3. Перший рік: Розподіл

   Ремус був майже впевнений у тому, що спав. Або потонув, доки вони плили по тому жахливому озеру і тепер його мозок просто вигадує всіляку маячню перед смертю. Він стояв у неймовірно великій кам’яній залі розміром з який-небудь храм. Довкола було повно студентів у однакових чорних мантіях, лише краватки різні, і палаючих свічок. До того ж, то були не якісь прості свічки — ці горіли прямо в повітрі. Ну добре, нічого, це він ще якось мине, ймовірно, це просто фокус зі світлом, чи щось подібне пов’язане з проводами. Але коли він підняв очі, то ледь не крикнув від подиву. Над головами не було стелі, лише здоровезне небо з важкими сірими хмарами і блискучими зірками над ними.
   Здавалося, більше ніхто не знаходив в цьому нічого незвичного, окрім тієї рудої дівчинки – Лілі та ще кількох студентів. Ремус вирішив, що їхні батьки також маґли. Ремус вже одягнув свою форму і відчув себе трохи краще, тому що тепер не відрізнявся від інших. Всі учні посідали за довгі обідні столи під прапорами своїх факультетів. Джеймс натхненно розповідав про їхні відмінності, чим призвів Сіріуса та Пітера до нудьги, адже кожен був упевнений, що опиниться не там, де варто. Ремус не міг вирішити, чи варто йому хвилюватись. Він не думав, що це матиме хоч якесь значення для нього. Його, все одно, скоріш за все викинуть зі школи після першого заняття. Чим більше часу Ремус проводив у оточенні чарівників, тим більше запевняв себе, що він просто не може бути одним з них.

   Професорка Макґонагол, худа висока відьма з гострим обличчям, яка привела новачків у залу, стояла нині поруч зі стулкою і тримала в руках великого брудного і старого капелюха. Джеймс розповів їм про цей тест: вони мали одягти капелюха і це якимось чином визначить їхній гуртожиток. Ремус оглянув факультетські стяги. Він вже точно знав, що не потрапить до Коґтеврану, адже для цього треба бути занадто розумним. Він не міг стверджувати, що був високої думки, щодо факультету на прапорі якого – борсук. Вони не дуже цікаві тварини, особливо, в порівнянні зі зміями. Також, йому подобався зелений колір, якщо думати про краватки. Але з іншого боку, і Джеймс, і Пітер хотіли потрапити в Грифіндор, і якщо ж вони тут єдині, хто ставиться до нього дружелюбно, Ремус був би не проти піти разом з ними.
   Першим покликали хлопця на ім’я Саймон Арнольд. Професорка одягла на нього капелюх і той відразу закрив половину обличчя хлопцеві. Цікаво, тхнуло від шляпи відповідно до її вигляду? Наглядачка завжди здіймала паніку з приводу вух і Ремус мав надію, що ні в кого з людей, що перед ним у черзі, їх немає. Саймона швидко відрядили в Гафлпаф, факультет з борсуком, під гучні оплески.
Першим у їхній компанії став Сіріус Блек, коли він сів на стілець, здавалось, його ось-ось вирве. З боку столу Слізерина почувся якийсь галас — декілька старших студенток, підтримуючи, скандували його ім’я. Це були дві молоді дівчини з копою чорних кудрів і з такими ж високими вилицями і об’ємними губами, як у Сіріуса, котрий трохи тремтів. Уся зала на декілька секунд затихла, коли капелюх отямився на його голові. Та зрештою, він вигукнув:  
— ГРИФІНДОР!
   За декілька секунд до оплесків у залі повисла жахлива тиша. Макґонагол акуратно підняла капелюх з голови Сіріуса і швидко йому посміхнулась. Той, в свою чергу, мав вигляд абсолютно паралізованого від жаху і кидав відчайдушні погляди в бік Слизерину, а ті дві дівчини шипіли на нього. Він повільно піднявся і пішов до столу грифіндорців, котрі вітали першого нового учня під своїм червоно-золотим стягом.

