Частина 17

 

сонце було в зеніті і світило яскравими променями на задерту голову піксі ліксі. втомлено подивившись на карту і покрутившись навколо самого себе заради внутрішніх орієнтирів, він показав на стежинку, якою варто йти до наступного дуба.

 

— чому ми не моги попросити підвести нас до самого кордону? — вовк чан почухав потилицю і задумливо надувся.

 

— бо ми прилетіли сюди нелегально. а вози їздять до офіційного кордону. що я їм покажу? дулю з маком і руду кицю. я таке пекти не вмію, — фелікс замислився і показав пальцем напрямок повороту.

 

— а як тоді джисон дозволив нам це все робити? — чан зупинився, обмізковуючи почуте. а потім швидко біг наздоганяти мінхо з феліксом.

 

— у фелікса привілеї його хлопця, — при згадуванні останнього слова мінхо скривився. — джисон зробить все, що він попросить. це було дурним питанням.

 

— нам залишилось пролізти кущі і ми прийшли, — фея розсунув руками гілки і здивувався, — а чого в паркані дірка?

 

— яка дірка? який паркан? — мінхо підбіг до фелікса і втупився поглядом туди, куди і хлопець, — чого у цьому королівстві не все як у нормальних людей, — мінхо розчаровано видихнув і всівся під кущ.

 

— що не так? — чан підійшов до решти, але такого здивування на його морді не було, — ну паркан і паркан, що не так?

 

— а чому кордон підгороджує паркан?! — викрикнув мінхо на межі, — дроти, рови, отруйні річки — це для них жарти. чому королівство огороджене парканом? — хлопець рвано видихнув, — феліксе, я у тебе в сумці бачив бутерброд, — піксі різко закивав головою, — давай його сюди і пиши джисону, що у королівстві завівся невідомий щур.

 

— ти справді думаєш, що це був шпигун? — запитав чан, сідаючи поруч.

 

— ні, це баранці захотіли попастись всередині глухого лісу. навіть якщо я себе накручую, то краще попередити всіх, ніж нікого не попередити і це виявиться правдою.

 

— можливо, твоя правда, — чан опустив вушка, обдумуючи всі варіанти сюжетів, які прикинув мінхо, аж раптом йому в руки опустився кульок. здивувавшись, він підняв голову догори і побачив серйозного фелікса.

 

— тримай, їж. таргани в твоїй голові кажуть, що вони голодні.

 

перекусивши досхочу бутербродами та запивши це цукровою жижею (ніхто не ризикнув питати у фелікса що це таке), усі дружно полізли через дірку у інше королівство.

 

фелікс казав, що дім чарівника знаходиться близько, але з усього близького наближався тільки вечір, а дорога все не закінчувалась і не закінчувалась. хванський ліс суттєво відрізнявся від лісу п’ятишостого королівства. дерева не виглядали так, ніби вони планують тебе вбити і викинути кровожерливим німфам у річку, та і трава виглядала зеленішою, але на ній причаїлися набридливі та злющі кліщі.

 

— ай! — заголосив чан, — мінхо, подивись, там кліщ, там точно кліщ! — вовчик почав сильно розчухувати свою шию, — він вкусить, він мене зараз точно вкусить!

 

— йди сюди, — мінхо пильно придивився до чанової шкіри і провів пальцями по рідкій шерсті, — та нема там нічого.

 

— він точно впав донизу і зараз укусить мене за хвостик! — заголосив чан, хапаючись за хвіст.

 

— та немає у тебе нічого. не хвилюйся, дома подивимось, дома є ліки. все буде добре.

 

— та не буде, — заскиглив хлопець, — бідний мій хвостик.

 

— замовкли всі! — запищав фелікс, — ми майже прийшли. не шуміть, бо ми його налякаємо, а він вразливий.

 

посеред хащей, до яких усіх привів фелікс, стояла хатинка. звісно, якщо не придивлятись, то можна подумати, що то впали дерева від буревію, але то була маленька глибока хатинка оздоблена темним каменем, без вікон і зі скрипучими дивними дверима.

 

фелікс вкотре показав усім мовчати і тихенько спускатись крутими сходами донизу, де у просторій кімнаті були чутні схлипування, розбарвлені густим сміхом.

 

— … все погано. в королівстві все погано, дома все погано, у мене на голові все погано, — розчарований йосан ревів, розглядаючи своє волосся. колишні коричневі прядки виглядали рудими, а кінчики взагалі були зеленими. — от що робити?

 

— о, ти такий як я! — фелікс радісно вигукнув, побачивши крила за спиною у хлопця.

 

— негарний? — йосан підняв зарюмсане обличчя.

 

— ні-ні, ти дуже гарний!

 

— дякую, — фея витер шмарклі рукавом. — а ти хто? 

