15. Перший рік: Наслідки

   Більшість грифіндорців залишилась у спільній вітальні, перешіптуючись та ділячись чутками. Усі хотіли знати, хто це зробив. Мародери, які зазвичай були раді опинитися в центрі обговорень, тепер заповзли у свою кімнату бліді та винуваті.

   Ремус сидів на ліжку задивляючись на підлогу. Він зайшов надто далеко, він це знав. Якийсь час йому було дуже приємно і він не міг запевнити себе, що Северус цього не заслуговував. Але зараз Джеймс якось дивно на нього дивився і Ремус знав, що Дамблдор точно дізнається, хто це зробив, так чи інакше. Навіть, якщо Лілі не розповість усім повернувшись до спільної вітальні. 

— Що сталось? — обережно запитав Джеймс. — Ти втратив контроль, чи що? Це була справді сильна магія.

— Це було неймовірно! — раптом викрикнув Сіріус. — Тепер він двічі подумає до того, як перейти нам дорогу!

— Але… Ми ж не хотіли нашкодити йому по-справжньому, правда? — хмурився Джеймс.

— Та в нормі він! Просто вдавав, щоб у нас потім виникли проблеми. 

— А у нас будуть проблеми? — запитав Пітер, заламуючи руки. — Ми ж не всі це робили, так? Це ж був тільки…

Сіріус смачно вдарив його по потилиці.

— Пацюк ти, — сказав він. — Ми ж Мародери. Один за всіх і всі за одного. 

— Щоб це не означало, — пробурмотів Пітер, протираючи місце удару, потім піднявся і похмуро пішов до свого ліжка.

— Я зробив це, я один і буду відповідати, — тихо сказав Ремус з опущеними досі очима. 

— Це була наполовину моя ідея! — заперечив Сіріус. — Це я шукав закляття! Та не хвилюйся Люпине, б’юсь об заклад з ним усе добре. 

— Навіть, якщо й так, — важко сказав Ремус, — То це не завдяки мені, — він нарешті зустрівся поглядом із Джеймсом. Його темно-карі очі були набагато більш серйозними, аніж завжди. — Я не хотів йому серйозно нашкодити. 

   Джеймс не відводячи погляду серйозно кивнув. 

   У двері постукали, знімаючи напругу. Це був Френк Лонґботом.

— Вас чотирьох чекають у кабінеті Макґонагол. Зараз, — строго промовив він. 

   Вони послідували за Френком вниз по сходах і через спільну кімнату, де усі погляди звернулись до них. Ремус увесь час дивився собі під ноги, але помітив, як вщухали розмови, поки вони йшли до виходу. Усе, що відбудеться після не мало значення — зрештою, усі все одно дізнаються, що це їхніх рук справа. 

   Макґонагол була не сама. Дамблдор стояв коло її столу, склавши руки на грудях. Він ввічливо усміхнувся учням, що стали перед ним в лінію. 

— Добридень, джентльмени, — привітався він.

— Добрий день, директоре, — усі разом відповіли вони. 

— Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що містер Снейп в нормі — хоча, його гордість очевидно зачепили. 

Вони нічого не відповіли. Ремус не піднімав очей. 

— Він запевняє, що ви четверо, маєте якесь відношення до того, що відбулося, — так само ввічливо продовжив Дамблдор, здавалося, йому було приємно проводити з ними час. — Особливо ви, містере Поттер. 

   Джеймс підняв погляд, відкрив рот, потім закрив його назад і знову опустив погляд. Ремус не міг цього витримати. В усьому світі він мав лише трьох друзів і він не збирався втрачати їх зараз. Він зробив крок уперед. 

— Це був я, сер, я це зробив. До цього він наговорив мені всякого і я розізлився. Я хотів дати йому урок, — він змусив себе зустрітися поглядом із темно-блакитними очима Дамблдора. Старий задоволено кивнув:

— Зрозуміло. Ви діяли самостійно?

