Частина 13

tw: згадування самогубства

проблема полягала в тому, що мінхо був чепуруною кицею. тільки коли справа стосувалася гостей.

і це знатно заважало роботі чана. знайти його одяг було тяжко, бо зранку мінхо все поховав, а все, що хоч якось смерділо хлопцем — це чоботи в кутку кімнати. чан кинув на них перший погляд, зморщився від ідеї нюхати чоботи, і пішов шукати щось інше. але коли вся кімната була перевернута з ніг на голову, то вовчик приречено дивився на чоботи й розумів, що це його єдиний вихід.

стримавши пориви огиди, чан хутко хапає свіже повітря, за межами кімнати мінхо, але це йому не допомагає. у повітрі все ще відчувається смердючий запах. глибоко вдихнувши, чан думає: де смердить сильніше, туди треба йти. ну він і пішов.

король чанбін із джисоном перебирали документи, коли хлопець вломився, шмигаючи носом.
 
— тут смердить! — вигукує вовк, розчаровано надувшись.
 
— ти нічого не хочеш пояснити?! — здивовано вигукнув король.
 
— тут мінхо смердить, — швидко виправдовується вовк, — але його тут нема! від вас, доречі, король, смердить. — наостанок кидає чан і знову ховається в лабіринтах замку, лишивши збентеженого короля.
 
— чим від мене смердить? — запитує чанбін у джисона.
 
— та нічим, — розгублено відповідає секретар.
 
— до роботи, — відмахується король со й заривається з головою в папірці.
 
обійшовши весь горішній поверх, чан роздратовано сів на сходи й почав сумно вити на весь на замок.
 
— де він? — вголос заскиглив вовчик, — я вже все обійшов. чому мінхо смердить, а мінхо нема? — хлопець ховає голову між складених рук і, сумно знизивши вуха, намагається згадати, де він ще не ходив.
 
— чане! — роздратовано рявкнув джисон, — наступного разу ми посадимо тебе працювати разом. бути економістом у тебе виходить краще, ніж бути вовком-шукачем. будь тихіше!
 
— мені асмр влаштувати чи що? — буркнув чан, підіймаючись з підлоги, і розчаровано поплентався на нижній поверх.
 
зневірившись у власних силах, вовчик почав штовхати ногою всі двері на його шляху й заглядати в кожну кімнату, яка була відчиненою. аж поки він не побачив гантелі. тоді чан і миттєво забув, що він взагалі робить, коли побачив штангу — усі думки з його голови зникли, а коли побачив мінхо, скрученого в клубочок у куточку кімнати, то згадав, за ким він взагалі йшов.
 
— мінхо, — кличе чан хлопця, але той не реагує, порожнім поглядом дивлячись у точку перед собою.
 
— мінхо! — знову кличе хлопець, присівши навколішки біля матрацу, — що сталось? — вовк м’яко торкається плеча хлопця, на що він різко розкриває очі й хижо всміхається.
 
— страшно? — загадково питає мінхо.
 
— йди ти, — чан роздратовано б’є його по плечу, — налякав. фелікс перевернув усе, уся і всіх, а ти тут лежиш! в тебе є якісь пояснення?!
 
— зранку я хотів вбити себе, — мінхо повертає голову до чана, — потім згадав, що в мене є фелікс і я не можу вбити себе.
 
— ч-чому ти хотів зробити це із собою? — зніяковіло питає чан.
 
— бо мені боляче, — мінхо засміявся, — ти не повіриш, скільки болі розриває мене зсередини. але в мене є відповідальність і щодня я переступаю через себе.
 
— чому ти не говорив про це?
 
— у мене є тільки фелікс і бобри. пан і пані бобра́ тяжко працюють, аби прожити. у фелікса своїх проблем достатньо. врешті-решт, це моя провина, що він у хванів лишився.
 
шестерні в голові чана почали рухатись.
 
— у дитинстві в тебе був яскравіший колір волосся, — сумно пирхнув чан.
 