   Розподіл продовжився. Лілі також потрапила до Грифіндору і тепер мило посміхалась сидячи поруч із вкрай засмученим Сіріусом. Коли нарешті настала черга, Ремус не розумів, чому всі так хвилюються через розподіл. Йому не дуже сподобалося, що коли прийшов його час вийти вперед, усі в залі почали дивитись на нього, але він з усіх сил це ігнорував. Раніше, він би сунув руки у кишені джинсів і втиснув голову в плечі, але в його новій дивній формі, це виглядало б недолуго.
Він опустився на стілець під поглядом Макґонагол. Вона трохи нагадувала йому наглядачку, від цієї думки в ньому хвилею здійнялась відраза. Професорка опустила капелюха на його голову. Довкола все потемніло. Усередині зовсім нічим не тхнуло, а тиша та спокій принесли полегшення.
— Хм-м-м-м, — заговорив тихий голос в його голові. Це був капелюх. Ремус постарався не скривитися, коли той тихо забурмотів — А ти дивний, чи не так? Що ж нам з тобою робити… Можливо, Коґтевран? Непогані мізки в твоїй голівонці.
Ремус здригнувся, відчуваючи себе так, неначе його розривають. Що було малоймовірно.
— З іншого боку, — продовжив роздуми капелюх, — ти можеш піти далі… значно далі, якщо ми відправимо тебе в…
ГРИФІНДОР!
   Ремус зірвав з голови капелюх, не дочекавшись, доки Макґонагол зробить це і поспіхом відправився до стола грифіндорців  краєм свідомості відмічаючи свист і оплески. Він сів навпроти Лілі та Сіріуса. Дівчина радісно йому всміхалась, але він лише опустив погляд на свою порожню тарілку.

   До того часу, як дійшли до літери П, Ремус вже трохи прийшов до тями і тепер з цікавістю спостерігав, як маленький Пітер поспішив на зустріч капелюху. Пітер був з тих дітей, які і п’яти хвилин не протрималися би в притулку Святого Едді. Його вічно занепокоєний, бігаючий погляд був би занадто помітним для оточуючих. Ремус дивувався, що Джеймс — повна протилежність Пітера, відважний та впевнений у собі, так добрий до людини, очевидно собі не рівній.
   Шляпа дуже довго думала над Пітером. Навіть вчителі, схоже, почали нервувати, коли секунди перетворювались на хвилини. Врешті, він був розподілений на Грифіндор і набагато швидше туди потрапив Джеймс, котрий підійшов до столу з широкою посмішкою.
— Як це чудово! — сказав він усім трьом. — Ми всі тут!
Сіріус застогнав і закрив обличчя руками, опершись ліктями на стіл.
— Говори за себе, — глухо відказав він. — Батько мене вб’є.
— Повірити не можу, — все повторював Пітер, широко відкривши очі. Хоч він і отримав, що хотів, все одно час від часу озирався через плече, наче очікував, що хто-небудь ось-ось підійде і скаже пройти тест іще раз.
   Макґонагол і справді підійшла та поклала кістляву руку на плече Ремуса.
— Містере Люпин, — тихо сказала вона, але не настільки тихо, щоб інші не почули. — Ви не будете проти, якщо я попрошу вас зайти до мене у кабінет після вечері? Він поруч зі спільною кімнатою Грифіндору, хто-небудь зі старост вам покаже. Ремус мовчки кивнув і вона пішла.
— Це ще що таке? — запитав Джеймс. — Макґонагол уже хоче з тобою поговорити?
   Навіть Сіріус підняв зацікавлений погляд. Ремус знизав плечима, наче йому взагалі не було різниці. Він знав, про що всі вони думають: цей негідник уже потрапив у халепу. Сіріус знову задивився на його фінгал. На щастя, на столі з’явилась їжа, яка змусила всіх відволіктись від Ремуса. Вона й справді «з’явилась» — порожні до цих пір тарілки несподівано наповнились стравами для справжнього піру. Золотиста запечена курка, гори хрусткої жареної картоплі, миски моркви, ще з димкою, горошок в маслі і великий глечик темного соусу. Якщо тут завжди будуть так кормити, Ремус навчиться ігнорувати дивні шляпи і однокурсників з манією величі. 