— Так, — Ремус дістав свою паличку. — Послухайте, я можу довести…

— У цьому немає необхідності! — поспіхом сказав Дамблдор. — Я вам вірю, містере Люпин.

— Він був не один, сер! — випалив Сіріус — Я знайшов заклинання і теж навчився його виконувати, це рівною мірою і моя провина. 

— Ви хочете сказати, що ви це спланували, Блеку? — різко запитала Макґонагол. — Ви спланували напад на іншого учня? Десять балів з Грифіндору. За кожного.

Сіріус знову опустив очі.

— І відпрацювання кожному. На місяць, — продовжила вона. — Мені дуже важко повірити в те, що містер Люпин діяв самостійно.

Усі четверо хлопців схилили голови. 

— Можете йти, джентльмени, — тихо сказав Дамблдор. — Звісно, я не маю сумнівів у тому, що ви знайдете час, аби вибачитися перед містером Снейпом.

Сіріус видав незадоволений звук і Джеймс штурхнув його ліктем. Вони розвернулися, щоб піти.

— Містере Люпин, на хвилинку.

   Ремус завмер. Міг би і здогадатися, що це не зійде йому з рук так просто. Він зупинився, доки інші покидали кабінет. Макґонагол послідувала за ним, аби запевнитися, що вони не стануть підслуховувати в коридорі.

   Як тільки-но двері зачинилися у кабінеті стало незвично тихо. Дамблдор мовчав і, врешті решт, Ремус підняв голову, щоби поглянути на нього. Директор, задвалося, не був злим або розчарованим. На його обличчі був звичайний задоволений вираз — можливо, трохи розбавлений зацікавленістю.

— Як вам Гоґвортс, Ремусе?

Це було не те питання, яке він очікував почути.

— Ов… та нормально.

— Схоже, вам не було складно знайти друзів.

Це взагалі було не питання, тож він нічого не відповів. Лише опустив погляд на підлогу, потім знову підняв.

— Мене відрахують? — запитав він. 

Дамблдор усміхнувся:

— Ні, Ремусе, нікого не відрахують. Я прекрасно бачу, що ви шкодуєте про вчинене. Що мене непокоїть, так це те, як ви це зробили. Це було дуже сильне заклинання, я не очікував такого від учня першого року… Ви, повинно бути, були вкрай злим.

   Ремус кивнув. Він не хотів говорити Дамблдору чому – про прізвиська, які дав йому Снейп чи про те, як він змусив його відчувати себе дурним, безкорисним і маленьким. 

— Хист і ентузіазм дуже важливі для чарівника, Ремусе, — сказав Дамблдор. — Вони керують нашою магією, зміцнюють її. Але, як ви сьогодні зрозуміли, якщо ми не будемо її контролювати, будемо небезпечними для всіх оточуючих, — він був дуже серйозним, його погляд утратив колишній блиск. — Я не маю наміру вас налякати, Ремусе. Коли ми познайомилися, я сказав, що співчуваю вам і я би нікому не побажав такої життєвої ситуації. Але ви маєте бути обережнішими. Ви обдарований чарівник, не витрачайте свій талант дарма.

   Ремус кивнув, більше всього на світі він жадав завершення цієї розмови. Йому більше до душі був батіг, а не лекції. І що найгірше – Дамблдор був правий. Він дозволив своїм почуттям до Северуса вплинути на закляття, він просто не звик до своєї сили.

— Перепрошую, професоре, — сказав він. — Ню… тобто Северус, в нормі?

— Так, він цілком здоровий. Мені здається, він надіявся, що переставши чинити спротив, той, хто начаклував хмару зупиниться. Його висушили і жодних серйозних наслідків не виявилося.

— Ов… — Ремус кивнув. — Добре.

— А тепер, — Дамблдор усміхнувся, — можете йти. Я затримав вас більше, ніж на хвилину і у мене є відчуття, що містер Поттер очікує на вас ззовні, аби ви йому усе розповіли. 

