2. Перший рік: Гоґвортс - Експрес

   Ремус почухав голову, потім ніс з якого інколи йшла кров. Це продовжувалось з минулого вечора, коли його вдарив один хлопець. Чесно кажучи, Ремус першим його пихнув. Але цьому парубку — Малкольму Вайту — було чотирнадцять років і він був у двічі більше одинадцятирічного Ремуса. Вайт жартував про те, що Ремус піде в спеціальну школу для відсталих дітей і мав за це поплатитись. Тепер Ремус сяяв побитим оком, чому був не зовсім радий. Усі в новій школі подумають, що він розбишака. Хоча, дивлячись з іншого боку, він і є розбишака. 
   Наглядачка вдарила його по руці, він насупився. Вони стояли у великій касовій залі на Кінґс-Крос і поглядали на дві платформи. На одній був номер дев’ять, на іншій – десять. Наглядачка знову поглянула на папірець у руці .
— Та що ж це таке, — пробурмотіла вона.
— Треба бігти в стіну, — сказав Ремус. — Я ж казав вам.
— Не мели дурниць, — відповіла та. — Не збираюсь нікуди бігти.
— Тоді я піду один. Залиште мене тут.
   Ремус лише частково повірив Дамблдору коли той пояснив, як потрапити на платформу дев’ять і три чверті. Але пізніше йому почали приходити доставлені совами пакунки, у деяких він знаходив дивні книги або дивний одяг і ще всілякі дивні штуки. Наприклад, пір’я або пергамент, Дамблдор був украй щедрим. За останній місяць він, як і обіцяв, подарував Ремусу купу предметів, які мали знадобитись йому в новій школі і, котрі, можна було знайти на складах потриманих речей Гоґвортсу. Тепер Ремус був готовий повірити всьому, що скаже старигань.
   В його володінні ніколи раніше не було стільки речей і він дуже зрадів, коли наглядачка зачинила все в своєму кабінеті, щоб інші вихованці не покрали. Зараз усе було втиснуте в стару пошарпану валізу, яку йому довелось нести охопивши двома руками, щоб не розвалилась.

— Я не збираюся тебе ніде залишати, Люпине. Лише почекай тут, доки я знайду когось, — наглядачка відправилась у бік каси хитаючи своєю велетенською дупою з одного боку в інший. Ремус озирнувся довкола і облизнув губи. Можливо, це його єдиний шанс.
   Він рванув у бік стіни що є сили, міцно жмурячись. Проте, ні в що не врізався. Атмосфера довкола нього змінилась, він відкрив очі і виявив, що стоїть на геть іншому пероні, оточений людьми. Ні, не людьми. Чаклунами.

   Потяг був просто велетенським. Розкішним і старовинним. «Гоґвортс - Експрес». Він притиснув валізу до себе, закусив губу. На пероні було повно дітей, і його віку, і старше. Проте, всі вони були тут зі своїми сім’ями. Деякі ревіли, доки їх обіймали та цілували схвильовані батьки. Ремус відчував себе дуже маленьким і самотнім тому вирішив, що буде краще якомога швидше потрапити всередину потяга.
   У вагоні він не зміг дотягнутися до багажної полиці, тому обрав пусте купе і поклав валізу на вільне місце поруч. Він спостерігав за людьми на пероні крізь вікно, притиснувшись лобом до холодного скла. Йому було цікаво, чи всі діти були з сімей чарівників. Йому було цікаво, чи траплялись у когось такі ж епізоди, як і в нього. Навряд чи – жодного, як видно, ніхто не мав шрамів. Більшість були в нормальному одязі, як і він (хоча, звичайно, без усіх цих дірок), але деякі все ж носили довгі темні мантії та високі капелюхи з гострим кінцем. У багатьох дітей були сови або коти в носилках. Він навіть бачив дівчинку з маленькою жабою на плечі.

   З кожною хвилиною він нервував усе більше, шлунок болісно стискався при думці, що, не дивлячись на слова Дамблдора про те, що він буде серед «своїх», він буде так само не до місця у Гоґвортсі, як і в будь якому іншому місці. 
   У цей момент він зрозумів, що хтось з перону дивиться на нього. Це був хлопець його віку, високий та худий. У нього було темне волосся, набагато довше, ніж у будь-якого іншого хлопця і воно падало йому на плечі з трохи закрученими кінцівками, високі вилиці, великий рот і яскраві голубі очі під чітко окресленими бровами. Коли він побачив, що Ремус дивиться на нього у відповідь, то вигнув одну чітку брову, наче питаючи: «А ти чого дивишся?».
   Ремус підклав язика під нижню губу, щоб підборіддя висунулось вперед і зкорчив страшну рожу. Той хлопець злегка посміхнувся  і показав йому два середні пальці. Ремус майже засміявся.
— Сіріусе, що ти таке робиш?! А ну, швидко сюди, — у полі зору з’явилась грізна відьма з такими ж, як у сина бровами і відтягнула його подалі від вікна. Юнак закотив очі, але послухався і вони розчинились у натовпі. 
   Ремус відкинувся на спинку шкіряного сидіння і втягнув повітря. Захотілось їсти, тому залишалось лише надіятись, що поїздка буде не довгою. Наглядачка завернула йому з собою два сухих бутерброда з сиром і солоними огірками, ще яблуко, але вони його не дуже приваблювали. 

