16. Перший рік: Астрономія

— Ми дуже раді, що ти знову з нами, Люпине, — усміхнувся Сіріус, коли вони зняли мантію-невидимку, заходячи до кабінету (який був до цього зачинений) захисту від темних мистецтв.

— Ти про що? — запитав Ремус, дивлячись, як Джеймс лізе драбиною до найвищої полиці, де стояла клітка зі сплячими піксі. — Я нікуди не йшов.

— Ой, та годі тобі, — сказав Пітер, притримуючи драбину для Джеймса. — Ми помітили, що ти уникав нас, як чуми.

— Неправда, — Ремус стиснув губи. — Просто був зайнятий. З навчанням і все таке.

— Ну, я надіюсь, ти з цим закінчив, — засміявся Джеймс повільно спускаючись і притискаючи клітку до грудей обома руками. — Я був би дуже вдячним, якби ти перестав так запекло вчитися – через це мені доводиться вивчати вдвічі більше, а я не звик до конкуренції.

— Тобі не витримати конкуренції, Поттере, — посміхнувся Сіріус висуваючи ящики в столах.

   Ремус вирішив, що новий розіграш не завадить – в будь-якому випадку, йому не потрібно буде використовувати магію. Якщо бути повністю чесним із собою, то він сумував за їхніми витівками. Бути зубрилою, звісно, добре і все таке, але це було так нудно. Не дивно, що Еванс завжди хмурилась.

— Як ми протягнемо їх у Велику залу? — запитав він і нахилився, щоб подивитися на дрібних синіх істот, які досі спали, згорувшись на дні клітки. У ній, повинно бути, знаходилось не менше п’ятдесяти піксі, що Ремус вважав жорстоким зверненням. Було би набагато краще просто звільнити їх.

— Під мантією, — відповів Джеймс і запросив усіх жестом під невидиму тканину — Давай вже, Сіріусе, — він закотив очі на друга який вже повзав на чотирьох під учительським столом.

— Що ти взагалі шукаєш? — приглушено запитав Пітер з-під мантії.

— Один коґтевранець сказав мені, що десь тут є таємний люк, — зітхнув Сіріус, піднявся і струхнув пил із колін. — Брехун.

— Це нова залежність Блека, — пояснив Джеймс для Ремуса, коли вони всі нарешті забились під мантію і направились до дверей. — Шукає таємні двері. 

— В «Історії Гоґвортсу» сказано, що тут повно таємних проходів! — обурено сказав Сіріус. — Як той, що ти знайшов, Ремусе. Я впевнений, що таких безліч і я хочу знайти хоча би один, доки ми не поїхали.

— Ага, а ще десь у замку ховається жахливий монстр, — прошепотів у відповідь Джеймс, доки вони йшли по коридорах назад до вежі Грифіндору. Пітера затіпало.

— Я готовий піти на цей ризик, — відповів Сіріус і Ремус почув посмішку в його голосі. — Моя спадщина, як першовідкривача набагато важливіша.

— Я не сумнівався, — засміявся Джеймс.

***

   Наступного дня за вечерею Джеймс усміхався, наче маніяк, намагаючись удавати, що він не ховає п’ятдесят сплячих піксі під столом, але йому це явно не вдавалося. Пітер, який зазвичай був відмінником в астрономії, був зайнятий тим, що перевіряв домашні завдання Мародерів. Вони повинні були підписати кожну зіроньку на своїх картах.

— Серйозно? — застогнав Пітер, перекреслюючи щось на карті Сіріуса. — Я очікував, що ти хоча би свою власну зірку зможеш знайти правильно.

Сіріус засміявся.

— Що я можу сказати? Я безнадійний. 

— У тебе є своя власна зірка? — нахмурився Ремус, вчергове відстаючи від усіх інших. Він ніколи не надавав особливої уваги астрономії – достатньо було знати фази місяця.