***

   Дамблдор дав йому поживну їжу для роздумів. І у нього було повно часу на них — Макґонагол ніскільки не жартувала про відпрацювання і навіть, зайшла настільки далеко, що розділила їхній квартет. Сіріус був вимушений відмивати котли у підземеллі, Пітер – полірувати трофеї в кімнаті нагород, а Джеймс – налаштовувати всі телескопи в Астрономічній вежі. Ремусові дісталося найгірше – чистити приміщення для сов. Звісно ж, використовувати палички їм заборонили і тому кожного дня йому доводилося робити все наново.

— Це просто нечувана жорстокість, ось що це, — пожалівся Пітер вже через тиждень, коли вони всі попадали на ліжка брудні та втомлені.

— Не знаю на що ти жалієшся, — пробурмотів Сіріус. — Мені було би лише в радість полірувати трофеї. Хтозна, що я можу підхопити, зішкрябуючи залишки зіллів на дні цих дурних котлів. 

   Джеймс лише застогнав знімаючи окуляри і потираючи очі.

   Ремус не жалівся тому що йому здавалося, що він не має на це права. Він жахливо почувався через те, що втягнув у неприємності своїх друзів, але ще гірше йому було від того, що він зробив. І все це лише підсилювали прочитані ним книжки. 

   Сіріусові чари, завдяки яким він тепер міг читати, були складними і менш природними, ніж та магія, до якої він звик. Сіріус і сам визнавав, що вони були не ідеальними – їх вистачало на годину чи близько того, потім потрібно було оновлювати. Ремус був уже близький до того, щоб виконати заклинання самостійно, щоправда, зачасту доводилося пробувати декілька разів, аби все спрацювало. Напочатку, він першим ділом пішов до бібліотеки за книгою про магічних істот. Щовечора після виконання домашніх завдань і відпрацювань Ремус зашторював фіранки довкола свого ліжка і при світлі палички перечитував одну й ту саму главу знову і знову. Вин виявив, що про його конкретну проблему було написано сонми книжок, але він хвилювався, що люди почнуть щось підозрювати, якщо він раптом стане усі їх читати. До того ж, він уже не був таким впевненим, що хоче все знати. Прочитане було вже достатньо поганим.

   Він думав про ті книжки майже весь час — під час уроків, коли їв чи відпрацьовував. Такі слова, як: «жахливий», «смертельно небезпечний» та «найстрашніший з істот» горіли в його свідомості неоновими символами. Звісно, він знав, що є дуже небезпечним. Знав, що відрізняється від оточуючих. Але не знав, що його ненавидять. Навіть полюють на таких, як він. Судячи з усього, його клики коштують тисячі в деяких країнах східної Європи. Його шкіра – ще більше.

   Із законодавством справи теж не йшли гладко – він не зовсім розумів ці речі, але звучали вони доволі лякаюче. Закони про працевлаштування, реєстри та обмежене пересування. Схоже, навіть з його вмінням читати, його робочі перспективи у чарівному світі були ніскільки не кращими за маґлівський. Також він зрозумів, чому Дамблдор просив його бути обережним. Тепер йому стало зрозуміло, що якщо хтось у Гоґвортсі дізнається чим він є – у нього можуть виникнути серйозні проблеми. Виключення зі школи стане найменшою з них.

   Дратувало, що нічого з прочитаного не відповідало його досвіду. Не було жодних свідчень про якогось чарівника, який справді був би в його положенні. Як він справлявся? Чого очікувати? Чи вдалося йому влаштуватися на роботу або хоча би жити не наносячи шкоди іншим людям? Він думав, що в нормі речей було відчувати запах металу та крові, а також серцебиття інших людей, але звідки йому знати напевне? Чи було нормою, що його магія ставала сильнішою, коли місяць зростав? Іноді йому здавалося, що він може відчувати саму його міць, вона тремтіла в його венах, неначе зілля, заповнювала його до країв і виливалася назовню, виривалась із кінчиків його пальців. І до того ж, не можна забувати про його характер. Скільки у ньому його самого та скільки від цього монстра?