   Ще через кілька хвилин двері його купе відчинились і всередину залетіла дівчинка. Ігноруючи Ремуса, вона підбігла до вікна, притиснулась носом до скла і почала люто махати своїй сім’ї, що стояла на пероні. Вона була маленькою і блідою, її яскраво-руде волосся було зібране в тугу косу. Обличчя набрякло від сліз. Вона продовжувала махати, коли потяг поїхав, її батьки махали у відповідь і слали цілунки. Поруч з ними, склавши руки на грудях, стояла дівчинка з ображеним обличчям. Коли потяг повністю від’їхав від станції, руда дівчина сіла навпроти Ремуса, глибоко вдихнула і подивилась на нього великими зеленими очами, блискучими від сліз. 
— Прощатись так жахливо, правда? — вона мала акцент людей середнього класу.
— Емм, так, мабуть, — незручно кивнув Ремус. Йому не дуже подобались дівчата. У притулку були лише хлопчики, єдиними жінками в його житті були наглядачка та шкільна медсестра — обидві вони здавались йому злими старими сучками. Дівчинка з цікавістю його розглядала.
— Ти також із сім’ї маґлів? Мене звати Лілі.
— Ремус, — сором’язливо відповів він. — Мій батько був чарівником, але я його не знав… Ну, виріс я з маґлами.
— Я повірити не могла, коли отримала листа, — вона тепло посміхнулась і трохи збадьорилась. — З нетерпінням чекаю, щоб усе там подивитись, як насправді. А ти?
   Ремус не зміг вигадати, як їй відповісти, але йому і не довелося. Двері знову відчинилися і якийсь хлопець заглянув усередину. В нього було довге чорне волосся, як у того парубка, якому Ремус зкорчив гримасу, тільки зовсім пряме, довгий ніс і ображено насуплені брови.
— Ось ти де, Лілі, я тебе всюди шукаю, — сказав він і окинув Ремуса недобрим поглядом. До таких Ремус вже давно звик.
— Сев! — Лілі вскочила зі свого місця і кинулась хлопцю на шию. — Я так рада тебе бачити!
Той сором’язливо поплескав її по плечу, його щоки трохи налились рум’янцем.
— Ходімо в моє купе, там повно місця.
— О… — Лілі озирнулась. — Можна Ремус теж піде? А то він тут один.
— Не думаю, — цей юнак, Сев, знов уважно оглянув Ремуса з голови до ніг. Бандитська стрижка, поношені джинси і сорочка, потримана валіза. — Там не настільки багато місця.
Ремус втиснувся в спинку свого дивану і закинув ноги на сидіння навпроти.
— Тоді вали. Я і не бажаю йти в твоє ідіотське купе, — він нарочито вперся поглядом у вікно.
Лілі з хлопцем пішли. Ремус опустив ноги назад на підлогу і вдихнув. За межами його купе було галасно. Він чув визги та сміх, і ухання сов, і плач деяких, ще юних учнів. І знову лишився відгородженим від усіх інших. Він вже почав думати, що така його доля. Можливо, коли він приїде в цей Гоґвортс, його знов примусять спати самотньо у клітці.
   Зненацька в його двері постукали, швидко і ритмічно, вони знов одчинилися. Ремус щосили втиснувся в спинку, коли у купе ввійшов парубок з дружелюбним виразом обличчя, в’язкою темного волосся та з великими круглими окулярами, посміхаючись від вуха до вуха.
— Чудово, — він простягнув руку Ремусу. — Перший курс? Я теж. Мене звати Джеймс, а це Пітер, — він кивнув головою в бік низенького хлопчака, що зайшов слідом.
Ремус потиснув руку Джеймса. Йому одразу стало тепло і спокійно, вперше тугий вузол в сонячному сплетінні почав слабшати.
— Ремус.
— Можна ми тут сядемо? Всі інші купе зайняті, а ще Пітера нудить.
— Взагалі-то, ні, — пробурмотів Пітер і сів навпроти Ремуса, обережно його оглядаючи. Обличчя того було блідим, майже зеленим. Він витер об штани свої руки і упів’явся очима в підлогу.
— Ти вже знаєш на якому факультеті будеш? — відразу запитав Джеймс. 
Ремус хитнув головою. Він зовсім не знав про факультети. Це там, де вони будуть спати?
— На якому були твої батьки? — настоював  Джеймс. — Вони навчались у Гоґвортсі?
Ремус повільно кивнув.
— Мій батько вчився. Проте, я не знаю на якому факультеті. Мати не вчилась. Вона не… вона маґла.
Пітер різко здійняв погляд.
— Ти напівкровний?
Ремус безпорадно підійняв і опустив плечі. 
— Замовкни, Петіґру, — шикнув на нього Джеймс. — Наче це має значення.
Лише Ремус хотів запитати, хто такі напівкровки, як двері в черговий раз одчинилися. Це був той гарний хлопець, котрий показував йому два середні пальці на пероні. Він швидко оглянув присутніх.
— Ніхто з вас мені не родич, маю надію? — запитав він, трохи розтягуючи слова. У нього була така ж вимова, як у людей з вищої спільноти, як і в цих Джеймса та Пітера. Ремусу вони всі одразу ж не сподобалися, він зрозумів, що вони обов’язково вважатимуть його кимось нижче за себе… і напівкровним, що б це не значило.
— Певне, що ні, — відповів Джеймс із посмішкою. — Джеймс Поттер, — він знов простягнув руку. Хлопець легко потиснув у відповідь.
— О, добре, Поттере. Батько сказав мені не розмовляти з тобою, — з такою ж посмішкою він сів поруч з Ремусом. — Сіріус Блек.