8. Перший рік: Таємниці

    Вівторок, 5-те жовтня, 1971 рік.

---

   Наступна повня не сильно відрізнялась від попередніх. Цього разу вовк, судячи з усього, не був спокійнішим, тому що Ремус прокинувся з більшою кількістю глибоких подряпин.
— Вони швидко загоюються, якщо їх обробити перекисом, — порадив він мадам Помфрі, яка возилася з ним у прохолодному ранньому світлі.
— І ще швидше, якщо використати магію, — посміхнулась вона, махнувши своєю паличкою. Порізи загоїлися у Ремуса на очах і він шокований витріщився на рожеві плямки.
— А шрами ви зможете прибрати? — з надією запитав він, але вона лише сумно похитала головою.
— Ні, Ремусе. Ці не зможу, пробач.
— Нічого, — він зітхнув і почав одягатися. Цього разу, він приніс форму з собою і залишивши її під дверима, щоб не повертатися назад до вежі. Він зустрівся з іншими лише на першому уроці. І хай гадають, куди він подівся.
— Ти можеш не йти сьогодні на заняття, — сказала мадам Помфрі. — Якщо ти сильно втомився, я можу написати звільнення.
— Я хочу піти, — відповів він — Усе не настільки погано, правда. Помфрі серйозно на нього поглянула.
— Не так погано зараз. Боюся, твоя трансформація буде ставати все гіршою по мірі твого дорослішання.
— Ви доглядали за такими як я? — він хотів запитати про це вже дано, але не знав як.
— Ні, дорогенький, ти перший відомий мені учень у Гоґвортсі, якого…
— Вкусили?
— Якого вкусили, — вдячна прийняла вона — Але запевняю тебе, я знаю, що роблю. Дуже багато читала по цій темі.
— Невже є книги про таких як я?
— Ну звісно, — сказала мадам Помфрі здивовано. Вона присіла на диван, поки він одягався. — Хочеш, я дам тобі почитати одну з них?
Він подумав і заперечно похитав головою.

***

   Першим уроком була трансфіґурація, але Макґонагол не назначила йому відпрацювання за невиконане домашнє завдання — вона, певно, вирішила бути більш лояльною у повний місяць. Щоправда, змусила його принести виконану роботу на наступний урок і він погодився, маючи надію, що це звучало щиро. Джеймс, Сіріус і Пітер пів уроку провели у спробах привернути його увагу, проте він їх вдало ігнорував, поки Макґонагол не пригрозила розбити цей квартет.
   Втім, Ремус знав, що йому не вдасться їх уникнути по дорозі на чари. Треба було йти коридорами не менше п’яти хвилин.
— Ну? І де ти був?! — випалив Сіріус йдучи по лівому боці від нього.
— Ніде, — відповів він, йдучи швидше.
— Ой, та годі тобі, — занив Джеймс з правого боку. — Розкажи нам! Ти був там же, де і минулого місяця?
— Можливо.
— Знову на відпрацюванні? — спитав Пітер, намагаючись не відставати від них. Ремус лаяв себе за те, що не додумався до цього раніше, — відпрацювання було б ідеальним прикриттям.
— Ні.

