Частина 5

 

пані мінатодзакі проклинала сьогодні всіх. розморившись ранішньою відсутністю гостей, вона не очікувала, що під обід до неї загляне купа туристів з метою дослідження місцевої кухні. й шумітиме як рій бойових бджіл. голова такого не переносила. та й знеболювальне не допомагає. тому, коли компанія з двох недолугих і дівчини в замизканому зайшли до закладу, сана тільки незадоволено видихнула і намагалась якось поєднати втому і привітність на обличчі.

 

всадивши уйона з джинерет за стіл, король чанбін пішов робити замовлення, замислившись, як правильно запитати чи є неподалік щось на кшталт готелю чи там вежі рапунцель. їм то на одну ніч. головне, щоб зі стелі не крапало і можна було висушити штани.

 

сана все уважно вислухала, оцінила чанбіна, оцінила ситуацію і сказала:

 

– ну то в коморі на мішках з борошном переночувати можете.

 

чанбін пожалкував, що джисона немає з ними поруч. він би знайшов рішення. а зараз до нього навіть не дописатися, бо інтернету майже не було. дякувати, що його супутники наминали свої порції й було чути лише їх гидке чавкання. тому можна було розкинути мізками, що робити далі.

 

– я у вбиральню, – пробурчала принцеса з повним ротом вінегрету.

 

– дивись не втопись, – побажав їй уйон.

 

– замовкни, – заткнув вухастого чанбін, – ти йди, йди, удачі й все таке.

 

принцеса подумала, що її оточують придурки. взагалі-то вона так думала ще з першої зустрічі, але відчайдушно себе запевняла, що кожний їх майбутній рух дурнуватіший за наступний, тому в минулому вони були менш придурками, ніж зараз. їй треба було втішити себе і замовити наливки.

 

– добрий вечір, – ввічливо каже принцеса. пані мінатодзаки не уйон врешті-решт. та і не хочеться з нею на ножах. у неї, на відміну від джинерет, вони, он, за спиною висять, – можна пляшку лимончели, – дівчина тикає у холодильник за спиною.

 

– на окремий рахунок?

 

завченими рухами сана відкриває пляшку, ставить її біля носа принцеси й три стакани поруч – за кількістю людей за столом.

 

– ні, в загальний, – джинерет нервово облизала губу і збирається з силами аби запитати, – чуєш, а в тебе … в вас, ну… вибачте.

 

– годі соплі жувати, чого тобі?

 

– у тебе є якась непотрібна сукня, я можу купити, – різко випалила дівчина.

 

– а, – неоднозначно протягнула сана, – і навіщо було ламати той цирк. сукня є. грошей твоїх мені не треба. ти тільки скажи, – сана поманила пальцем до себе, – ті додіки знущаються з тебе? ти не переживай, тут поруч дівчата з заводу, вони їх ух.

 

– та ні! – здивовано випалила джинерет, – вони нормальні. то я в озеро впала.

 

– а як ти так? – поцікавилась сана, – дідько, вареники! почекай, у мене замовлення.

 

сана повернулась до свого чану, виловлювати слизьких засранців і поливати їх цибулькою з олією.

 

поки пані мінатодзакі працювала, принцеса джинерет сиділа та легкими ковтками допивала першу склянку.

 

– ці чорти мене весь вечір смикатимуть, – жаліється сана.

 

– тож ви через годину зачинитись мали. то зараз зачини й все, – джинерет розвела руками.

 

– ага, а прибуток мені з неба посиплеться?

 

– ну то скільки ти заробиш за ту годину? спиши на наш рахунок, – просто відповіла дівчина, – бронювання, банкет, там знаю.

 

– щось ти, моя люба, їх за лохів тримаєш, –  сана грайливо підморгнула.

 

– а що поробиш, коли обставини потребують.

 

***

 

склянка за склянкою набирали оборотів. на підлозі одиноко катались взад-вперед порожні пляшки, створюючи раз на раз сумний звук під акомпанемент начищеного кахелю, але ніхто з дівчат його не чув, бо вони були зайняті переказами сумних історій про своє сумне життя.

 

– і ти розумієш мене: невичухана, ненафарбована, подивись на ці нігті, – джинерет демонстративно показує руку, – аврора спить, а мені що робити?