   Багато ночей він пролежав без сновидінь, коли чари для читання випаровувались і йому було ліньки знову відтворювати їх, але надлишок думок і енергії заважав спати. У його свідомості панували хвилювання та страхи. Наскільки ж легше було в дитячому будинку. Жодної магії, жодних домашніх завдань, жодних моральних дилем. І, звісно що, жодних друзів. Якщо щось і зупиняло Ремуса опускати руки, так це вони.

   Джеймс, чиє его було розміром з озеро біля Гоґвортсу, втім, і серце ні краплею менше. Пітер – який, звісно, був дивним і трохи повільним, але у якого було своєрідне почуття гумору і на подив щедра душа. І, звісно що, Сіріус. Сіріус умів зберігати таємниці, він міг бути жорстоким, але ніколи до своїх друзів, він був найбільш обдарованим учнем їхнього курсу, але витрачав увесь час на вигадування витівок та розіграшів.

   Ремус не збирався втрачати нікого, якщо це, хоч на скільки-небудь залежало від нього. Навіть, якщо йому доведеться стати найналежнішим учнем у школі, навіть якщо йому доведеться прочитати кожну книжку, виконати кожне завдання, слідувати кожному правилу. Він буде настільки хорошим, що вони навіть нічого не запідозрять. Настільки хорошим, що їм доведеться зробити його старостою – він усе це виконає, якщо тільки це допоможе йому залишитись у Гоґвортсі та зберегти своїх друзів.

   Йому не було з ким поговорити про жодну з цих речей. У будь-якому випадку, не було того, хто міг би його зрозуміти. Судячи з усього, лише Дамблдор, Макґонагол і мадам Помфрі знали про його особливість. Макґонагол була надто строгою, щоб до неї можна було підійти з подібними питаннями. На рахунок Дамблдора Ремус досі не був упевнений, що той цілком нормальний, та він і гадки не мав, як організувати зустріч із директором. Тож, зрештою, у нього залишалась лише мадам Помфрі.

   Він дочекався наступного повного місяця, котрий випав на кінець січня. Це була неділя, тож після вечері він відділився від інших Мародерів і направився до лікарняного крила раніше.

— Ремусе! — здивовано всміхнулася медсестра. — Я не очікувала побачити тебе, раніше ночі!

— Я хотів запитати дещо, — соромно промовив він, бігаючи очима по кімнаті. Декілька учнів лежали на постілях, майже всі спали. На щастя, мадам Помфрі розуміла, що таке таємничість.

— Звісно. Ходімо в мій кабінет?

   Він був набагато більш затишним за кабінети всіх інших учителів, в яких побував Ремус. На полицях уздовж стін акуратно стояли сотні пляшечок із зіллям і ліками, тут було світло та свіжо, у неї не було столу і замість дерев’яних стільців стояли два зручних крісла по обидві сторони комину.

— Чим можу допомогти, любий? — запитала вона, сівши в крісло та вказавши йому на сусіднє, показуючи таким чином, що він може зробити те саме.

— Ну, — він ковтнув, не знаючи з чого почати, — Я просто… у мене є декілька питань про… про мою проблему.

Вона по-доброму йому всміхнулася:

— Звичайно, у тебе є питання, Ремусе, це абсолютно нормально. Ти хочеш дізнатися щось конкретне?

— Так. Я трохи почитав і знаю, що таке не можна вилікувати і все таке.

— Поки що не можна, — швидко сказала вона. — Нові відкриття відбуваються постійно.

— Ов, добре. Але зараз, мабуть, я просто… хочу знати більше. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюсь, лише те, що сильно хочу їсти.

— Ти хочеш дізнатися більше про трансформації?