 

обидва чоловіки вскочили зі своїх місць, підозріло оглядаючи незнайомців в хаті.

 

— я… — почав фелікс, але його нахабно перебив інший голос:

 

— чудові новини, картопля проросла! — з погреба виліз ще один чоловік, скидаючи з себе налипшу павутину. — о! — вигукнув він, запримітивши незнайомців, — я тебе пам’ятаю, ти фекся… фікся…феліція? я не пам’ятаю, як тебе звати.

 

— я – фелікс! — занадто голосно вигукнув піксі і з переляку закрив собі рот долонями.

 

— ну три букви запам’ятав, — чарівник сів на диван і мудро запитав: — а нашо ви прийшли?  

 

— тебе рятувати, — відповів мінхо.

 

— а нашо мене рятувати?

 

— король хван наказав виселити усіх казкових героїв ще місяць тому, а потім почав шукати тебе, — пояснив ліксі.

 

— ага, — чоловік задумливо почухав голову, — а нашо? — серйозно поцікавився він.

 

— та ми звідки знаємо! — не витерпів мінхо.

 

— я думав, раз ви сюди прийшли, то ви знаєте, — чарівник надув губи у розпачі.

 

— ні, ми не знаю. ми припускаємо, що ти… — мінхо зробив паузу і перевів погляд на двох людей поруч, — ну, ви в небезпеці.

 

— ага, і шо нам робити? — чоловік задумливо почухав носа.

 

— я думав, шо ви з нами поїдете в п’ятишосте королівство і ми там придумаємо, що робити далі, бо ми не придумали, — фелікс нервово стиснув губи.

 

— ага…кинути мою хату? мою картоплю?! мої закрутки?! вчорашній борщ, який хтось не доїв?! — чарівник подивився на зніяковілого чоловіка в кутку, який бубонить, що він все доїсть. 

 

— ну, — мінхо розвів руками, — ти завжди можеш залишити голову на королівській гільйотині. 

 

— навіщо я йому взагалі потрібен, — чарівник заліз на диван і підсунув під себе коліна. — я просто черговий королівський дурник, ви шось там шось в себе наплутали, — чоловік натягнув ковдру на голову і продовжив бурчати, — нічого нікому я не потрібен.

 

— слухай, у мене до тебе пропозиція, — мінхо підійшов ближче, — давай ти підеш з нами і будеш не черговим королівським дурником. тільки, будь ласка, пішли.

 

звуки чарівного бубоніння чарівника були перервані грубим тупотінням: в кімнату влетів запеханий чан.

 

— там собаки сторожові бігають. напевно, скоро і варта буде. вам довго перемовини закінчувать?

 

— які такі собаки? — заговорив чоловік в кутку, — в т-тебе т-теж в-вуха да-да-далеко не людськи.

 

— чані добрий вовк! — вигукнув фелікс, — а якщо ми тут ще засидимся, то собаки будуть бігати по хаті і з’їдять ваш борщ!

 

— можливо варто піти з ними, — подав голос йосан, — їхня пропозиція звучить краще, ніж собаки.

 

— закрутки можете з собою взяти, — запропонував мінхо, — можу навіть допомогти донести декілька банок.

 

чарівник скинув ковдру і сумно подивився на кожного в кімнаті.

 

— треба дочекатись чуу, — шмаркляво пробубонів він, — треба її дочекатись. як вона дізнається, куди ми пішли.

 

— ти коли-небудь міг дати відповідь де чуу? — запитав чоловік в кутку.

 

— ну вона ж прийде, буде голодна. їй що, за собаками борщ доїдати?

 

— ну то напишемо записку, що ми в п’ятишостому королівстві, вечеря в холодильнику.

 

— а якщо собаки знайдуть записку?

 

— боже, — вимучено застогнав мінхо, — просто зберіться і підемо.

 

— добре, — зітхнув чарівник, — іди за закрутками, я напишу записку.

 

“нарешті”, — мовчки видихнув мінхо і пішов разом з феліксом та йосаном на двір.

 

— що ти мав на увазі, коли казав, що ти такий як я: у тебе теж волосся погано пофарбовано? — йосан підозріло покосився на фелікса, котрий безтурботно розглядав траву.

 

— ні, це мій натуральний колір, — фелікс накрутив прядку на палець, — у тебе також колір волосся незвичний. 

 

— я більше ніколи не дозволю йонкею чіпати моє волосся. він все робить як останній дурник, — йосан надувся, складаючи руки на грудях.

 

— я мав на увазі, — промямлив фелікс, — що я так само фея як і ти, — хлопець нервово прикусив губу, очікуючи на реакцію.