— о, ти згадав. він у мене й зараз був, якби я на себе не перевернув склянку з порошком фелікса. він взагалі такий молодець: вчиться чаклувати, працює на роботі, усе ще не поїхав дахом. коли я його приніс у палац, — мінхо сів на дупу, розкинувши ноги. — я коли його приніс він вічно плакав і бруднив одяг шмарклями. а коли навчився літати, то завжди влітав у дерева або якесь гілля, — мінхо почав гиготіти. — а знаєш що? з того часу нічого не змінилось! ми коли сюди летіли, він вирішив скоротити й ніколи не вгадаєш, скільки дерев перерахувало його обличчя!
 
— мінхо…
 
— а знаєш що він зробив, коли я був маленький! — хлопець залився сміхом, — він нарядив мене в плаття! уяви: бігає маленьке руде кошеня в платті, — легенькі смішки почали заходись великою істеричною хвилею. сам хлопець не зрозумів, як із нерозбірливого га-га на очах проступили справжні сльози, — я хочу вбити себе, — заключає мінхо.
 
— тобі треба заспокоїтись.
 
чан оглядає зал у пошуках води. в іншому кутку стояв глечик на полиці. гарний, розписаний, у формі півника. поки вовк йде за ним, мінхо в спину кричить, що він убіса спокійний.
 
— мінхо, — чан сідає впритул до хлопця і кладе руки на плечі, — уважно слухай мене, добре? — хлопець говорить із великою впевненістю в голосі, наче знає, що робить.
 
— на вулиці вітер, так? — мінхо впевнено кивнув головою.
 
— на вулиці холодно. ти сидиш у замку. ти в безпеці, — чан старався описати все навколо себе, аби мінхо прокинувся з того сну, в який він був затягнутий і зміг відчути справжню реальність.
 
— я не ображатиму тебе, — впевнено сказав хлопець.
 
— ти важливий. твої почуття важливі, — тепло додав чан, але що далі говорити, він уже не міг придумати.
 
— обережно випий трохи води, — чан вклав склянку в тремтячі руки мінхо, притримуючи знизу, — ось так, потихеньку, — вовк слідкував за кожним ковтком хлопця, поки чашка не спорожніла, — є! диви як класно, — на це мінхо розплився в кривій усмішці, булькнувши щось незрозуміле.
 
— я можу тебе обійняти? — обережно запитав чан.
 
— мені… треба терміново пожамкати твої вуха, — хлопець, як у дитинстві, витер сльози рукавом і руки об штані, аби щасливо потягнутися до чанових вух.
 
це взагалі-то лоскотно!
 
* * *
 
пройшовши півгодини маленькими котячими лапками, мінхо зморився і просто лежав на плечі чана, граючись шнурком на його штанах. в той час вовк чекав, коли його вуха перестануть червоніти від раптової до них уваги чи від того, що йому ніяково, що гарний мінхо лежить на його плечі.
 
— то що в тебе сталось? — мінхо раптово переводить тему, пристально дивлячись на чана.
 
— я не думаю, що… — хлопець почав бубоніти.
 
— ти не думай. я на тебе відро соплів вилив, тепер твоя черга. до того ж я вже не знаю, скільки разів сказав, що мені хочеться це почути. не соромся, — мінхо повільно доторкнувся до чанової руки, переплівши пальці.
 
— я нещодавно зустрів свого брата, — почав чан, — якого не бачив близько п’яти років.
 
— це хороша новина? — невпевнено запитав мінхо.
 
— ні, до біса, ні, це не хороша новина! бем завжди хотів, аби ми виросли злими, лютими вовками. аби ненавиділи всіх і вся, як ненавиділи нас. а я так не можу. чому я маю ненавидіти людину, яку абсолютно бачу вперше? коли мені виповнилося дев’ятнадцять, я своїми руками вбив людину, аби він не знущався з молодшого брата. і це все для того, аби потім мене залякувати й погрожувати всім моїм близьким, бо йому недостатньо, ніби він бажає, аби біля мене залишився тільки він самий.
 