— Не лише про це. Ну, такі речі, типу… це якось впливає на мою свідомість весь інший час? Це робить мене… — він розгублено опустив погляд на свої руки. Він не до кінця розумів, що хоче сказати. У горлі раптом став ком.

— Ремусе, — сказала мадам Помфрі, — у тебе є особливості, але вони не визначають твоєї сутності. 

— Іноді я можу дуже сильно розізлитися, — сказав він, віддаючи перевагу спогляданню вогню, а не її обличчя. — Дуже сильно.

— У нас усіх є почуття, це нормально. Просто з часом ми вчимося їх контролювати. 

Він кивнув, роздумуючи над почутим. Він не міг розповісти їй все інше…

— Коли я змінююсь стає гірше. Сильніше. 

— Так, — серйозно відповіла вона. — Я дійсно читала, що з настанням статевого дозрівання стан може погіршуватись.

— Ов, добре, — кивнув Ремус. За цим послідувала довга павза. — Наскільки погіршуватись?

— Я… не можу точно сказати. Насправді, ти перший за ким мені довелося доглядати. 

Ще одна пауза. Ремус почувався анітрохи не краще, адже нічого не прояснилося.

— Хочеш, я дам тобі ту книгу про яку говорила?

Він кивнув, нарешті набравшись хоробрості підняти на неї погляд. 

***

   Книга мадам Помфрі – «Від шкури до кликів: турбота про магічних напівлюдей» – була не надто кориснішою за ті, що Ремус уже прочитав. Досі залишалось багато речей, які він не міг зрозуміти – просунуті лікувальні закляття, складні рецепти зіллів, тонкощі законодавства і, що лякало ледь не найбільше, судові процеси і переслідування. Так, з одного боку велику частину Ремус уже знав, наприклад: його вкусили, тож тепер йому не можна нікого кусати в повний місяць; срібло шкодить йому; це неможливо вилікувати.

   У книзі й справді говорилось, що з початком статевого дозрівання трансформація сильніше буде діяти на організм. А також, він буде ще більш небезпечним після перетворення. У ній не згадувалось про зміну магічних або будь-яких інших здібностей і нічого конкретного про зміну настрою або характеру. 

   Інформація про те, що його морда була коротшою, ніж у справжніх вовків, а хвіст пухнастішим, не здалась йому особливо цікавою чи корисною. Він би обрав не мати ні того, ні іншого. Хоча йому було цікаво дізнатися, що він є загрозою лише для людей – конкретно для чаклунів. Судячи з усього, інші тварини могли його не боятися. Його розвеселила думка, що хоча би місіс Норіс була в безпеці.

   Те, що Ремус віддалився від інших Мародерів після атаки на Снейпа не залишилось не поміченим. 

— Де ти зникав? — запитували вони щовечора, коли вкладалися спати. 

— Домашка, — знизував плечима він, або іноді: — Відпрацювання, — хоча він не отримував жодних відпрацювань після їхньої останньо витівки. 

   Правда була в тому, що він завжди тримався від людей далеко, як тільки міг. Він умисно не з’являвся у спальні протягом усього дня, доки не наставав час сну і навіть уникав вітальні, якщо вдавалося. Йому здавалось, що поки він не навчиться контролювати свою магію, йому краще не брати участі в жодних планах Джеймса та Сіріуса. А вони ж будували плани, він це знав напевне. Іноді Ремус чув, як по ночах вони пробираються один до одного в ліжка і тихо перешіптуються, доки не начарують заглушення. Інколи вони виходили зі спальні разом із Пітером під мантією-невидимкою. Вони завжди намагались розбудити Ремуса, але він їх ігнорував.

   Протягом дня він ховався в бібліотеці або в якійсь зі своїх схованок. По всьому замку він знайшов немало місць, котрі були достатньо маленькими, щоб туди вдавалося залізти і годинами залишатись непоміченим, до прикладу: вікна, які давно заклали цеглою, але які зберегли високі широкі підвіконня; маленькі пусті кімнаті, що нагадують широкі сповідальні; за гобеленами; туалет для дівчат на п’ятому поверсі. У цих місцях він міг згорнутися та читати годинами, іноді він і справді робив домашні завдання, залишок часу змушував себе шукати інформацію про власний недуг.