 

– розумію, моя люба, розумію, я з цією кухнею взагалі без покриття, – принцеса ахнула в жаху, – так-так, ось відколеться комусь то в борщ і як пояснити.

 

– ти ще вмієш борщ готувати?

 

– то ж он у меню висить.

 

– чуєш, нащо мені той король, пішли одружуватись?

 

– диви, що ще можу, – сана пильним поглядом дивиться на вареник у мисці й різко смикає підборіддям. зачарований вареник летить у сусідню миску, шубовкається у сметану, потім перекидається на другий бік і підскакує вгору, прямісінько до рота. щаслива дівчина прожовує його і радісно всміхається.

 

– якщо я так зроблю, я загівнякаю плаття, – насупилась джинерет.

 

– ой, плаття, – оговталась сана, – пішли, я допоможу.

 

– не треба! – несподівано вигукнула принцеса, – тобто, я сама зможу, дякую.

 

***

 

зранку чанбін прокинувся з відлежаним боком та довгим рахунком за пазухою. окинув оком вміст, він зрозумів, що слід потеревенити про сімейний бюджет з принцесою, котра, як ні в чому не бувало, сиділа на стійці біля пані мінатодзакі й попивала ранкову каву. рожеву сукню дівчина змінила на молочну з невисоким коричневим корсетом. і чанбін замислився скільки ще він буде доплачувати за цю красу.

 

– цейво, – каже господиня, – там інтернет полагодили. можете картою оплатити.

 

чанбін мугикнув і пішов перевіряти пошту. більшість листів були некорисною розсилкою від якої лінь відписатись і один лист джисона, де він благав якнайшвидше повернутися, бо відбувається щось жахливе. король сховав дзеркало у кишеню і впевнено пішов відвалювати готівку за принцесів відпочинок, як двері закладу відчинились з гучним звуком і пафосною пилюкою навколо.

 

хлопець у чорних джинсах, чорній шкірянці з чорним волоссям знайомою дорогою пройшов до знайомої стійки. принцеса, оговтавшись від різкого появлення, радісно заверещала і повисла на драконі. її радість не розділяв ніхто, тому дивились на неї скоріш як на дурненьку. тай те, що в неї мали бути королівські манери, знали тільки три людини, дві з яких їх ніколи не бачили, а один вчив її їх.

 

віслючок уйон сильно не виспався. йому боліли ніжки, болів бочок і голова. він немитими руками розтирає заспані очі, виходить з комори і верещить на всю горлянку:

 

– ааа, дракон! – і знову ховається серед борошна.

 

в темноті, він думає що йому то все здалося, бо врешті-решт він нормально не виспався і, взагалі, йому снились кошмари, тому віслючок приймає рішення подивитися в щілиночку хто там з принцесою обіймається, але жовті очі напряму дивляться на зацікавлену морду зі старанно висунутим язиком, яка знову ховається у коморі.

 

ну не може йому привидітись дракон посеред дня. це ж не сесія на другому курсі, коли в його легенду з копитцями ніхто не вірив і доводилось все вчити до самого ранку, потім на роботу, потім знову вчити, а потім він завів дружбу з місцевою чупакаброю.

 

так, це не сесія. уйон впевнено відкриває двері й врізається в чиїсь груди. невпевнено підводить очі та невпевнено бачить чорне волосся, шкіряний нашийник, луску на шиї.

 

– дракон, – останнє, що каже уйон перш ніж втратити свідомість.

 

здивований сан дивиться на лежаче тіло, яке нічим не відрізняється від мішків поруч, поки рука короля со не відчувається на плечі.

 

– ти його нести будеш, – констатує чанбін і повертається допивати каву.

 

***

 

фелікс впевнено крокував коридорами палацу. шлях до джисонової кімнати він запам’ятав гарно, але самого джисона там не було, тому непосидючість піксі пішла шукати його в закутках.

 

джисон з вовком чаном сиділи в королівських покоях на ліжку і продовжували розбирати королівські документи. чан незадоволено цокнув.

 

– чому маючи такі землі, у вас такий низький дохід?

 

джисон задумливо почухав голову.

 

– можна зробити бази відпочинку, парки, торгові центри. поговори з дахьон врешті-решт, вона тим баром мені вже шерсть виїла, а це тільки початок.

 

– еее, – невпевнено почав джисон, коли важкі двері королівської кімнати зі скрипом відчинилися. спочатку зайшла половина ліксі, а потім знову половина піксі.