— здай його в дитбудинок, — мінхо розвів руками, наче хвилину тому сказав очевидну істину, яка ввела чана в повний ступор, — у тебе брат — єбанько, попроси чанбіна зробити тебе законно недоторканим, я думаю, він не відмовить, — наче мінхо говорив правильні речі, але в поєднанні з його зареваним обличчям це звучало комічно і дратівливо.
 
— що? — зніяковів чан, — а це до чого тут? я сам можу зробити так, аби мене не чіпали.
 
— ну тоді чому ти розвезюєш соплі по моїй кофті? — риторично запитав хлопець.
 
— бо я говорив тобі про старшого брата, а зустрів молодшого.
 
— і? — мінхо здивовано вирячився.
 
— і я буквально нічого не зміг сказати, коли бачив його, навіть не привітався нормально, — чан сумно опустив вуха.
 
— а ти повинен був?
 
— я б хотів. я просто десь дуже далеко вірю, що бем його не зіпсував, і він залишився хорошою людиною.
 
— то поговори з ним.
 
— у цьому і проблема була, що я не можу. я не знаю як почати розмову.
 
— ну, а де ти його побачив?
 
— він у попелюшки працює, — чан скривився, — вона просила себе так більше не називати, я забув.
 
— о, ну от. прийди й попроси гвіздки*.
 
— а навіщо гвіздки? — зніяковів вовчик.
 
— так от вони.
 
на обличчі чана з’явилося ще більше непорозуміння слів хлопчика навпроти. а мінхо тільки пробурчав, що він не розуміє анекдотів і витер рукавом шмарклі з носа.
 
— добре, я тобі потім буду анекдоти читати, а поки збираймося і підемо за терапевтичним тортом. нам обом це не допоможе, зато, хоч смачно буде.
 
— що?! — вигукнув вовчик, — ми не підемо до елли, я не знаю як себе вести!
 
— привітаєшся і запихнеш собі торт до рота, потім розберемось. з тортом у роті всі справи йдуть легше.
 
— треба сказати королю, що ти знайшовся, він переймається, — буркнув чан, висвободивши свою руку, аби встати.
 
— я така важлива особа, що король мною цікавиться? — мінхо грайливо повів бровами й підвівся слідом.
 
— тобою всі цікавляться. фелікс зранку весь палац на вуха підняв. думав, що тебе вовки вкрали.

мінхо приснув.
 
— мене? хванські? оте нещастя? ця копія ван гога? це я його ймовірніше вкраду, аніж він мене. тільки нащо він мені треба? — мінхо задумливо закотив очі.
 
— чому ван гог?
 
— та йому кусок вуха хтось відкусив.
 
чан нервово перемацав свої вуха на цілісність. на іронічне «не переживай, я тебе покусаю пізніше» хлопець голосно цокнув і невдоволено закотив очі.
 
з кабінету чанбіна доносився пар з їхніх вух. тривале відрядження короля не вписувалося нікуди й псувало всі чинні королівські плани. розлігшись на паперах, король чанбін голосно кричав на літери, поки секретар джисон робив те саме. справлятися із чаном було простіше — хоч у когось із них була освіта.
 
про вовка промовка: чан ввічливо постукав у двері й обережно засунув голову в кабінет, роздивляючись обстановку. не помітивши нічого підозрілого, чан зайшов повністю і за руку затягнув мінхо.
 
— я цейво… найшов, — відзвітував хлопець, піднявши зціплені руки.
 
— ага, — погодився чанбін, — а де він був?
 
— у депресії, — кинув мінхо.
 
— ага. а зараз кудись ідете?
 
— у кафе, — мінхо відповів, наче нічого не сталось.
 
— ага, — буркнув чанбін, поки до нього не дійшло. — чекай, де ти був? у нас є королівський терапевт, може, тобі туди, — король схилив голову, — до нього.
 
— я візьму це до уваги, коли буду доїдати свій торт, — мінхо стис по-котячому губи. — пішли? — він звернувся до чана.
 
— заберіть десь джинерет дорогою. вони теж мінхо шукають, — додав джисон.
 
— добре, — погодився чан.
 
— не забудь своє дзеркало й увімкни звук!
 
— добре, мам, — страждально додав хлопчик-вовчик, поки джисон гиденько сміявся зі своєї збоченої турботи.