   Він був дуже уважним, коли один зі старост Грифіндору, який представився Френком Лонґботомом, провів першаків до спільної кімнати в одній із веж замку. Ремус ненавидів губитись і постарався прибити до своєї пам’яті шлях до кімнати. Він подумки зробив помітку про форму і розмір усіх дверей крізь які вони йшли, кожного портрета на їхньому шляху і про всі передвижні сходи. Він так втомився і наївся, що не міг дивуватись навіть живим портретам або сходам.
   Коли вони дістались потрібного коридору Ремус побачив кабінет Макґонагол з охайною мідною табличкою на дверях і вирішив пошвидше закінчити з цією зустріччю. Він зупинився і майже зібрався стукати, коли Джеймс з’явився за його плечем.
— Хочеш, ми на тебе почекаємо?
— Нащо? — запитав Ремус підозріло оглядаючись. Той знизав плечима.
— Щоб ти не лишився один.
Ремус глядів на нього декілька секунд, потім хитнув головою. 
— Ні, не варто, — і постукав.
— Заходьте, — відгукнувся голос. Ремус відчинив двері. Кабінет був невеликим з акуратним комином і книжковими полицями на всю стіну. Макґонагол сиділа за цнотливо чистим столом. Вона швидко посміхнулась і показала Ремусу на стілець поруч. Він сів, шмигнув носом.
— Рада вас бачити, пане Люпін, — сказала вона з шотландським акцентом. Її частково сиве волосся було зібране в тугий високий пучок, вона носила довгу темно-зелену мантію із золотою застібкою у виді левиної голови — І ще більш рада, що вас розподілили на Грифіндор, чиїм деканом я і є.
Ремус нічого не відповів.
— Ваш батько був на Коґтеврані.
Хлопець не відреагував. Макґонагол піджала губи.
— Я вирішила, що буде краще якомога швидше поговорити з вами про вашу… проблему, — тихо сказала вона. — Дамблдор сказав, що ви до сих пір практично не спілкувались із магічним світом і я вважаю правильним попередити вас: людям із цією проблемою доводиться мати діло з багатьма забобонами. Ви знаєте, що таке забобони?
   Ремус хитнув головою. Він би не зміг описати це слово, але значення його розумів.
— Хочу, щоб ви знали: доки ви вчитесь на моєму факультеті, я не потерплю, щоб з вами спілкувались погано або інакше від інших. Це стосується всіх, хто вчиться під моїм керівництвом. Проте, — вона прочистила горло, — з вашого боку, було б розумно проявити обережність.
— Я не збираюсь нікому розповідати, — відповів Ремус. — Наче я хочу, щоб хтось знав.
— Добре, — кивнула Макґонагол і зацікавлено подивилась на нього. — Я хотіла сказати ще дещо. Ми створили необхідні умови для вас на період повного місяця — яке, наскільки я знаю, випадає на найближчу неділю. Підійдіть до мене після вечері, я покажу куди йти. Можливо, ви могли б сказати своїм друзям, що відвідуєте кого-небудь вдома? Ремус фиркнув і почухав потилицю.
— Можна мені йти?
Професорка кивнула, трохи хмурячись. 

   У коридорі його чекав Джеймс.
— Я ж говорив, що не треба мене чекати, — роздратовано сказав Ремус. Джеймс посміхнувся:
— Так, але ти пропустив, як Лонґботом говорив нам пароль. Я не хотів, щоб ти тут стирчав усю ніч. Ходімо.
Джеймс провів його до кінця коридору, де на стіні висів великий портрет гладкої жінки в рожевому.
— Відершинс, — промовив Джеймс і портрет звільнив їм прохід до спільної кімнати.
   У дитячому будинку також була кімната відпочинку, але вона абсолютно не йшла в порівняння з цією. Та кімната була фактично порожня, без урахування маленького чорно-білого телевізора та кількох настільних ігор. Колоди карт були не цілими, а більшість стільців зламані або пошкоджені.
   Спільна вітальня Грифіндору була дуже теплою, зручною та приємною. Тут стояли великі м’які дивани та крісла, перед комином розкинувся великий і м’який бордовий ковер, а стіни були прикрашені картинами.
— Наша кімната там, – сказав Джеймс, підіймаючись по гвинтовим сходам у кутку. Нагорі були ще одні двері, котрі вели до спальні, також жодних схожостей з сиротинцем. Тут володарювали чотири великі ліжка під важкими червоними і оксамитовими балдахінами із золотими пензлями. Також, тут знаходився ще один комин і біля кожного ліжка стояла велика платтяна шафа вироблена з червоного дерева, поруч висіли книжкові полиці. Ремус помітив свою маленьку валізу коло однієї з шаф. Він підійшов до неї і вирішив, що тепер це його ліжко.
Пітер нишпорив у своїх речах, дістаючи різний одяг, журнали та книжки, і розкидував їх довкола.
— Я не можу знайти свою паличку, — стогнав він. — мати примусила мене покласти її до валізи, щоб не загубив у потязі, але її тут немає!
— Піте, — посміхнувся Джеймс, — твоя мати попросила мене за нею наглянути, пригадуєш?
Джеймс і Пітер, як Ремус дізнався ще у потязі, були сусідами, тому давно і дуже добре знали одне одного. Ці двоє не могли відрізнятись один від одного більше, ніж насправді і Ремус досі не розумів, як у Джеймса щохвилини не виникало бажання розфарбувати Пітеру фізіономію.
Сіріус досі сидів на ліжку з не розібраною валізою.
— Не кисни, — сказав Джеймс і присів поруч з ним. — Ти ж усе одно не хотів бути на Слизерині, так?
— П’ятсот років, — немов убитий відповів Сіріус. — кожного Блека у Гоґвортсі розподіляли на Слизерин, протягом п’ятиста років.
— Ну, самий час щось змінити, так? — Джеймс легко плеснув його по плечу.