— Тоді де?..
— Дивись, куди йдеш, напівкровко!
Ремус був занадто зайнятий ухиляючись від питань, щоб поглянути на дорогу, тому він зіштовхнувся зі Снейпом, який виходив з-за стіни. Вже заведений, Ремус намагався пройти повз, штовхнувши того плечем.
— Сам дивись, Нюніусе.
Снейп не зрушив з місця і знову штовхнув його. Мальсибер вийшов з-за його спини, погрозливо нависаючи над ними.
— Я знаю, що це ви були у наших спальнях минулої ночі, — прошипів він. — Усі ви.
— Невже? Доведи, — всміхнувся Джеймс, склавши руки на грудях.
Снейп стис губи.
— Поки не можу, але я доведу. Обіцяю, ви отримаєте своє.
— Ой, поглянь, ми всі тремтимо від страху, — відповів Сіріус спираючись боком на стіну, наче йому це набридло. — Будь люб’язним, звільни шлях.
— Це ж була твоя ідея, так Блеку? — протягнув Снейп. — Чи твоя Поттере? Точно хтось із вас. Петіґру занадто боягузливий для цього, а у вашого дорогоцінного Люпина, очевидно, не вистачило би мізків…
   Ремус стиснув кулаки. Він помітив, що Снейп також вчепився у свою паличку, ймовірно, той знав усі можливі прокляття. Джеймс також навчив Ремуса деяким, але зараз він був занадто засліплений гнівом, щоб згадати хоча б одне.
— Рухайтесь, панове, — раптом почувся гучний голос. Це був професор Флитвік, який вийшов з кабінету, щоб поглянути через що тут такий галас. — Северусе, ви заважаєте проходу, а ви четверо зараз маєте бути у моєму класі. Тож прошу.
   Ремусу було жарко і неспокійно до кінця уроку, хоча, зазвичай, це був його улюблений предмет. Тут було більше практичної праці чарівною паличкою, ніж читання та письма і в нього зачасту виходило навіть краще, ніж у Джеймса та Сіріуса. Не знаходячи в собі сил для спокою він запускав свої подушки через увесь кабінет, наче ракети, замість того, щоб обережно провести їх через обручі, які Флитвік повісив під стелею. Вони вже декілька тижнів освоювали левітацію і Пітер був єдиним, кому вона досі не була підвладною. На думку Ремуса, його проблема полягала в нестачі уяви. Джеймс і Сіріус були впевненими в собі до неможливості, а він вже давно зрозумів, що для більшості базових заклять потрібна була лише впевненість. Сам же Ремус уважав, що може виконати будь-яке завдання, яке здається доволі легким. А ось Пітер через усе
хвилювався. Він читав і перечитував підручник у спробах завчити усі діаграми замість того, щоб просто повторювати рухи за професором.
— Думаю, ви всі зможете підняти цю книгу до кінця тижня, — сказав професор наприкінці уроку. Книга була величезною, висотою майже в половину зросту їхнього невисокого вчителя і навіть дорослій людині, напевне, було б неможливим винести її так далеко. — Тому готуйтесь до невеликого тестування ваших умінь. — Пітер застогнав, коли вони почали збирати свої речі.
   Ремус зумів заспокоїтись до обідньої перерви, проте все ще не міг повноцінно контролювати свою магію навіть у день. Але був радий, адже після обіду були лише гербалогія та історія магії. Цікаво, чи справа була в його жахливому характері, адже його завжди було легко вивести з себе, чи в повному місяці. Ремус після трансформації завжди був сповнений енергії, навіть до того моменту, як дізнався, що може чаклувати. Зараз же, паличка в його руці тремтіла, немов перешкоди на телебаченні. Він намагався швидесенько начаклувати Люмос, поки ховався в туалетній кабіні на перерві, так, що ледь очі собі не випалив.

   Можливо, книга про яку говорила мадам Помфрі могла дати йому більше інформації про це явище, але вже не дізнатись. Ймовірно, в бібліотеці можна знайти інші книги, але Ремус не шукав. Він добре знав саме слово «лікантропія» — знав навіть краще, ніж хотілося б, навіть вмів його писати, лише якщо добре сконцентруватися. Але він не наважувався. Ремус жив у страху, що якщо напише або промовить його, то якимось чином усі довкола дізнаються про його таємницю. Та і взагалі, подібні речі краще зберігати лише у себе в голові.

***

   Четвер, 7-е жовтня, 1971 рік.

---

   Зараз було особливо важливо тримати свої секрети при собі, тому що за Ремусом спостерігали. Макґонагол, яка досі підіймала брови, коли бачила, що він нічого не пише на уроках; мадам Помфрі, яка досі пробувала змусити його зайти у лікарняне крило для швидкого огляду; Снейп, який був не в собі від гніву через те, що досі не зрозумів, як могла відбутись та витівка з часниковою пудрою. Можливо, Ремус управився би з такою кількістю уваги, проте була ще одна людинка, що за ним спостерігала. Ця химера була набагато більш потайною і непримітною, але він усе одно його помітив.

Сіріус.