* * *
 
розібравшись з ким хто йде за ручки, принцеса джинерет всю дорогу до магазину незадоволено бурчала, що чонін її не любить, бо хлопець втік від неї в другий кінець компанії, адже принцеса норовила щоразу відкусити йому щоки. таку агресивну турботу нехай вона залишить для когось іншого, а чоніну краще з нещасним виглядом слухати всі наявні плітки від дахьон із шухва. врешті-решт, дівчата давно не бачились і були обидві по вуха в справах. дахьон шукала шкіряні дивани зі шкірзамінника, а шухва кричала на робітників, що вони не вміють будувати другий поверх її власного будинку — подарунок суджин на річницю.
 
кинувши швидкий погляд на шухва, чонін на хвилину задумався, як вони можуть взагалі дружити, коли вони, як зелений і камінь, вишневий сік і багно, золото і шмарклі — тобто ті речі, які треба поєднувати довгими асоціативними рядками. але із чого почати чонін не знає, бо як у їхній компанії шухва з’явилась, майже ніхто не пам’ятає.
 
— ми прийшли! — радо викрикнула дівчина, відтяхнувши із шубки невидиму пилюку. — тут дуже великий перший поверх і є другий. але примірочні все рівно на першому, — шухва хапає джинерет під руку й тягне розглядати спідниці.
 
принцеса нервово прикушує губу. різноманіття спідниць було гарним. але чи потрібні вони йому? якщо чанбін представить його як принца, він не зможе їх носити, а якщо як принцесу, то хто рахуватиметься з думкою дівки в стовідсотковому поліестрі.
 
— ось ця тобі личитиме, — шухва простягнула сіру юбку-карго з багатьма кишенями по шву. — у тебе довгі ноги, вона теж довга. в одну кишеню — гроші, у другу — дзеркало й не треба мучитись із сумками.
 
— дякую? — невпевнено буркнув хьонджин.
 
— та будь ласка. зараз твій розмір знайду, — дівчина критично огядає принцесеві стегна й заключно цокає, — мила моя, а де в тебе дупа?
 
— та на місці, — хлопець оглянувся, роздивляючись.
 
— на якому місці? там, де ти картопельку копала й загубила між грядками? — шухва тяжко вдихнула: — на свій сорок другий розмір і йдемо-о-о, які штани, — дівчина швидко кинулася до вішака, перебираючи кислотні кольори.
 
— гей, — хьонджин доторкнувся до феліксового плеча, — тобі щось подобається?
 
— так, — сумно відповів піксі.
 
— може поміряєш? — нерішучо запропонувала принцеса. в зачиненій башті якось не вчили, як розважати зажурених піксі ліксі. — дивись, яка сорочка яскрава! тут рожевий, помаранчевий, синій. тобі подобається? — фелікс кивнув головою, — чудово! — принцеса навмання схопила потрібний вішак.
 
— блін, — шухва дратівливо почухала носик і поправила сповзаючий вішак із рук, — нам треба кошик, у мене вже рук немає це все носити, а я тільки сюди зайшла. тут стільки всього! мені це все треба! пішли за кошиком, — дівчина знову схопила всіх за руки й потягнула до входу.
 
десь крізь сотні проходів, чонін знайшов відділ з взуттям. і те, що воно коштувало три копійки, подобалось усім, окрім дахьон, яка скептично дивилася на бежові балетки й відкинула їх куди подалі.
 
— глядіть, я — квінка! — чонін грайливо підняв руку і скорчив самовдоволену гримасу. рожеві підбори робили хлопця ще вищим, ніж він був, а його шкарпетки в смужку були доречі до образу.
 
— ні-а! — заперечила дахьон, — ти з ними мінімум віддавиш пальці, а набуту плоскостопість я лікувати не буду. постав де взяв.
 
чонін роздратовано закотив очі й дуже ображено сів на лавку, роззуватись.
 
— ну ти як барбі, — синмін зняв з очей рожеву панамку.
 
— дивлюсь на світ порожніми очима в кабінеті багатого мужика. ну дякую.
 