 

– джисоні, – радісно заверещав фелікс, – я прилетів з новинами, – він сильніше притис сумку до себе, з якої незадовільно хтось сказав «няв». – я з кицею прийшов. їй було, – ліксі замислився як пояснити, – їй було сумно, – він відкрив торбу, звідки вилізла задоволена руда морда. – мені треба з тобою терміново поговорити, – фелікс схопив джисона за руку, – наодинці! кицю можна залишити з цим нахабним вовком. тільки не вважай його маленьким кошеням, він тобі морду роздере, – ненароком кинув фелікс, потягнувши джисона до виходу.

 

руда киця вилізла з сумки, витріпала шерсть від феліксового сміття, потягнулась і через весь цей діловий папір підійшла до сконфуженого вовка на руки. киці дуже погано переживають політ на таку відстань. киць треба любити і гладити.

 

***

 

– ти будеш чай? – оговтавшись, запитав джисон.

 

– так, я буду чай.

 

джисон гостинно проводить фелікса на кухню, всаджує на стілець та й відходить ставити чайник. чашки в них стояли на верхній полиці, тому довелося брати табурет. фелікс тихо приснув, але вмить посерйознішав.

 

джисон залив окропом фруктову заварку. поставив то все на рознос, щоб потім гарно поставити на стіл.

 

– а де печиво? – насупився фелікс.

 

– печиво? – здивувався джисон. звісно, у них воно було, хоча б дерев’яна марія десь валялась, але ж вони прийшли пити чай.

 

– чи цукерки? ти чай, що тільки з цукром п’єш?

 

– цукром? – здивувався джисон.

 

може то традиція п’ятидесятого царства про яку джисон не чув, бо тут пили чай з чаєм. і все.

 

– ні, я не люблю цукор, але щось смачненьке з’їв.

 

– в холодильнику є м’ясо, будеш?

 

– соні, з тобою все добре? – фелікс приклав руку до лоба хлопця.

 

– я погано сьогодні спав, – прямо відповідає джисон.

 

– бідний джисоні, – фелікс лагідно гладить хлопця по голові, – давай тоді поговоримо і я вкладу тебе спати? тільки діставай печиво, я дуже хочу солодкого.

 

джисон приречено зітхнув і знову пішов копирсатися в шафах в пошуках солодощів для білявої піксі. знайшовши пакет різнокольорових карамельок, він на секунду замислився, що все це виглядає як божевільний сніданок з капелюшником. а ні, в кутку сумно лежала сумнівна коробка сумнівних круасанів, які через декілька хвилин джисон гарно поставив на стіл. тепер це нагадувало сніданок в колишньому гуртожитку при університеті культури і права.

 

– я бачив в замку ще одного вовка, – продовжував фелікс, – він високий. я хотів сказати це чану, але я все ще ображений на його слова. тому ти маєш це йому передати.

 

– ти пролетів таку відстань аби попросити мене сказати це чану? ти міг прислати лист.

 

– ти не радий мене бачити? – фелікс підняв свої сумні очі, – насправді, король знову скликав королів в залі, а після цього видав наказ стягнути військо до північного заходу. і я не зміг відформатувати лист, – піксі сумно видихнув і заливисто сьорбнув чаєм.

 

– це ж біля нас. чому ти здивувався вовкові? – джисон потер очі, аби хоч якось уявити ситуацію. якщо цей вовк один із колекційних іграшок короля хвана, чому фелікс так здивовано реагує?

 

– чому тебе цікавить тільки вовк? – фелікс зніяковіло насупився. наче новина про війська секретаря не здивувала.

 

– все могло початись з вовка, – філософськи протягнув джисон, підперши щоку рукою.

 

– я за колоною ховався, – піксі поник і тепер дзвін від чашки на блюдці було чути на всю затихлу кухню, – він високий такий. з великими вухами. і модним ланцюгом на шиї.

 

– чому ти ховався?  – джисон обережно доторкнувся до руки хлопчика, – ти його до цього зустрічав?

 

– я? – фелікс різко вирвав руку з обіймів, а тільки потім усвідомив вчинок, – е… ні, не важливо. мені треба кицю годувати. вона там голодна сидить.

