Частина 2

 

чанбін ніколи не просинався з першими променями світла, його штори попросту того світла не пропускали. він просинався з незадоволеним бурчанням джисона і запахом трав’яного чаю, який сам джисон і заварював. але сьогодні ніякого чаю не було, бо джисон не встигав дихати: півночі секретар друкував звіти, а потім по дзеркалу спілкувався з піксі ліксі, бо те, що він прислав як звіти, все ще було нечитабельним.

– чуєш, – з власного ліжка почулося незадоволене бу-бу, – а “збільш кегль”, то якийсь дивний спосіб фліртувати, чи шо? – сонно промимрив уйон, закутавшись в ковдру, – бо ну я б на таке не повівся.

– то розмір шрифту, придурок, – джисон закотив очі, – що ти взагалі вивчав на своєму туристичному?

– я всім казав, що в мене копитця і за мене друкували звіти, – вираз обличчя вухатого можна було описати лише як безсоромне самовдоволення.

– а рук вони не бачили?

– то я шо на пари ходив чи шо? я вмію гарно триндякати, викладачі велись і ставили автомат.

– чекай, – підозріло зіщулився джисон, – ти набрехав про карпати?

– то ж ні! – уйон від обурення аж вскочив, – я практику проходив і працював навіть. взагалі-то, я і працював замість навчання, тому і не ходив. мені треба були гроші, шоб від бабці з’їхати, – після слів про бабцю, парубок суттєво посумнішав. але сум продовжився не довго, бо до голови прийшли термінові питання, – до слова про бабцю, а яка в мене тут зарплатня?

– три морквини, – фиркнув секретар, згрібаючи документи.

– скіко?! – не заспокоювався віслюк.

– три морквини за результатами співбесіди. не нервуй мене. ми зараз йдемо снідати, а потім король тобі все розкаже.

– а куди ми йдемо? а коли поговоримо? а де тут душ?

– досить! – рявкнув джисон, – триндіти ти точно вмієш, а зараз зроби ласку – замовкни!

– вже й поцікавитись не можна? – насупився парубок, – а шо, король вже встав?

в уйона полетіло спіле яблуко. уйон вирішив, що то аванс.

***

чанбін ніколи не просинався самостійно. чанбін просинався за допомогою джисона та від запаху трав’яного чаю, але сьогодні його величність прокинулась від лоскоту під носом. ледь розкривши очі, король не зрозумів, що то таке волохате, поки те волохате не почало ричати і стискати його ребра куди сильніше.

волохатому наснився страшний сон і розбудити цю сплячу красуню було складнувато. та й чанбін не вважав себе прекрасним принцом, тому не придумав нічого кращого, ніж потрясти чана за плечі.

– вовчаро, – король вчепився в міцні плечі чана, – вставай, – але вовк не реагував на слова короля, – чане! – чанбін тяжко видихнув прямісенько у вухо чана.

від лоскотки вовк несподівано підскочив.

– мені наснилось бр-р-р, – сонно пробурмотів вовчисько, кліпаючи очима. крізь марево сну до чана не доходило, що навколо відбувається, тому він далі продовжив спати на королівських грудях. мозкова діяльність короля со зависла. не те, що вона до цього була функціональною, дев’ята ранку на дворі. напевно, він і не міг подумати, що коли-небудь поруч з ним буде спати вовченя-переросток і використовувати його як найдорожчу подушку. ні, він не буде про це думати, в його розкладі королівських справ зараз сніданок, а не сонні обійми з сонними вовками.

– чане, вставай, – король марно спробував спихнути з себе нахабну морду, бо здоровецькі лапи ще сильніше притиснули його до себе, – чане! якщо я через тебе запізнюсь на сніданок, я з’їм тебе. або якщо нас так застане джисон, він з’їсть нас.

– я вкушу його за бочок, – впевнено промимрив чан. а потім настав час усвідомлення: вовк різко підстрибнув на ліжку, відсунувшись в далекий кут, та незграбно почухав потилицю, – ой.

– ой-йой, – передражнив його король, – йди в душ, ти спітнілий і смердючий, – пробухтів чанбін, натягнувши на себе ковдру, на кшталт мантії, – а це ще що таке?! – здивовано прокричав король, – звідки тут туфелька. ти знущатися здумав?!