   У нього був і інший привід ховатися. З часів того інциденту ненависть Снейпа до Мародерів виросла в декілька разів і він усюди ходив із Мальсибером, використовуючи його в якості особистого охоронця. Якщо їхні шляхи перетиналися в коридорах, то Ремус завжди повинен був бути напоготові з чарами захисту, адже Мальсибер знав більше проклять за Джеймса та Сіріуса разом узятих. 

   Одного разу Ремус був глибоко занурений у книгу про стародавню бойову магію – у ній була глава про Úlfhéðnar, німецьких воїнах-вовках, які билися з римлянами. Він сидів на своєму улюбленому високому підвіконні, де його не можна було помітити з підлоги, лише якщо спеціально дивитись. Він заліз туди за допомогою канатних чар, які вони вивчили пару тижнів тому. Він ось-ось збирався спуститися вниз і піти на вечерю, коли зробив один незграбний рух і скинув важку книгу з підвіконня. Він увесь заплющився, коли книжка наче мертвим грузом і з грохотом впала на кам’яну підлогу.

— Хто тут?! — почулось далі по коридору. Він почув чиїсь кроки, вони наближались, і з упавшим серцем усвідомив, кому вони належать. 

— Це лише книга, — розчаровано протягнув Мальсибер. 

— Так, але звідки вона тут узяалася? — із підозрою запитав Снейп.

Мальсибер гмикнув:

— З бібліотеки?

Снейп роздратовано щось пробурмотів собі під ніс. Ремус з усіх сил втиснувся в стінку. 

— Хто там нагорі? — покликав Снейп своїх холодним противним голос. Тиша. — Гоменум Равеліо!

   Ремус відчув дивну затягуючу силу в животі та оком кліпнути не встиг, як невидима сила потягнула його з підвіконня. Він скрикнув, намагався за щось вчепитися і врешті повис, тримаючись краю одними лише пальцями. 

Снейп і Мальсибер сміялися внизу. 

— Так-так, — зловісно почав Снейп. — Це ж наш напіврозумний Люпин… Де ж твої жалюгідні друзяки, га? Запихнули тебе туди та забули?

— Відвали, Снейпе, — шивкув Ремус судомно чіпляючись за холодне каміння і дуже надіючись не зламати собі ноги, коли впаде на підлогу.

— Іґніскопум! — посміхнувся Снейп, скеровуючи на нього свою паличку. Тонка смужка вогню кинулась у Ремуса, відкинула його вдаряючи об стіну і він важким мішком упав на підлогу.

Він кліпнув, отямившись і швидко встав на ноги беручи в руки свою паличку.

— Ну добре, — його спина боліла від падіння. — Ти мене спіймав. Тепер іди, куди йшов.

— З чого раптом мені це робити? — відповів Северус підіймаючи паличку до рівня обличчя Ремуса.

— Експелі…

— ЕКСПЕЛІАРМУС! — закричав Снейп випереджаючи його. Він миттю вибив паличку з рук Ремуса і додав: — Ґелеско.

   Ремус відчув, як його ноги приросли до підлоги зупиняючи його на місці. Він застогнав – тепер він тут застряг. Можливо, він би і спробував покликати на допомогу, але цей коридор був доволі тихим і він не хотів бути боягузом. Він із викликом подивився на них обох здійнявши підборіддя.

— Мальсибере, — Снейп повернувся до свого тролеподібного дружка, — Пригадуєш, ми ж лише кілька днів тому говорили про те, що тобі потрібно відпрацювати деякі прокляття? Мені здається, з’явилась ідеальна можливість. 

   Мальсибер посміхнувся і облизеув губи. Він підняв свою паличку, не так елегантно, як Снейп, але з таким самим злим наміром. 