— Сіріус, — відповів Пітер. — Ну-бо, Люпине, ми вже проходили це. Найяскравіша зірка на небі? Зірка Великого Пса? — він зітхнув переводячи погляд на карту Ремуса. — Ага, ти її теж неправильно вказав. 

Ремус лише повів плечима. 

— Я думав, це просто його ім’я. 

— Благородний і Найстаріший Дім Родини Блек завжди славився своїм пафосом у виборі імен, — посміхнувся Сіріус. — У половини з нас астрономічні імена: звісно ж, Белатриса; мій батько Оріон; мій брат Реґулус… мати не зірка, мені здається, вона астероїд — і дуже моторошний, якщо в поганому настрої. Ще є старий добрий дядько Альфард, дядько Сіґнус… Андромеду назвали на честь цілої галактики. 

— Чарівники такі дивні, — зітхнув Ремус. 

— Ремусе, — всміхнувся Джеймс, — Ти ж знаєш, що Люпус — це теж сузір’я? Сузір’я Вовка. 

— Що?! — Ремус відчув, як його серце пропустило удар і він ледь не подавився їжею. Сіріус хлопнув його по спині та спритно перевів тему:

— Якщо ти закінчив говорити нам, які ми всі дурні, Піте, може ми вже випустимо самі-знаєте-кого? Мої любі сестрички тільки почали їсти, мені здається, це ідеальний момент. 

   Момент дійсно був ідеальним. Джеймс із силою буцнув клітку, щоб розбудити піксі, потім зняв з неї мантію і швидко прошепотів чари на відчинення замків. І зала вибухнула потоком галасу, барв і хаосу. 

   Ремус не знав, чого очікувати від піксі – всі минулі дні вони здавалися безпечними, поки спали у Джеймса під ліжком. 

   Але тепер він прекрасно зрозумів, чому Джеймс і Сіріус так цього чекали. Дрібні істоти вилетіли з-під столу в усі сторони одразу, видаючи високий писк, що був подібний сміху, і літаючи колами по залі. Вони падали у тарілки з пюре та пищали від захвату, хапали тарілки і столові прибори з рук учнів і розкидали їх по залі, смикали дівчат за волосся і рвали пергамент. 

— Скоріше! — Джеймс сховався під столом, де вони всі швидко сховалися під мантією-невидимкою і стали спостерігати, як анархія розгортається у них перед очима. 

— Неймовірно! — усе повторював Сіріус. — Неймовірно, неймовірно, неймовірно!

— Ходімо, — Ремус підштовхнув інших уперед.  Згідно плану вони хотіли поспостерігати певний час, а потім вислизнути із зали якомога швидше, аби їх не впіймали. 

   Вони вчотирьох незручно вилізли з-під столу. Це було не надто легко, враховуючи, що більшість студентів намагалися сховатися там. На щастя, піксі не бачили їх через мантію-невидимку і не чіпали. 

   Серед усього цього безладу ніхто з учнів їх не помітив. Дівчата пищали, хлопці кричали, всі намагались закритися руками, щоб сховатися від скажених піксі або намагалися забрати свої вкрадені речі. 

— О, ТАК! — Раптом видихнув Сіріус і зловісно засміявся. 

   Ремус повернув голову і побачив, як Белатриса кричить з усіх сил, коли її волосся потягнули в різні боки одразу декілька дрібних синіх паскудників, ще одна малявка зависла над її головою і запускала в неї дрібні блакитні блискавки із власної чарівної палички. 

— Відчепіться від мене! Ви брудні… ви гидкі… ви… А-а-а-а-а! — заверещала вона. Нарциса ховалася під столом, міцно тримаючи свою паличку. 

   Хаос продовжував набирати обертів, коли полтергейст Півз влетів до зали і закружляв між учнями, влаштовуючи рівно стільки ж безладу, що і піксі. Схоже, він навіть узявся ними керувати, піднімаючи скатертини та вказуючи:

— Сюди, піксі! Тут ховається багато маленьких першаків! Прямо тут!

Помираючи від сміху Мародери вже майже покинули залу, коли почувся грізний голос Макґонагол:

— Петрифікус Тоталус!