 

— не бреши, — різко відповів йосан, — останні з фей лишилися я і чуу. у мене одно крило згоріло, а чуу взагалі їх лишилась і здуріла. у тебе їх немає і ти нормальний, так не може бути.

 

— але, — очі хлопця ледь стримували сльози, — але у мене є крила, але вони мені зараз не треба, того я їх заховав. і я вчився чарувати, але з того нічого не вийшло. може я справді не фея, — нижня губа піксі ледь затремтіла.

 

— ааа, зажди, — йосан панічно підлетів до фелікса, — не плач, — хлопець нервово зиркнув на мінхо поруч, — я не знав, шо так можна, — йосан знову нещасно подивився на злого мінхо. — ми можемо якось разом політати, якщо хочеш, тільки я не вмію.

 

— я вмію! — вигукнув фелікс і стиснув в обіймах бідолаху піксі, — я можу тебе навчити і можу тебе покатати. я якось тягнув важку сумку і мінхо на плечах. а ти чарувати вмієш?

 

— я жив у чарівника. навіть якби я не хотів вчитися чарам, я навчився цьому бездушно.

 

— бо ти злий і колючий, — буркнув чарівник, виповзаючи з хати, — я не чув, про що ти, але ти бездушний.

 

— продав душу за пачку фарби для волосся, — зло зиркнув йосан.

 

— тримай, — йонкей підійшов і вручив іншому піксі дві банки.

 

— це шо? — йосан покосився на них.

 

— баклажани. ти любиш, ти й неси, — хутко відповів чоловік і пішов вперед.

 

— з яких пір я люблю баклажани? — здивувався йосан і пішов наздоганяти фелікса.

 

дорога назад була не такою складною як вперед. врешті-решт, якщо обирати між собаками і злим лісом, то від злого лісу хоча б не треба робити щеплення від сказу. хоча мінхо дивиться на своїх нових знайомих і думає, що вони вже сказились. тепер було зрозуміло, чого фелікс знайшов спільну мову з ними.

 

— ми прийшли! — вигукнув чан.

 

— це шо? — запитав не чарівник.

 

— дірка в заборі, — гордо відповів мінхо.

 

— ага. її нам ремотувати?

 

— яке ремонтувати, геній, це кордон. тобі туди лізти.

 

— а якось офіційно можна: нормальні дороги, вози, комфорт…— замріявся чарівник.

 

— який комфорт, ти в розшуку. офіційно тільки собаки за жопу кусають.

 

— і я чую, як вони наближаються, — буркнув п’ять копійок чан.

 

мінхо зло зиркнув на хлопця, але вовчик був правий. того мінхо сильніше розсунув дошки паркану, аби точно всі пролізли. спочатку поліз чарівник і його друг, потім швидко прошмигнув фелікс, і за ним намагався пролізти інший піксі. але прохід був занадто вузький для його крил, то він засоромлено стояв і не знав, як сказати, щоб паркан розламали більше. 

 

— шо стоїш? — крізь сціплені зуби проричав мінхо, — думаєш, так просто його тримати.

 

— я цейво, — задумався хлопець, — я не можу. механічне крило я стис як міг, а а реальне… ну я нервую і воно нервує. можете забор розламати більше?

 

— ну так шо ти мовчиш! — мінхо відпустив дошки, — відійдіть всі! — чоловік щосили гепнув ногою по паркану. і паркан впав, — феліксе, напиши джисону, що ми все поламали.

 

— хто такий джисон? — нервово запитав йосан.

 

— мій хлопець, — гордо відповів фелікс, відволікаючись від дзеркала.

 

— жахливо, — буркнув піксі собі під носа і почовгав вперед.

 

— тільки будьте дуже обережні, — запищав фелікс, — цей ліс може вас вбити. він не дуже дружелюбний.

 

— куди ми взагалі йдемо? — обізвався йонкей.

 

— я хочу торт! — сказав фелікс.

 

— де ти зараз будеш шукати торт в лісі? — роздратовано запитав мінхо.

 

— пішли до попелюшки їсти.

 

— яка попелюшка? ми всі втомились, давай завтра поїмо торт.

 

— торт?! — вигукнув чарівник, — я буду, а де?

 

— завтра, завтра всі торти, — знесилено видихнув мінхо.

 

— ну мінхо, — фелікс подивився сумними очима на чоловіка, — я тобі теж куплю. пішли їсти.

 

— я…айщ, пішли їсти. тільки самі будете ловити воза, — відмахнувся хлопець.

 

— чані буде. він високий і вухатий. всі його злякаються і зупиняться. 

 

— якщо вони його злякаються. то точно не зупиняться, — буркнув йонкей собі під ніс.

 

— ну тоді ти будеш ловити. ти високий і розумний.

 

— я буду? — чоловік здивовано перевів погляд на чарівника.

