась вбік, дозволяючи їм пройти. Четверо під мантією поспішили слідом, доки прохід не зачинився.

   Вперше, з моменту приїзду в Гоґвортс, Ремус відчув себе по справжньому щасливим, адже його розподілили в Грифіндор. Різниця між їхньою теплою і затишною вітальнею була просто разючою. Ця кімната більше походила на величезний палац, ніж на кімнату відпочинку. Величезна кількість елегантних гобеленів прикрашали стіни, різьблений комин приголомшував своїм розміром, втім, все це було оповите противною зеленуватою блідістю. І гірше того, це місце так і випромінювало якусь злу енергію. Ремус намагався не тремтіти.
   Іншим, схоже, було так само не приємно. Вони завмерли на місці, доки Джеймс не підштовхнув їх до сходів, які, як вони надіялись, вели до спалень хлопців. По дорозі вони пройшли повз самотньо сидячого в куточку Северуса, що упів’явся у свій підручник по зіллям і настійкам, а вгорі повернули до першої кімнати, котра, на щастя, виявилась спальнею. 
   Джеймс скинув мантію.
— Постій на варті, Піте, — попросив він. — Гадаєте, ліжко Снейпа десь тут?
— Можливо, ось це, — запропонував Сіріус. — Простирадла вельми брудні. 
Вони засміялись.
— Добре, хлопці, скоріше одягайте рукавиці, — прошепотів Джеймс, відкриваючи банку. Ремус і Сіріус одягли по одній рукавиці зі шкіри дракона і стали висипати листя шипшини на простирадла.
— Вони їх помітять! — розчаровано сказав Джеймс. І справді, навіть у темряві листя лишалось помітним під простирадлами.

— Ну… вони все ж торкнуться їх, коли будуть прибирати, — сказав Сіріус.
— Заждіть… — у Ремуса виникла ідея. Він не знав як і чому вона з’явилася у нього в голові, але був упевнений, що це спрацює. Він дістав паличку і обережно махнувши нею промовив: 
 — Обфускейт, — прошепотів він.
І раптом на його очах листя випарувалось. Він знав, що воно усе ще було на ліжку, але тепер ніхто його не бачив.
— Вау! — Джеймс заглядівся на постіль. — Як ти це зробив? Адже Флітвік ще не вчив нас цьому закляттю! Чи це було в книзі?
— Ні, — Ремус знизав плечима. — Я бачив учора як якісь старшокурсники використовували закляття на цукерках, які вони принесли із селища. Я лише повторив.
   Сіріус і Джеймс одразу ж спробували повторити його на своєму листі. З першої спроби не вдалося і з другої також, але вже після третьої Джеймс зумів випарувати більшу частину свого листя.
— Краще це робити тобі, Люпине. Інакше, ми пробудемо тут усю ніч. - вирішив він.
— Так, будь ласка, пошвидше! — шикнув блідний, немов смерть, Пітер.
Сіріус зробив ще декілька спроб перед тим як визнати поразку.
— Ти в деталях покажеш мені це закляття, коли ми повернемось на нейтральну територію, — сказав він. Ремус кивнув, хоч і взагалі не був упевнений, що зможе це пояснити. Адже сам він це робив не покладаючи надій.
— Гайда в наступну кімнату, — Джеймс вивів їх усіх у коридор.
— А це обов’язково? — запитав Пітер, переступаючи з однієї ноги на іншу. — Цього хіба не вдосталь?
— Анітрохи! — відказав Сіріус із посмішкою. — що як ми навіть не дійшли до ліжка Снейпа? Ми повинні дістатися до всіх, Піте. Ти з нами чи ні?
— До усіх хлопчиків, принаймні, — уточнив Джеймс, коли вони йшли до наступної кімнати. — Я не маю наміру випробовувати свою вдачу і лізти у спальні до дівчат — пам’ятаєте, що трапилося з Дірком Кресвелом минулого тижня?

   Вони швидко і злагоджено посипали усі ліжка. Навіть в останній кімнаті, де спали три студенти шостого року. Дійшло до того, що навіть Сіріус вмовляв не йти туди, але Ремусові вже знесло дах від наснаги і він сам накинув мантію-невидимку, зайшов усередину і насипав на ліжка сплячому народу.
   До того часу як вони закінчили, стало геть пізно, усе більше слизеринців підіймалось до своїх спалень. Ледь стримуючи радість, чотири грифіндорці ховаючись під мантією, повільно зійшли вниз по сходах. Втискаючись у стіни кожного разу, коли хтось проходив повз, вони подолали величезну кімнату і вилетіли через стіну, з якої ввійшли.

   Як і наказав Джеймс, вони вели себе вкрай тихо, доки не опинились у вежі Грифіндору і змогли без побоювання зняти мантію-невидимку.
— Відершинс! — хором промовили вони і зайшли всередину.
   Це було таким блаженством — знову бути у теплій, світлій і рідній вітальні Грифіндору, що вони впали на найближчі дивани зі щасливими посмішками. Френк Лонґботом покликав їх до себе.
— Встигли вчасно, хлопці, чим цікавим займалися?
Пітер зам’явся, але Джеймс впевнено махнув рукою.
— В бібліотеці сиділи, звісно.
Френк похитав головою рівнобіжно всміхаючись:
— Певен, що скоро про це почую.
— Хотів би я бути там, коли все почнеться! — прошепотів Сіріус, очі його сяяли. —  І ще більше хотів би, щоби мої сестри також постраждали. 
— Це лише початок, приятелю, — відповів Джеймс хлопаючи Сіріуса по коліну. — Гадаю, наступного разу, ми вчотирьох вигадаємо щось масштабніше в купу разів. Чудова перша місія, друзяки!
Пітер застогнав:
— Перша?!