– нічого такого не подумайте, – чан хаотично замахав руками, – то попелюшка попросила заховати черевичок, щоб за неї ці чоловіки не бігали, – при слові «чоловіки» вовк характерно скривися, – а я не придумав куди.

чанбін кинув на нього злющий погляд і пошкандибав в сторону кухні, де вже смерділо підпаленим омлетом і задоволеною мордою уйона. джисон запевнив, що то все їстівне, а … а сморід – підпалений віслючий хвіст.

під час швидкого запихання їжі до рота, джисон пояснив, що їхня подорож запланована сьогодні на третю годину. оцінюючи місцевість, зі слів хвостатого спеціаліста, слід одягатися в одяг з натуральних тканин і слід відмовити короля вдягати нові мартіна, бо кров проллється задовго до драконів.

– з міфології, – джисон аристократично махнув рукою, – драконів задобрити неможливо. побороти їх можна тільки силою, тому, мій король, будьте обережним.

– або затриндякати та вкрасти принцесу, – уйон просто розвів руками.

– ось ти й триндякатимеш, – наказав чанбін. і під незадоволені голосні віслючкові крики, король дав наказ секретарю відбудувати тимчасові будинки для вимушених переселенців, бо що, їм під голим небом жити? ненормально це. можливо в п’ятидесятому царстві то є звичаєм норми, але чанбін не свиня остання. врятує принцесу, а там розбереться. хоча навіщо йому та принцеса він і гадки не мав, але слова на вітер король со не кидає. навіть якщо вони сказані з запалу.

***

по обіді, з рюкзаком на плечах, вони йшли крізь ліс до глибокого озера сліз, там повернути наліво до дуба, а потім направо. уйон казав, що дорога займе максимум півтора дня. що там возитися? взяти тільки води трохи більше, бо спекотно, а голодними сидіти можна близько трьох місяців. але дивитись на зоряне небо і чути звуки голодного уйонського живота, замість коників – це не те, що чанбін уявляв. до озера вони, до речі, не дійшли.

– я натер собі копитця, – почав скиглити віслючок.

– і це ти мені щось про мартінси затирав?

– вони б подряпались лісовими гілками. це називається піклування, – уйон тупнув ногою і ображено всівся на траві, перепочити. – тут неподалік є пузата хата, пішли їсти.

чанбін здивовано вигнув брови.

– ну типу як прянична, тільки з варениками, – вираз обличчя короля не змінився, – ма-а-ати василева, ти шо не був в пряничній хаті? з ким я дружу? жахливо! ти ж чана знаєш?

– ну знаю.

– ну то шо, ти в нього не був? жахливо! все життя пропустив. і навіть не пропив. стидоба!

– ти мені баки не забивай своїми хатами. до пузатої також йти як до озера?

– та нє, ото там, де вогні, – він показав рукою на світло неподалік.

***

в пузатій хаті був чутний задоволений гомін та запах свіжих вареників. пані мінатодзакі, заплівши свої коси, порпала біля казанка на кухні, помішуючи нову порцію смаколиків. біля кухонної стійки сидів «якийсь мутний тип» згідно з професіональної характеристики уйона і здирав чорний лак з покоцаних нігтів в очікуванні.

король со зробив висновок, що у вухатого є смак на місця, але контингент тут як мінімум підозрілий. уйон на такі слова порадив його королівській дупі попити живчика, проте замовив дві склянки узвару. а після першого узвару, гомін хати наповнили звуки криків які вареники найкращі. даремно, що король їв вареники разів зо три, він як представник касти впертих наполягав, що взяти порцію з м’ясом набагато краще. навмисно, щоб довести щось самому собі та не погодитись з королем, уйон кричав що треба брати з полуницею. їхня суперечка тривала доти, поки пані мінатодзакі не взяла дерев’яну ложку в руки. 

тоді затихли всі.

– ви що, телепні?! – зло промовила вона, – для кого висить табличка зі спеціальною пропозицією. мені що, нема що робити окрім як шукати лояльність до клієнтів, а ви їх розлякуєте своїми криками!

– ми будемо порцію з м’ясом і з полуницею, – присоромлено відповів уйон, – ото по тій пропозиції.

– добре, – голос сани вмить змінився на привітний, – ще узвару бажаєте?

парубок поруч дочекався, поки його замовлення зберуть в торбинки й навантажений зник в непросвітній пітьмі. чанбін всівся на його місце, а уйон - навпроти.