— Лапідосус!

   Декілька секунд нічого не відбувалось і Ремус відчув хвилю полегшення, поки несподівано, нізвідки з’явилась зграя маленьких камінців, котрі як щебінь виникли над його головою. Вони зависли там на якусь мить, а потім кинулись на Ремуса, неначе зграя розгніваних бджіл. Він миттєво підняв руки для захисту, але Северус був надто швидким.

— Інкарцеро, — промовив він, паралельно позіхаючи, наче йому було нудно. Ремус раптом відчув, як його зв’язала туга мотузка, тож тепер він ледь міг поворухнутися. Каміння продовжувало падати на нього і йому довелося заплющити очі. Він пробував вирватися знаючи, що це не допоможе, але він повинен був зробити хоч щось. Йому не хотілося плакати, навіть коли він відчував гарячу струю крові на скроні.

— Що тут відбувається, Северусе? — почувся дівочий голос із кінця коридору.

— Фініте Інкантатум, — поспіхом прошепотів Снейп. Плин каміння і мотузка миттєво випарувались і ноги Ремуса прийшли в норму. Він похитнувся на місці та ледь не впав назад, встигнувши лише вхопитись за стіну.

   Він підняв погляд і побачив Лілі, свою рятівницю, яка спішила до них назустріч. Вона зупинилася побачивши Ремуса, який намагався швидко витерти кров рукавом своєї мантії. Вона перевела погляд на Снейпа і нахмурилась. 

— Що ти робиш, Сев?

— Нічого, — він опустив погляд, пинаючи підлогу носком свого ботинку. — Лише розмовляємо з Люпином, скажи Мальсибере?

   Мальсибер невпевнено повів плечима. Лілі подивилась на Ремуса, який ганебно відвів очі. Бути спійманим Северусом було погано, але ще гіршим був би її жаль. Він швидко вихопив свою паличку у Северуса розвернувся і почав іти так швидко, як тільки міг.

— Почекай! Ремусе! — Лілі побігла вслід за ним. Він не зупинявся, але вона була швидкою і наздогнала його. В одній руці вона тримала його книгу про бойову магію, іншою вхопила його за передпліччя. — Будь ласка! — видихаючи сказала вона. Він зупинився і важко зітхнув – він хотів отримати свою книгу назад.

— Що? — нахмурився він.

— Що вони з тобою робили? Сев відмовляється мені говорити, але я знаю, що щось погане.

— Все нормально, — Ремус знизав плечима та забрав книгу.

— У тебе кров іде!

— Відчепися, Еванс, — Ремус відштовхнув її, знову намагаючись піти. Вона продовжила томати за ним. 

— Я сказали йому перестати чіплятися до тебе, не знаю, чому він це робить – ти ж навіть більше не ходиш разом з цими Поттером і Блеком, Я сказали йому, що…

— Це ще тут до чого?!

— Ну, це ж їх він хоче по-справжньому зачепити… Якщо він дізнається, що вони тебе теж дістали, то…

— Зажди, — Ремус настільки різко зупинився, що Лілі врізалась в нього — Ти хочеш сказати, що тобі було би начхати, якби Мальсибер і Снейп знущалися над Сіріусом і Джеймсом замість мене?

— Ну, — Лілі наче спалахнула, — ні, але, розумієш, принаймні, це було би справедливо. І до того ж, вони самі просяться, враховуючи їхню поведінку. 

   Тепер Ремусу стало ще більш незручно. Вона вважала, що Джеймс і Сіріус атакували Снейпа обидва рази, але вона навіть не уявляла, що це був він. Це підтвердило один із найбільших його страхів — Лілі думала, що він проводить час із Сіріусом і Джеймсом, лише тому що він дивний, і лише тому що вони йому це дозволяють. Невже всі у замку вважали його таким само жалюгідним, як Пітера?

— Ти помиляєшся, — нахмурився Ремус. — А тепер, будь ласка, залиш мене в спокої.