Частина 11

 

свічка догоріла з годину тому, залишивши сумний запах прянощів в кімнаті. чан перевернувся на інший бік ліжка, підтягнувши ковдру до носа і сумно зітхнув. всі думки в його голові ніби випарувались, залишивши неприємний запах пари і концентрату, який стікав потом по чолі. врешті-решт, в королівських покоях завжди було натоплено.

 

очі хлопця зачепились за дзеркало, яке не переставало блимати від сповіщень. чан неохоче притягнув пристрій до себе. 

 

сотні сповіщень про оновлення, повідомлення про знижки на ринку та метчі в tea&2 мало кого цікавили. точно не чана. але потік повідомлень від користувача зі смішною кицькою замість фотографії змусив хлопця стиснути губи в щось на кшталт посмішки, яка швидко зникла від усвідомлення власного зникнення. він вважався пропавшим безвісти з королівської павутини вже другий день. і бажання з’являтись поки не виникало.

 

“вибач, – швидко друкує чан, – але я зараз сумую. і хочу продовжити сумувати”.

 

користувач з іншого боку екрана ніби очікував повідомлення, тому загадкові три крапки – співрозмовник друкує – з’явились досить швидко.

 

“ти хочеш поговорити про це?”.

 

“я не думаю, що мої скиглення тебе цікавить муть”.

 

“цікавитимуть”, – хлопець навздогін відправляє повідомлення замість нещадного виправлення системою.

 

“мене цікавить все про тебе. тому так, цікавить муть. хочеш поговорити?”.

 

“я не знаю. напевно хочу”, – чан швидко надсилає повідомлення і від внутрішнього сорому ховається під ковдрою.

 

в двері раптово постукали. напевно, то був джисон, більше нікому. фелікс безцеремонно влітає, його руда киця теж. тому взагалі не думаючи, чан бурчить “заходьте”.

 

– то про що говоритимемо, – мінхо важно пройшовся до ліжка хлопця-кокона.

 

– ти хто збіса такий? – чан миттєво вскочив, заплутавшись в ковдрі й смішно вирячившись на чоловіка навпроти, який просто зиркнув на дзеркало. тоді у нього в голові все склалось, – ти слідкував за мною?

 

– та боже збав, – мінхо плескає в долоні й безцеремонно залазить на ліжко в взутті, – я тут політично втікаю, – але побачивши здивоване обличчя чана довелося пояснювати: – політичний біженець. разом з феліксом.

 

– фелікс теж тут?

 

– так, об’їдає кухню. молодому організму треба багато сил та енергії. це я тут сиплюсь в тебе на ліжку.

 

– як ти дізнався, що це моя кімната?

 

– тяжко не дізнатись, коли щоразу фелікс залишає тебе на мене. мене на тебе, – мінхо згладжує нісенітницю посмішкою, але чану від цього не легше.

 

– то ти і є та сама непроста киця.

 

– так, киці також можуть бути людьми. або люди котиками, – хлопець грайливо повів бровами.

 

– тоді навіщо це все?

 

– що саме “це”?

 

– все?

 

– ох, я не знаю. напевно, так склалось, – мінхо зробив драматичну паузу, – це була ідея фелікса. добре, мені соромно, що я на це підписався, але напевно я б не змінив свою відповідь, якби мене повернули в минуле. в тебе такі смішні фото в профілі.

 

– в тебе дивне фото киці, – буркнув чан.

 

– не киці, а кота, – зауважив хлопець, – це безхатько. він живе поруч з замком, – мінхо швидко поводив пальцем по своєму дзеркалу і показав фото котика.

 

– знаєш, від твого пояснення не стає все простішим, – зітхнув чан, повертаючись назад до ліжка.

 

– а що тут складного? ну так, трохи дивний спосіб знайомства, але було б заїжджено, якби я попросив фелікса нас звести: “ой, у мене є друг, який побачив твої фото і дуже хоче познайомитись” – я б послав би вже самого себе, – хлопець скривився у відразі до власного глузування.

 

– напевно, – погодився вовк.

 

– то повернімося до того, навіщо я сюди прийшов. так ось, хочеш поговорити?

 

– а…е…ну…ти сюди прийшов заради того, аби поговорити?