   Спочатку Ремус вирішив, що він просто йому набридає — частина тієї ролі, яку вони з Джеймсом поділяли. Їм потрібно було знати все і про всіх. Вони постійно розповідали Ремусу та Пітеру про інших людей: чийсь батько не отримав підвищення у міністерстві кілька років тому, тому хтось зараз носить дешевий одяг; проти прабабусі Міранди Трап колись проводили розслідування, щодо незаконного використання зілля кохання і зараз ніхто навіть чай в гостях у них не п’є; професор Слизнорт знає про темні мистецтва набагато більше, ніж показує і його Слизоклуб сумнозвісний, тому що випускав впливових темних чарівників.
   Звісно, вони нічого не знали про Ремуса і спочатку він вирішив, що саме тому Сіріус за ним спостерігає. Але той ніколи нічого не запитував напряму і якщо йому було цікаводізнатися про сім’ю Люпина або про його дитинство, то це була особиста зацікавленість, якої Джеймс не поділяв. Ремус взагалі помітив, що Джеймс рідко спостерігав за іншими людьми. Йому більше подобалось, коли люди дивились на нього.
   На щастя, більше ніхто, здається, цього не помічав. Сіріус був дуже хитрим в цьому плані. Дуже рідко Ремус відчував на собі погляд блакитних очей. Той навіть не соромився, коли Ремус ловив його на цьому, лише пом’якшував свій випробувальний погляд дружньою посмішкою і Ремус проти волі посміхався у відповідь.

   Минулого четверга вони закінчували робити домашку в спільній вітальні. Ну, Джеймс закінчував домашку Ремуса, тому що свою вже давно зробив. Він запропонував це в обмін на те, щоб Ремус навчив його заклинанню Обфускейт і незважаючи на свою гордість, Ремус погодився. Він правда не хотів отримувати ще одне відпрацювання з Макґонагол, а Джеймс добре вмів імітувати почерк інших людей. Сіріус закінчував своє есе і написав уже зайвих п’ятнадцять дюймів про використання
крил золотооких у трансформаційних зіллях, плюс діаграми. Книжки були розкидані по всьому столу, який вони зайняли, вперемішку з чорнильницями та згортками пергаменту. Пітер намагався змусити яблуко полетіти у смітник, що в п’яти метрах від них. Поки що, він міг лише піднімати його в повітря, але воно починало тремтіти і падало назад на стіл. Пітер розчаровано зкуйовдив волосся і знову тицьнувся в книжку.
— Ти зможеш, Піте, не хвилюйся, — пробурмотів Джеймс, не відриваючи погляду від есе Ремуса. — Не здавайся.

— Я намагаюсь, — застогнав Пітер. — Я впевнений, що справа у русі паличкою, я виконую його неправильно… У підручнику написано «плавний рух у виді змії», але я не розумію… — він махнув паличкою в повітрі. Ремус цокнув язиком.
— Не так, — прямо сказав він. — Рух має більше нагадувати літеру S. Дивись, — він бездоганно підняв яблуко у повітря і направив його у смітник.
— На літеру S, ти впевнений? — хмурився Пітер. Він направив свою паличку на зім’ятий лист паперу на столі, — Вінгардіум Левіоса! — промовив він і махнув паличкою, повторюючи рух, який йому показ Ремус. Тоді шматок паперу піднявся в повітря і тремтячи відправився до смітника. Пітер завмер з очима по п’ять копійок. — Я зробив це! Схоже на літеру S! Чому вони просто не написали так у підручнику?!
— Молодець, Піте, — з посмішкою похвалив Джеймс піднявши очі. Він зняв окуляри і потер очі. — Тобі варто бути вчителем, Ремусе.
Люпин фиркнув і сором’язливо відвернувся, Джеймс продовжив:
— Я майже закінчив есе, треба лише перевірити дещо. Можеш передати мені «Історію магії»?

   У Ремуса аж душа під п’яти сховалася. Намагаючись не панікувати, він витріщився на купу книжок, на яку вказав Джеймс. Одна з них точно була про зілля — на обгортці зображений казан. А ось про що інші, можна було думати нескінченно. Золоті та срібні букви обкладинок крутилися у Ремуса перед очима. Можливо, варто подати будь-яку книгу, навіть якщо це не та? Він у відчаї кинув погляд на Джеймса, який перечитував написане. Пітер був занадто зайнятий відправляючи речі у смітник, щоб помітити розгубленість Ремуса. Він опустив погляд, прикусивши губу. Сіріус тихо прочистив горло і нахилився до столу. Він мовчки постукав по одній з книг вказівним пальцем, навіть не дивлячись на Ремуса. Він частково впізнав великий чорний том, оббитий шкірою і передав його Джеймсу.
— Дякую, — відсторонено промовив хлопець, не відриваючись від роботи. Сіріус продовжив писати так, наче нічого не сталося. У Ремуса ще довго палали щоки.