— Вона точно дізнається, що це ми, — прошепотів Пітер дорогою до вежі, досі під мантією-невидимкою.

— Ні, — безтубротно відповів Джеймс. — Я впевнений, вона звинуватить у всьому Пруеттів, вони завжди влаштовують подібний безлад. Нам би у них повчитися.

***

— Будь ласочка — попросив Сіріус.

— Ні, — відповів Ремус.

— Проооошууууу!

— Ні.

— Чому ні?

— Не знаю, це просто буде… дивно. Я не хочу.

— Але буде так весело! Я обіцяю, тобі сподобається.

— Ха.

   Ця розмова проходила подібним чином вже три коридори поспіль. Ремус спробував наздогнати їх і почув, як Джеймс відраховує Сіріуса у нього за спиною.

— Залиш уже Люпина в спокої, добре?

— Не залишу! Це надто важливо! — Сіріус був у особливо енергійному настрої, що робило його ще більш нестерпним – Джеймс був єдиним, хто справлявся з ним 

   Вони провели довгий день у бібліотеці, завершуючи зодіакальні мапи для астрономії. До екзаменів залишались ще місяці, але Джеймс запевняв їх почати повторення раніше. Звісно ж, Сіріус повинен був змагатися з ним, а Пітер просто ходив туди, куди і Джеймс. Ремус не хотів залишатись осторонь. Вони вивчали свої зірки, коли виявилося, що знак зодіаку Ремуса – Риби. Сіріус швидко розрахував, що його День народження вже скоро. Ось так і почались ці вмовляння. 

— Мабуть, для Ремуса це не настільки важливо, — гаркнув Джеймс на Сіріуса. — Влаштуй що-небудь на мій День народження, якщо вже так кортить, він не так далеко.

— Дочекайся своєї черги, — відмахнувся Сіріус. — Спочатку Люпин. 

— Мені правда байдуже, Сіріусе, — зітхнув Ремус, коли вони підійшли до портрету гладкої дами. — Досить підіймати такий галас.

— Але ж це твій День народження! — відповів Сіріус. — Ми зобов’язані здійняти галас.

   Ремус не міг зрозуміти навіщо. Ніхто раніше не клопотався через це. Звісно, у дитячому будинку був торт, але коли доводилось ділитися ним із п’ятдесятьма хлопцями, тобі багато не дістається. До того ж, усі хлопчики поменше теж хотіли задути свічки по черзі, тож це займало цілу вічність. Наглядачка пакувала для них деякі подарунки, але вони завжди були виключно практичними – новий одяг, шкарпетки, спідня білизна, ручки та зошити. Окрім цього, у той день не було нічого особливого.  Взагалі-то, він навіть радів, що не буде цього дня у Св.Едді, тому що Джеймс, Сіріус і Пітер були занадто добре виховані, щоб знати про «святкове побиття» – удар в плече за кожен рік життя (і ще один на вдачу, – зазвичай, найсильніший).

— Та чому тобі це так важливо?! — прогарчав Ремус, проходячи через дірку за портретом. Він ненавидів, коти Сіріус ставав таким – впертим і наполегливим. 

   Але, обернувшись, він побачив, що Сіріус протирає плече і має незвично ображений вигляд. 

— Ви влаштували мені такий День народження і… ну, це було так класно. Раніше я ніколи не чекав свого Дня народження, але… це ж було круто, правда?

   Ремусові раптом стало дуже соромно. Він усвідомив, що Сіріус не просто хоче знову опинитися в центрі уваги – він хотів зробити Ремуса щасливим. Наче це і його зробить таким само щасливим. Раніше у Ремуса ніколи не було можливості дати іншим те, чого вони дійсно хотіли. Він поступився. 

— Ов… добре. Але це буде не якась велика вечірка, так? Лише Мародери?

— Звісно, — посміхнувся Сіріус. Вираз його обличчя миттєво змінився, очі знову засяяли, як зіроньки.