 

– ні, я йшов, бо ти не відповідав на мої повідомлення.

 

– це токсично, – надувся чан.

 

– я знаю, але … ти тут, я тут, ти мене ігнорував півдня, я хвилювався. а, – мінхо згадав, – я – мінхо.

 

– я – чан.

 

– я знаю.

 

– я хочу їсти, – сором’язливо випалив чан, опустивши вуха.

 

– ти завжди знайдеш причини, аби не говорити про те, про що сам хотів поговорити?! але їсти – це важливо, пішли.

 

на королівській кухні панувала ідилія. це і лякало. за масивними дерев’яними дверима було занадто тихо. джисон меланхолійно домивав весь брудний посуд, який накопичився за тиждень – врешті-решт, король повертається, і не хочеться бути замарухами в очах принцеси. а з іншої сторони вона сама то все побачить через декілька тижнів, і в чому сенс того всього джисон не розумів. а піксі ліксі загадково сидів на стільниці й кидав час від часу засмучений погляд на рожеву порожню банку. вона так манила аби її покрутили в руках, відкрили й випили, але фелікс пообіцяв, що він того не робитиме, і він дотримається свого слова, він вірний обіцянці. але вона була така гарна і мінхо не бачить, тому можна один раз і роздивитись.

 

проте доля досить підступно обходиться, особливо з феліксом, тому коли він з цікавості вирішив понюхали залишки, двері невчасно відчинились зі злим мінхо в проході.

 

– чане, йди за дзеркалом, я телефоную в дитбудинок.

 

– я просто понюхав, – буркнув хлопець, відсунувши банку якомога далі.

 

– спочатку ти нюхаєш, потім захочеш випити, а потім що, лікарня? ти про своє серце подумав?

 

– у нас хороші лікарі, – пробубнів джисон під шум води.

 

– ти не допомагаєш.

 

– допомагаю. можна їсти посуд.

 

на кухні запанувала німа тиша.

 

– я маю на увазі. можна їсти. чистий посуд є.

 

– ми вчасно, – мінхо згріб чана під руку і потягнув до столу, – а їсти щось є, окрім… – хлопець двузначно кинув погляд на рожеву банку далеко від фелікса.

 

– гречка, але треба варити. і м’ясо, але треба протушкувати.

 

– ніякого відпочинку в цьому домі! – з цими словами мінхо засучив рукава і підвівся зі стільця.

 

– я можу приготувати, – впевнено заявив джисон.

 

– я бачив пиріг, – втомлено видихнув мінхо, – давай я. де спеції?

 

– пиріг джисоні був смачним, – гордо заявив фелікс назло мінхо.

 

– звичайно, ліксе, – хлопець швидко покліпав пухнастими віями, аби скинути весь той пилок, який фея йому навішав, і запитав серйозне питання: де сковорідка?

 

поки мінхо методично рівно кромсав курку на шматочки, піксі ліксі дувся на всіх, а джисон з чаном в очікуванні сумно підпирали голови руками в коридорі почувся дивний знайомий писк обурення.

 

– о ні, – простогнав джисон, – ні-ні-ні, вони мали вчора приїхати, – секретар швидко підвівся і почав метушися по кухні, розставляючи все, що не так стоїть.

 

– це чанбін? – спокійно запитав чан.

 

– так, – тремтячим голосом відповів джисон.

 

– у нього такий писклявий голос? – здивовано запитав мінхо.

 

– це уйон.

 

– уйо-що?

 

не встиг чоловік договорити своє питання, як двері кухні безпардонно широко відкрились і невідома матерія радісно повисла на шиї джисона.

 

– як я сумував, як я сумував, – задоволено провив віслючок, все ще тримаючись за чужу шию. – нормальне житло, нормальна їжа, нормальне ліжко, ох-хо-хо! тепер в тебе знову є той, хто тобі його грітиме.

 

– він, – джисон за руку стягнув фелікса зі стільниці й поставив його перед собою, – він його гріє.

 

– о! – здивовано провив хлопець, – а відколи? ті приколи з “вирівняй текст по ширині” працюють? слухай, – уйон таємниче звернувся до фелікса, – не те, шо воно мені дуже потрібно, але шо то все означає? воно таке містичне, а я люблю таке.