***

джисон викручує вже третю лампочку. вони всі світять недостатньо яскраво і через це дратують роздратованого секретаря. цифри у звітах ніяк не сходились, через це він не міг подати план проєктування горе-будівельникам. хлопець голосно виє на стелю і йде робити собі ромашковий чай. але чайник уже був зайнятий кипінням води й джисон не може згадати, хто б ще то міг бути. до них хіба і привидів депортували?

– я подумав, що то вовки, – з-за шафи вилазять вуха з сережками, а потім і сам чан в пилюці.

– я думав, що сам в замку, – недовірливо прищулився джисон.

– король со дозволив мені залишитись. я в холодильник не це, нічого не брав, але чаю захотілось. той ну, чайник поставив.

джисон думає, що у чана придуркувата посмішка, але ділиться з ним пакетиком м’ятного чаю і дозволяє собі понити про папірцеві справи. він думає, що пухнастий нічого не зрозуміє, тому можна перебільшити ситуації та попросити себе пожаліти. але чан просить глянути на ті папери. він що, хіба даремно економічний майже закінчив?

– чуєш, – ненароком почав джисон, – мені фелікс якось обмовився, що ти ну…

– бабусю з’їв?

– сидів.

– а ну, так. тобі цікаво як живуть на зоні?

– ні, тобто так, тобто ти можеш мене з’їсти, чи взагалі когось? – протарабанив хан.

– та мене ж підставили, – чан стис губи, – брата дратувало, що ми з молодшим занадто добрі й він вирішив нас перевиховати. я не думаю, що став гіршою людиною, хоча я вбив бабусю, але, знаєш, малий то інше, ти зрозумів.

– ну так, ти це, ну всяко буває, – джисон погладив його по спині, – може їсти хочеш? там курка зі сніданку залишилась?

– а ти це, ти з ліксі спілкуєшся?

– ще є рис варений і овочі можна протушкувати! піду протушкую! – надзвичайно голосно джисон намагався проігнорувати вовче питання. секретар втік від відповіді на два кроки до холодильника, вперто показуючи, що з феліксом у них тільки робочі зв’язки.

***

до вечора джисон собі знову відсидів дупу, займаючись документами. дяка, що у чана є його мізки, які полегшували роботу та зменшували мігрень. купуйте в аптеках п’ятишостого королівства.

під час спільної праці вовк бан все більше вдавався в справи королівства і все більше питань виникало в його пухнастій голові. джисон потер втомлені очі й перевів погляд на чана з єдиною пропозицією: “по монстру?”

звуки коників, холодний літній вечір та смак енергетика без цукру – не казкова реальність, а частина завершеного робочого дня. вони сидять в лісі, поруч з замком, чан задумливо дивиться на небо, відкинувшись на руки, а джисон дурнувато матиляє ніжками, раз на раз перевіряючи повідомлення в дзеркалі.

– щось сталось? – чан повів підборіддям на пристрій в руках джисона.

– та то робоче, – невпевнено відмахнувся секретар.

так і далі вони сиділи в лісовому шумі, не промовивши ні слова, поки поруч не роздалось далеко не звіряткове тріскання гілок. а потім із-за дерев з’явилась білява голова, поки тіло застрягло в масивному корінні дерев.

– джисоні! – піксі ліксі заверещав з нестримною радістю, – допоможи, воно мене спіймало, – заканючив секретар п’ятидесятого королівства.

джисон незручно всміхнувся чану поруч, і вони разом побігли рятувати незграбну фею.

– я впав, – гордо підтвердив фелікс, коли його витягли й допомогли витріпати одяг.

– ми бачимо, – констатував чан.

– чанні! – фелікс помітив вовка тільки зараз, хоча його руки допомагали діставати його застряглу ногу, – чанні! – на радощах фея повис на шиї вухатого, закинувши ноги тому на талію.

– я також рад тебе бачити, – прохрипів бан, відліпивши від свого тіла крилатого, не опускаючи його на землю, – але що ти тут робиш?

– я прийшов цілуватись, – задравши носа, заявив лікс, поки джисон шукав дерево, в якому йому ховатись.

– з ким? – суворо запитав чан.

– з хлопчиком! – лікс сяяв, задоволений своєю відповіддю.

– мені варто поговорити з джисоном про це?

