чарівне.дзеркало@gmail.com

– мінхо! – схвильовано крикнув фелікс, присівши навколішки до котика, – обертайся, – жалісно попросив піксі, але руда киця відповіла тільки сумне “няв”. – мінхо! – фелікс взяв кота до рук і почав його трясти, наче це приведе його до свідомості, – мінхо!

– все! – викрикнула принцеса, – я більше не можу йти. у мене болять ноги! – джинерет всілась прямісінько на зелену траву, склавши руки одну на одну. – чому ми не можемо знайти якийсь віз і доїхати в комфорті?!

tw: згадування самогубства

проблема полягала в тому, що мінхо був чепуруною кицею. тільки коли справа стосувалася гостей.

самотніми літніми стежками котру годину від появи місяця на небі йшли чан і мінхо. обом було холодно й сумно, бо обидва забули, що вміють розмовляти, хоча тем для розмов було достатньо. чан поправив свою панамку і вкотре кинув погляд на тремтячого мінхо.

сонце було в зеніті і світило яскравими променями на задерту голову піксі ліксі. втомлено подивившись на карту і покрутившись навколо самого себе заради внутрішніх орієнтирів, він показав на стежинку, якою варто йти до наступного дуба.