 

— я голодний, — відповів чарівник.

 

— очевидно, що буду.

 

***

 

втомлені спекою, мокрі та смердючі усі вони великим натовпом ввалились в маленьке кафе пані елли, вона ж попелюшка. на щастя, всередині людей не було. тільки бариста вонхо розмовляв з неприємним типом в чорному. йосан високо задер голову, розглядаючи стелю, поки вічноголодний чарівник і піксі ліксі побігли роздивлятись вітрину. їх не зупинив навіть вовк за прилавком. 

 

тим часом попелюшка виглянула зі свого офісу, подивилась на натовп голодних ротів в закладі, подивилась на вонхо і сховалась назад. сьогоднішній наплив гостей буде оплачений списаними тортами, а якщо їх не залишиться, то вона закриє очі на його запізнення.

 

— ось тортик смачний, — показує фелікс розгубленому чарівникові. — ти що взагалі любиш?

 

— я люблю все, — голодними словами відповів чарівник.

 

— ми будемо все! — містично заявив піксі.

 

щелепа мінхо злегка відвисла, почувши запити феї.

 

— а хто за твій цукровий діабет платити буде? 

 

— джисоні! він дав мені грошів.

 

мінхо вкотре скривився і попросив собі торта та чорну каву. чан сів поруч і грайливо вдарив мінхо у плече, на що хлопець надувся і зло зиркнув. але чан не заспокоївся і продовжував його лоскотати, поки не відчув, як чужі грубі руки потягнулися до його вух. тоді вовчик швидко заспокоївся і миттю відсів на інший куток дивана. за цим всім спостерігав здивований йосан з двома банками консервованих баклажанів. 

 

— йосані! — покликав фелікс, — а ти будеш каву? чи чай? чи кохтейлі? не соромся.

 

— а ти шо будеш? — питає йосан.

 

— я буду молочний коктейль. ти теж хочеш? він дуже смачний.

 

— ну і я тоді буду, — йосан закивав головою.

 

— а решта зроблять вибір. чи я вам тут секретар, за кожним бігати?

 

залишки компанії, тобто йонкей і чан пробубоніли собі під ніс, потім подумали над замовленням і пробубуніли його феліксу. щасливий піксі розвернувся до баристи і впевненим голосом почав перелічувати замовлення, ніби він не бачить вовчачих вух за кухарським ковпаком і йому ніразу не страшно.

 

— ти вовк? — фелікс підозріло зіщурився.

 

— так, — випалив наляканий вонхо. такі питання застають його не кожен день.

 

— а який ти вовк?

 

— я…, — вовчик розгубився, — я вінок сплів, — він витягнув з-під прилавка вінок з кульбабок. — це тобі, — вонхо нерішуче протягнув його хлопцеві в чорному поруч. а той просто натягнув собі на капелюх. піксі ліксі спостерігав за цим всим з відкритим ротом.

 

— він дурний вовк, — буркнув підозрілий тип. на що вонхо ображено ейкнув, — він якось купив лаваш з куркою і ревів над тим, що вбив курку.

 

— зробіть ще парні футболки “я веган” і “я хлопець вегана”, — надуто буркнув мінхо. — де моя кава?

 

— та ми дома в таких ходимо, — хлопець розвів руками.

 

— я теж такі хочу, — мрійливо мріяв піксі ліксі.

 

— хьонвоне! замовкни, — вонхо стукнув свого хлопця рушником, — віднеси он замовлення, — вовчик сунув тацю хьонвону прямо в руки. на що хлопець закотив очі і зробив аж цілий крок до стола.

 

— у вас якісь офіціанти непривітні, — мінхо оцінююче окинув хлопця поряд.

 

— мене експлатують різні вовки, — хьонвон нещиро посміхнувся, — хто що замовляв забирайте, я не знаю, кому що.

 

— я допоможу, — піксі ліксі визвався розставляти усі банки-склянки і тарілки по столику, поки мінхо думав, що йому б проблеми підозрілого хлопця в чорному.

 

розібравшись з усім, наступила тиша. був чути лише звук сьорбання та скрегіт вилок по тарілках. чарівник загадково дивився на свої макарунси і думав, як їх їсти по етикету, поки рука його чоловіка зовсім не по етикетному забрала один шматок з тарілки.

 

— я тобі дома вареники з вишнями зроблю, — йонкей грайливо підмигнув.

 

— феліксе, — ніяково почав йосан, — а мені цікаво, твій хлопець бачив твої крила?

 

— а, ні! — жваво відповів інший піксі, — ми ще не кохались.

 

реакція мінхо була миттєвою: вся кава з горнята була на йонкеєвій кофті.

 

— вважай це помстою за вареники, — злорадно буркнув чарівник.