 

– а… – фелікс не встиг відкрити рота, як на поріг втомлено причовгав його величність король со чанбін. швидко стримавши переляканий крик, фелікс сховався за спиною джисона і спостережливо виглядав.

 

– ніколи такого не казав, але я втомився, – втомлено протягнув король со, падаючи на вільний стілець. – ви чого тут всі скопичились? – чоловік швидко оминув кухню поглядом, – а ви хто?

 

– я писав про них, мій лорд, – джисон ввічливо всміхнувся, намагаючись згладити уявний конфлікт.

 

– я не читав, зранку розберемось.

 

– господи, тут є де сісти, – знесилено прокричав хьонджин, – сил моїх вже немає.

 

– ні в кого немає, – сказав сан, всідаючись прямісінько на підлогу.

 

– як це в тебе немає?! – здивувався уйон, – ти ж всю дорогу проспав!

 

– я б і далі спав, – дракон потягнувся втягуючи свіже повітря з запахом прянощів. – а що горить?

 

– дідько, курка! – мінхо хутко підірвався і побіг рятувати страву, позабувши про рукавиці.

 

– сідай…те, – чан зіскочив зі стільця і ввічливо штурхнув його ногою прямісінько до ніг хьонджина, поки сам пішов допомагати рятувати врятоване.

 

– все добре! – вигукнув мінхо, – підгорів тільки соус, зараз виправимо!

 

– джисон, – король підізвав секретаря, – знайди всім кімнати, а мені монстр.

 

– який саме?

 

– холодний.

 

– а що це, а я теж хочу, – хьонджин швидко підсунув свій стільчик в розмову.

 

– два монстри, – змінив свій наказ король, – і знайомся – це та принцеса.

 

– добрий вечір! – джинні радісно помахав усім руками.

 

– а принцесі окрему кімнату? – прошепотів джисон.

 

– подивись як вийде, головне не сели її з уйоном. бо зранку замку не буде.

 

– а шо я? – уйон відірвався від важливих теревеньок з ліксі.

 

– найкращий турист п’ятишостого королівства, – саркастично кинув вимучений чанбін.

 

– так, я такий, – навіть від несерйозного компліменту віслюк заблищав, як начищена монета, і знову повернувся до розмови. – і шо ти кажеш, обіцяв посадити в банку, жахливо…

 

– чан, – король гукнув вовка, і тихо запитав: – ти все ще в мене живеш? – чан ствердно кивнув головою, – ну тоді сьогодні разом ночуватимемо.

 

– а принцеса? – прошепотів вовк.

 

– джисон! – покликав король, – знайди найтеплішу кімнату і посели туди принцесу хьондж…джинерет.

 

– хіба принцеси не живуть в королівських покоях? разом з королем? – хьонджин грайливо повів бровою.

 

– не до весілля, – відрізав король. як йому ще по іншому пояснити, що в його кімнаті живе страшний сірий вовк.

 

– якщо ми розмістимо принцесу на сонячній стороні, то тоді тяжко буде розмістити інших, – секретар нахмурився, заламуючи пальці, – кому підселити уйона?

 

– давай відразу в стойлі, – випалив уйон.

 

– ми можемо принести туди ліжко, ковдри й … там є морква, – джисон ніяково розвів руками.

 

– ти знущаєшся? – віслючок закинув ногу на ногу, склав руки та злетів зі стільниці додолу, бо втратив рівновагу. на секунду на кухні відновилась тиша.

 

– так, – строго резюмував король, – ніхто в стійлі жити не буде. підсели уйона до себе, а завтра решту вирішимо.

 

– так, а їжа буде?! – яскраво вигукнула джинерет.

 

***

 

після ситної вечері, розділеної з кожним не милим гостем, всі пішли спатоньки. на дворі навіть не світився повний місяць, але змореним з дороги було на те начхати. завтра раніше встануть, адже завтра справ більше, ніж досить.

 

король со втомленою ходою шкандибав до власних покоїв, розморений гарячим душем та абсолютно знесилений. вовк чан, почувши виснажене шаркання, миттю скочив з ліжка, а от що робити далі, він не придумав, тому просто стояв, перебираючи кінець нічної сорочки. чанбін мертвим тягарем плюхнувся на свіже простирадло і вимучено пробубнів:

 

– все, помер.