   Ремус відкрив свою валізу. Всередині був великий олов’яний котел — ще одна річ, яку передав йому Дамблдор. На дні він угледів довгу вузьку коробку з написом.
  Він розгорнув її та роздивився щільний округлий почерк, намагаючись зрозуміти написане. Він лише розібрав слово «батьку» і вирішив, що це колись належало його батьку. Він з цікавістю відкрив коробку і знайшов там довгу відполіровану палицю. То була чарівна паличка. Донині він не задумувався про неї, але зараз узяв і цупко стиснув. Вона була теплою, наче його шкіра, і міцною. Він покрутив її. Зручна.
   Сіріус врешті решт почав розбирати валізу і діставав звідти книжки одну за одною. Ті, які не помістились на полицях, він запихнув під ліжко. Джеймс глядів на це все, він тільки-но повісив плакат над своєю постіллю. На ньому літало багато маленьких людей. На мітлах. Вони кидались одне в одного м’ячами. Ремус подумав, що ця гра не сильно цікавіше футболу, який він терпіти не міг.
— Знаєш, — сказав Джеймс до Сіріуса, котрий досі розбирав книжки, — тут є бібліотека.
Сіріус посміхнувся.
— Я знаю, але це в основному книги маґлів. Мій дядько Альфард залишив їх для мене, а мати скоріш за все спалила б, якби я лишив їх удома.
   Це зацікавило Ремуса. А що було не так із книгами маґлів? Не те щоб він їх мав. Читання він ненавидів більш за все на цьому світі. Але в мить забув про це, тому що Сіріус дістав зі своєї валізи справжній програвач, а слідом цілий короб нових платівок у блискучих упаковках. Він підійшов, щоб глянути ближче.
— Це Abbey Road?! — запитав він, заглядаючи у коробку з вінілом.
— Ага, — усміхнувся Сіріус, подаючи йому платівку. Ремус старанно витер руки об мантію, перед тим як узяти її до рук. — Ти, мабуть, маґлонароджений, — сказав Сіріус. — Ніколи не зустрічав чарівника, який би знав The Beatles. Не враховуючи моєї двоюрідної сестри, Андромеди. Вона їх мені купила.
Ремус кивнув, забувшись на хвилинку.
— Я люблю The Beatles. У одного з хлопців у моїй кімнаті є, як мінімум, десять синглів, але він ніколи не дозволяв чіпати їх.
— Одного з хлопців? — Сіріус вигнув одну брову. Ремус подумав, що той виглядає дуже дорослим. — Ти маєш на увазі брата?
— Ні, — Ремус хитнув головою, повернув пластинку і відійшов назад. — Я живу в дитячому будинку.
— Типу для сиріт? — спитав Пітер, широко розплющивши очі. Ремус відчув стрімку хвилю гніву, його вуха загорілись.
— Ні, — огризнувся він. Він відчував, що усі погляди в кімнаті знову зупинились на його фінгалі тому відвернувся, щоб продовжити розбирати речі.
   Зрештою, Поттер і Блек почали говорити про щось, що називали квідич і скоро розмова переросла в доволі серйозний спір. Ремус заліз у ліжко і закрив занавіски, насолоджуючись самотністю. Всередині було темно, але Ремус давно звик до темряви.
— Можна було б і краще старатись заводити друзів, — гучно прошепотів Пітер двом іншим хлопцям. — Особливо коли він маґлонароджений.
— Ти не думаєш, що капелюх мав розподілити тебе на Слизерин? — Протягнув Сіріус. Після цього Пітер замовк.