— о, диви, які капці, — синмін скочив і повернувся з парою взуття з вишитою мордою лисичок спереду. — вони як ти, — хлопець послав повітряний поцілунок, на який чонін лише скривився.
 
— тут стільки рожевого, що, здається, я зараз почну блювати блискітками, — дахьон втомлено впала на лавку поруч.
 
— бесті, звісно, тут усе рожеве, — нізвідки взялася шухва, — ми прийшли в магазин за моєю рекомендацією. я взагалі здивована, чому ти здивована.
 
— а що ви знайшли? — чонін питливо засунув носа до кошика дівчини.
 
— та дрібниці: атласне плаття, набір звичайних футболок, токсичні штани, ковбойський капелюх, кофтину-сітку, маленьку чорну сумочку, спідницю її величності і якийсь кольоровий прикол для малого. дивіться, він уже менше сумує. йому ще треба знайти якісь штани, бо коли я дивлюсь на його одяг, то починаю сумувати вже я.
 
— ммм, — неоднозначно протягнула дахьон, — а я тільки укорочену кофту знайшла й поки все.
 
— а-ну, — шухва скептично потягнулася розглянути речі подруги, — о, вона на знижці. чудово, заплачу ще менше.
 
— заплачу? — перепитала дахьон.
 
— так, — погодилася дівчина, — люба, не починай. я вас сюди запросила, я плачу. тим паче я бачу тебе настільки рідко, що можу дозволити собі купити тобі якусь дрібницю на згадку про мене. капці й шапку я теж можу подарувати, оскільки вас я отримала комплектом із дахьон.
 
— а якщо я захочу підбори, — чонін грайливо повів брівми.
 
— якщо ти весь вечір у них ходитимеш, я пробачу вам усі ваші гріхи.
 
— синмо, пішли обирати, — чонін із палаючими очима кинувся до полиць шукати індульгенцію.
 
— ми йдемо до білизни, — попередила шухва, — ти з нами?
 
* * *
 
перемірявши з тонну одягу, насвинячивши де тільки можна, й обрав потрібну кількість пачок трусів, шухва почала скиглити, що вона втомилась. тому всім треба терміново обирати те, що вони хочуть, пакувати речі та швидко йти на касу.
 
привітна касирка на ім’я сойон прискіпливо рахувала виручку й задумливо відмічала щось у голові, поки не помітила, що до каси підійшли.
 
— вітаємо в копійці! чи потрібен вам пакет?
 
але відповідь була перервана голосним звуком телефону. сойон перепросила і попросила декілька хвилин, аби відповісти.
 
— ало, це номер тупої суки?!* — несподівано рявкнула дівчина, — ти знаєш, що підробку скріна оплати від оригінальної можна відрізнити. і я відрізняю. ніколи не намагайся провернути це зі мною, або тобі буде непереливки. — сойон швидко скинула виклик і знову повернулася до роботи.
 
— о-ого! — здивувалася шухва, — це було несподівано.
 
— та, неприємні ситуації бувають на кожній роботі. я взагалі-то генерал королівської армії, але для душі працюю тут. це мій магазин.
 
— я для душі не працюю, — відповіла шухва, — ось це все допоможіть упакувати в що-небудь, аби ми його до воза дотягли.
 
— із задоволенням! — сойон забрала кошик з рук дівчини й прийнялася пробивати товар, — до сплати півсела грошей.
 
— ой, так дешево. у вас такий чудовий магазин, — дівчина швидко відрахувала суму грошей і щасливо почала вміщати всі пакети собі на руку, — решти не потрібно. це вам за обслуговування.
 
— тут не вистачає, — впевнено констатує касирка.
 
засоромлена шухва хутко дістає різницю і миттю вилітає з магазину.
 
— чекай, ти справді хотіла її надурити, — тихо питає дахьон.
 
— та ні! — шикнула дівчина, — я так порахувала й мені здалось, що все правильно. у мене стрес! ця спека погано на мене діє! поїхали додому!
 