 

чан зі здивуванням витріщився на короля. та наче не виглядає мертвим. поки чанбін раптово не витріщив порожні очі. навіть такі великі вовчики, як чан, злякались.

 

– ти чому там стоїш? – гиркнув чоловік, – наче не рідний. іди спати, – король скотився в бік, – я зараз заберу всю ковдру, – пригрозив чанбін.

 

приснувши зі сміху, чан обережно вмощується на другу половину і навмисно стягує на себе більшу частину покривала.

 

– ти знахабнів? – рявкнув король, – віддай назад, – чанбін силою потягнув ковдру на себе, але вовняна гидота міцно огортала тіло вовчика. – віддай, – заканючив король і почав стукати чана по спині кулаками.

 

– ще знизу почухайте спинку, – хіхікнув чан, задоволений своєю витівкою.

 

– купи собі мазь від комарів, – фиркнув король і відвернувся, – ось коли в мене з’явиться новий пояс з вовчої шерсті, не дивуйся, що це будеш ти.

 

– ой, – награно зітхнув чан, – дуже страшно. злий королю, не їжте мене, – вовк розвернувся і накрив ковдрою надутого короля.

 

– це був дуже важкий тиждень, – чанбін розвернувся і впав обличчям у чанські груди, – там не було ні ліжка, ні ковдри, кусали комарі й набридав уйон. мені терміново потрібно пожмакати твої вуха.

 

змирившись зі своєю долею, чан закинув руку на королівську талію для кращого сна. і варто лише зануритись у солодку дрімоту, так гуркіт зовні змусив підскочити обох.

 

– я нічого не робив, воно само все впало, – пропищав ліксі, дивлячись на нажаханого джисона, – ну може трохи робив, але падало воно само.

 

– ти в порядку? – хлопець швидко підбіг до ошелешеного піксі, роздивляючись, чи не поранився десь крилатий.

 

– та нічого зі мною не сталось, це книги попадали, це вони не в порядку! – фелікс по котячому стис губи.

 

– шо у вас там сталось? – в кімнату влетів розхристаний та мокрий уйон. – стою, нікого не чіпаю, тут бам, бух, грохіт. хто помер?

 

– зараз ти помреш, якщо продовжиш заливати мені килим своїм мокрим волоссям, – джисон виставив уйона назад у королівську ванну, а сам повернувся до лікса.

 

– я мав тебе попередити, що ця шафа не стійка, – джисон винувато звісив голову, – але з цим всім, я сам забув що мав тобі сказати, а що не сказати…

 

– бідний джисоні втомився, – фелікс запустив руку у волосся його хлопця і почав масажними рухами перебирати прядки.

 

– так, – змучено видихнув джисон.

 

– джисоні треба любити, обіймати й вкласти спати, – піксі всміхнувся і ніжно цьомнув джисона у лоб, аж раптом двері сильно розпахнулись і у дверному отворі з’явилась кудлата голова принцеси:

 

– що сталось? – схвильовано запитала джинерет.

 

– нічого, – швидко випалив фелікс.

 

– хтось помер?

 

– ні? – здивовано відповів джисон.

 

– ну то добре. на добраніч, – принцеса як несподівано з’явилась, так і несподівано зникла.

 

– на добраніч! – крикнув фелікс навздогін і потягнув джисона дивитися кольорові сни.

 

джинерет…хьонджин, лірично закривши двері, притулився до стіни й загадково нахмурився. загадка полягала в тому, як знайти кімнату сана, бо жодних розпізнавальних знаків хлопець не міг знайти, і не знав, як шукати. зато вереск з джисонової кімнати точно довів, що сана там немає. в кімнаті хьонджина його теж немає, а кімната нагорі взагалі чанбіна. отже, залишилось дві кімнати серед декількох кімнат з книгами, рослинами, парою комір і якихось ділових кабінетів. весь цей пошук знатно полегшив факел. а то не дай боже зайти в кімнату, а там уйон співає мильні серенади. хвостатого хлопець з вечері не бачив і було б дуже недоречно, якби він зараз сидів на вухах сана, коли у самого хьонджина з’явилась крихта сміливості вийти на розмову. ай, до біса, зайде не туди, вибачиться, звісно якщо то не уйонська кімната і піде далі. вона…він тут гість врешті-решт.