– ну чанні, я вже не маленький, – фелікс ображено надув губи.

– але і не достатньо дорослий!

– ти вважаєш мене дитиною? – посмішка на обличчі піксі вмить спала, – ну то і вважай так далі! – фелікс зліз з рук чана і на емоціях потягнув джисона в ліс, якомога далі від вовка.

***

короткий шлях уйона затягнувся під ранок. втоплені, невиспані вони стояли у підніжжя гір, високо задравши голови. навколо були залишки спаленого лісу, сморід сірки й зламані рицарські прибамбаси. тільки ворони каркали.

– знаєш, – каже уйон, – я тебе провів, але я не давав згоду йти в то пекло, – парубок почав давати задню, – тому на цьому па-па, бувай, арівідерчі й все таке.

допоки залізна рука чанбіна не схопила його за капюшон.

– треба читати дрібний шрифт, – король гидко всміхнувся.

– ти знаєш чому так мало людей поруч з тобою?! – у свій захист викрикнув уйон.

– бо я ціную людську працю і не тримаю слуг поруч з собою, коли мені не потрібно, даючи їм можливість на самореалізацію в інших сферах, окрім як драяти підлоги в моїх туалетах? – чанбін знизав плечима і надув губи, створюючи вигляд, що навіть не знає до чого тут претензії мохнатого, якщо його основна проблема – власна неуважність.

– я! ти! – уйон стукнув копитцем і поліз на схил, – підсади мене.

чанбін видихнув, але допоміг тримати віслючу дупу, поки сам хвостатий знайде, за що схопитись.

– чанбіне, ми туди не підемо! – нервово викрикнув уйон.

– я тобі король, так-то, – пихтів лорд со, повторюючи той самий шлях самостійно.

– та начхати, там, бляха, лава! – віслючок відтиснувся до краю настільки, що пісок від його копитець посипався в ту порожнечу, звідки вони лізли.

– тут пройти лишень місток, – розвів руками чанбін, – що тут такого?

– ага… ага! – нервово почав уйон, – лише пройти місток… над величезним озером лави!

– дістав, – видихнув чанбін і підхопив пухнастого на руки.

– пусти мене! пусти мене! – заверещав віслючок, вчепившись в королівську шию.

– якщо ти продовжиш смикатись, ми впадемо обидва.

король обережно зробив крок по навісному місту, втримуючи рівновагу.

– добре-добре, я не смикаюсь, – уйон про всяк заплющив очі. – я не смикаюсь і я не дивлюсь, – затарабанив хвостатий, – чуєш, чанбіне, я не дивлюсь. добре, тільки гляну разочок, як там, – хлопець відкрив одне око і прийнявся ще дужче верещати, – чанбін, там лава! там велетенське озеро лави! поверни мене назад!

– ми пройшли вже більшу частину і йдемо далі! – роздратовано фиркнув чанбін.

– ні, ми не дійдемо! ми впадемо і помремо! о ні, я такий молодий, в мене дома ще морська свинка ненагодована, я мав завести капібару, а не помирати…тут, – уйон замовкає коли дупою відчуває твердість землі і бачить місток позаду. місток самотньо хитався і думав, що вони придурки, якби він вмів думати.

– я вирию тобі могилку, – саркастично кинув чанбін і пішов вперед ігноруючи шокованого віслючка.

– ні, почекай, – уйон взидибався і побіг за королем, – це було вау! ти такий швидкий, а твої руки…

– досить, – король обірвав хвостаті воплі, – прибережи свій словниковий запас для дракона.

уйон настовбурчився так, що шерсть на загривку перетворилась в колючі голки суцільної образи до його пухнастої персони.

вони йшли крізь уламки зруйнованого замку, покриті щільним шаром сажі та попелу. король со рішуче брав шлях прямо, а бравий віслюк жахався своєї тіні.
біля стін валялись колишні спроби врятувати принцесу у вигляді кісток у химерних позах з мечами та обладунками поруч.

– може цейво, – уйон головою кивнув на шолом, що валявся.

– чого цейво? – нахмурився король со.

– шолому?

– ні. я голову не помив, він з’їде, – в’їдливо кинув чанбін.

король нахмурився. питання щодо шляху пошуку принцеси все ще стояло трикутником¹, але прямих шляхів вирішення чи кривої драбини поруч не було.