* * *
 
спекотне серпневе сонце пекло сильно, але сильніше допікали незатикаємі балачки уйона. сан був втомлений довгою дорогою, але ще більше він втомлювався від тріскотні над вухом. здавалось, що від кожного слова у віслючкові з’явилося ще більше енергії розповідати дуже потрібні в таку спеку факти.
 
— от уяви! морською свинкою бути так добре. вони бачать на цілих триста градусів! це можна голову не повертати й ти майже все бачиш! — захоплений монологом уйон не помітив кінець дороги й смачно гепнувся з бордюру.
 
— ти в порядку? — запитав сан.
 
— я відчуваю своє серце в горлянці, — хлопець нервово ковтнув, — так, а де ми? — ву покрутив голову і зрозумів, що вони бозна-де, майже на кінці королівства. — суджин така містична. я в шоках, як вона цього всього добилась.
 
– як ви познайомились? — ні про що буркнув дракон.
 
— а отак! я з її жінкою поцапався в пряничній хаті. вона пролила коктейль на мої нові гарні штани. і не просила вибачення! ну ми потім розговорились, вони виявилися прикольними. і тепер ми бестіки, — уйон схопив сана за руку й потягнув наліво. — ми вже майже дійшли. у неї дуже великий проєкт. бачиш оте дерево, ми на місці. — віслючок набрав повні груди повітря: — суджин!
 
поки рука сана не затикає йому рота.
 
— шо ти робиш?! як я маю її покликати?! я тобі такий багатий мати дзеркало?! — обурився віслючок, — суджин! судфиин… — ву виплутався з драконячою хватки, — та шо тобі не подобається?!
 
— ти можеш кликати тихіше і ввічливіше? мені голова болить.
 
з кущів почувся шерхіт. уйон від несподіванки підстрибнув на місці й заховався за спину сана. «це вовки» — боязко прокряхтів віслючок, впиваючись нігтями хлопцю в плечі.
 
кущі знову зашелестіли прокляттями. лаючись на нестерпні гілки, суджин ледь-ледь виповзла на стежку, дістаючи колючки зі шнурівки конверсів.
 
— ти не міг ще з п’ятидесятого королівства мене кликати, — дівчина змахнула чубчик з очей, — з усіх кутів будинку, ти обрав той, де ще кінь не валявся.
 
— а ми по справі, — загадково усміхнувся віслюк і відійшов на безпечну відстань від сана, — а ми не просто так.
 
– та що ти говориш, — дівчина втомлено закотила очі. — що на цей раз? просиш посидіти зі своїми капібарами?
 
— ой, я їх ще не завів. я за морськими свинками й не тікі. може, ти бачила такого, ну, такого, — уйон рукою показував зріст, — хлопця із чорним волоссям і дурному одязі?
 
— ти зараз описуєш майже кожного чоловіка.
 
– господи, — сан нервово видихнув, — піксі фелікс казав, що ти знаєш хлопця на ім’я мінхо.
 
— хоч хтось тут нормальний. знаю, навіщо він вам?
 
— він таємниче зник із замку сьогодні. можливо, ти його бачила?
 
— я роки чотири тому його бачила, — суджин нервово приснула зі сміху, — не можу вам тут допомогти.
 
— блін, — розчаровано кинув уйон, — а свинок можна забрати?
 
— звісно, я ж поводжу себе як король хван і кожен день веду їх на роботу, аби вони оплачували собі сіно, — очі на обличчі уйона стали зо три копійки. — зараз наберу шу, попитаю де вона. може, тобі пощастить.
 
суджин дістала дзеркало з кишені робочих штанів і швидко накляцала потрібний контакт. телефонні гудки чулись недовго, її дружина швидко взяла слухавку.
 
від солодкого спілкування уйон відходить на два кроки назад, аби не чути того. ну бо, а може він теж так хоче?
 
суджин швидко закінчує розмову, наостанок цьомкнув повітря і повертається до ображено-надутих віслюків.
 
— шухва дома, можеш заїхати забрати. але вона з подружками…
 
— а з якими-такими подружками? а я їх знаю? мені так не вистачає нових знайомств.
 
почувся роздратований видих.