 

хьонджин нерішуче стукає в перші на його шляху двері, і швидко зазирає всередину. мінхо лежав у ліжку, закинувши ноги на килим на стіні, гортав щось у дзеркалі. почувши стук, він повернув голову і буркнув привітне:

 

– що?

 

– а… де сан? – зніяковілий хлопець не знав, що і запитати.

 

– а, емо бой на виступі, після малих сходів. поверни праворуч, там побачиш.

 

– а, д-дякую, – хьонджин тихо бахнув дверима і витер з лоба річку поту. цей хлопець лякав його до дрижаків. але його порадою, він неодмінно скористався й от, хьонджин стоїть біля масивних дерев’яних дверей і тихенько шкрябає в них. рішучість на діалог хьонджин знайшов, а от на постукати – ні.

 

– заходь! …те! – сан ліниво звисав з ліжка під тихі звуки тріскаючих кісток.

 

– як ти почув, що це я? – принц нахабно всівся з ногами на ліжку, сяк-так вклавши спідницю від сукні поруч.

 

– мала, я дракон, – хлопець демонстративно дихнув прямісінько в обличчя хьонджина.

 

– фу, йди звідси зі своєю сіркою, – принц скривився від смороду.

 

– це моя кімната, – дракон приснув, але розвернувся для комфортної розмови. врешті-решт, вона…він не прийшов за нігтиками на добру ніч, а може й прийшов? – ти що не спиш?

 

– прийшов поговорити.

 

– говори.

 

– ти не так мав сказати, скажи нормально, а то взагалі з тобою говорити не буду, – хьонджин стукнув сана в плече й образливо надувся.

 

– добре, поговорімо. то я тобі плету коси чи ти мені?

 

– ти ж чув, що я казав, коли ми їхали? – хьонджин схвильовано прикусив губу.

 

– чув. все добре, якщо ти себе так відчуваєш, я приймаю тебе таким, яким ти є…

 

– я не відчуваю себе хлопцем, я є хлопець, добрий вечір! – принц вскочив, вставши руки в боки.

 

– добре. я тебе зрозумів. то тепер мені не можна до тебе на джинні звертатись? – сан задумливо примружився.

 

– мене хьонджин звати. напевно можна? мені подобається? – хлопець знову плюхнувся на насиджене місце.

 

– чи означає це, що між нами щось зміниться ну, – сан почав розмахувати руками, – ну в сенсі, боже, ти зрозуміла…зрозумів.

 

– а що має змінитись? – хьонджин на мить надув губи, задумавшись, але ніяких розумних ідей до його голови не приходило, – я все так же тебе люблю…а! – голосно вигукнув хлопець, – ні, я все ще люблю косички, війки й нігтики! до речі, з моїми треба щось зробити, вони відросли та послоїлись. а плаття…я не впевнений. мені наче подобаються, але якщо мене щоразу чіплятимуть, то, напевно, ні.

 

– ніби тобі раніше не було начхати думку інших?

 

– не начхати. врешті-решт, я бачу два своїх майбутніх. ну, шляхи. або я повертаюсь в башту, або я одружуюсь. і в будь-якому випадку, я маю підкреслювати чийсь статус. коротше, я не знаю, – хьонджин знесилено впав на ліжко, – тут є терапевтична їжа, я втомився.

 

– ні. я вже раніше рився.

 

– ну чудово. навіть наїстись мені не можна. помру молодим, голодним у темному замку злого короля. про таку казку я мріяв щоночі.

 

– ти мріяв про те, як помреш?

 

– ні, я мріяв про те, що такого з’їсти зранку, аби корсет не тиснув.

 

за вікном голосно мугикнула сова.

 

– я, напевно, спати, – хмикнув хьонджин, – ці всі зміни даються дуже тяжко. якщо не прокинусь до сніданку, то будіть, я вже хочу їсти.

 

– тобі одяг позичити?

– та ні. мені вже позичили якісь модні труси, спатиму в них, – принц всміхнувся і попрямував до дверей. – на добраніч, сане, солодких снів.