 

хлопець скочив і чимдуж побіг в сторону кімнати чана. киця була нагладжена, начухана і сиділа слухала розповіді з життя вовчого.

 

– це моя киця, – піксі навмисно витягує рудого з рук чана і намагається запхати знову в торбу. пухнаста пручається, лапами відбиває щільну тканину і хоче вкусити нахабного ліксі.

 

– я допоможу, – чан притримує края сумки аби всадити туди кота. фелікс киває на знак вдячності й швидко покидає замок.

 

***

 

– … і так я усвідомила, що хотіла бути художницею, – джинирет розвела руками. її мрії щодня грузли в рутині буденності, як її взуття в багноті. поруч сан приснув зі сміху, що обурило королівську дупу.

 

– вибач, джинні, але єдине, що ти гарно намалювала – символи зі старої книги про язичництво.

 

– але вийшло гарно!

 

– так, але я не міг перетворитися, і того білявого довелося вбивати руками.

 

від згадки про вбитого принца чанбін скривився. він же міг бути на його місці!

 

віслючок уйон протяжно застогнав, протер заспані очі, плямкнув декілька разів ротом, а потім прокинувся і почав крутитися у різні сторони з нескінченними питаннями, поки грізна рука сана не ляснула його по дупі. уйон тихо ойкнув і тільки зараз усвідомив, що лежить на плечі дракона.

 

– прокинувся, – констатував сан. – тепер можна привал зробити, – хлопець обережно ставить тіло вухатого на дорогу поруч, а сам йде вперед в пошуках місця перепочинку.

 

– я голодний, – скиглить віслючок, хапаючись за живіт. навіть в найгірші часи, він міг знаходити собі смачний сніданок, а тут на!

 

– ти ж турист, – король со повів бровами, – маєш приблизно знати, що тут водиться.

 

– ще б запропонував піти пастися, – фиркнув ву, – щоб знати, що тут водиться, я маю знати, де я. ви котрою дорогою йшли?

 

– тою, якою нас сан вів, – відповів чанбін.

 

– отже, його звати сан, – вслух протягнув уйон.

 

– так, мене так звуть, – з-за кущів вийшов замизканий, але дуже задоволений дракон, – проте зазвичай я сам приходжу, – сан грайливо повів обпаленими бровами. – ходімо, я галявину знайшов, можна зловити качок диких.

 

– від тебе так несе, наче ти вже намагався, – джинирет показово закрила пальцями ніс.

 

– ну так. так. я поки одну ловив, змучився. може твій рицар чи його білий кінь зможе, – хлопець приснув, задоволений власним жартом і знову зник.

 

– ти шо, мене конем обізвав? ану стій, ящірка-переросток, – уйон скочив слід за драконом.

 

чанбін нервово видихнув і вже в тридцять другий раз пожалкував, що він в усе це в’язався.

 

– він завжди такий? – джинерет скривилась у відразі.

 

– тільки завжди – однозначно відповів чанбін. наче йому було що додати ще, – пішли обійдемо, плаття ще зіпсуєш серед гілок.

 

– то ти ба, то що, це романтична прогулянка? – джинерет всміхнулась. – міг би попередити, я б кремом від комарів намазалась, – принцеса ойкнула, коли сильна рука її недолицаря ляснула комара на її руці, – ось бачиш, в такі місця навіть слуг не кличуть, але спробуймо, – вона манірно протягнула руку і король, не знаючи що робити, взяв і засунув руку до себе в кишеню. миттєвий романтичний настрій принцеси знову змінився на одне протяжне мда. не те, що вона відповідала всім галочкам в списку особи при дворі, але її супутники мало чому відповідали.

 

коли вони прийшли на галявину, качки вже давно не крякали. поруч було озеро, багато широких дерев і уйон з саном, які вмостились біля одного з них, а поруч валялись декілька мертвих тушок.

 

– треба дрова, – сказав дракон, – і по справедливості хтось з вас має за ними піти, а хтось розділити тушу від нутрощів.

 

– я піду за дровами, – випалила джинирет.

 

– ти впевнена? – одночасно запитали чанбін і сан.

 

– я не буду копирсатися в качечках. я почну ревіти, бо мені їх шкода.

 

– тобто юшку з качиним м’ясом не шкода їсти? – запитав лускатий.

 

– так, не я ж убила, – принцеса знизала плечима і пішла у сторону лісу.