Частина 4

 

джисон нервово дивиться на чана, аби зрозуміти, що той не дивиться на нього. вчорашні обійми з піксі ліксі зайшли далеко до ранкових поцілунків. тому він і боявся, що романтикою просмердів кожен куток цієї кімнати й те, що тональник погано замазав його заціловані губи. але вовк чан начебто і не звертав уваги. закусивши губу, він думав як відсортувати платників податків, бо не можуть же вони з факелами стояти під кожними вікнами й вимагати данину. тай дахьон цікавилась, що там треба підписати, щоб відкрити заново бар.

 

– якась дурня виходить, – видихає джисон, – як в нас вийшло їх всіх зареєструвати, розселити, зробити документи, але не можемо зробити податковий облік.

 

– бо ми забули про податковий номер, – відповідає чан, продовжуючи друкувати.

 

– у більшості з них документів не було, – секретар намагається захистити свій провтик, але дивлячись на зосереджений погляд вовка, він замовкає.

 

– це не привід давати їм напівдокументи, – суворо каже чан, – де податковий облік містян?

 

– в архіві.

 

– тобто, він не електронний? добре, тоді треба глянути останній номерний код по списку і присвоювати номера, відштовхуючись від нього. а папірці – перевести в електронщину. як ви взагалі орієнтуєтесь, хто має скільки платити?

 

– віримо на слово.

 

– про це треба буде поговорити.

 

– про слово?

 

– так, пішли пообідаємо. і поговоримо.

 

джисон розумів, що розмова піде далеко не за податки, але підвівся і пішов з чаном на кухню. бо рано чи пізно це мало статися. але те, що на кухні багато колюче-ріжучих предметів його трішки напружувало. ну, буде захищатись кришкою від нового баняка.

 

– ти хотів про ліксі поговорити? – не стримується і випалює джисон, – ой, фелікса.

 

– його справжнє ім’я йонбок, – серйозно каже чан, розливаючи чай, – і перш ніж ваші стосунки зайдуть за межу підліткових цілуночків, я хочу, аби ти знав дещо про нього. і подумав, чи зможеш ти жити з ним.

 

– бо наступного разу ти замість цукру насиплеш ціанід? – запитує джисон, методично розмішуючи чай.

 

– ні, – просто відповідає чан, – розіб’ю тобі носа.

 

***

 

колись давно, коли гуси літали над землею короля хвана, не плативши кошти за кожен кілометр, чан сидів в халупі і чистив картоплю. поруч хосок дивився на книжку з картинками, а в кутку бем точив ножі. король знову заломив великі ціни за квартплату, тому про полювання мова навіть не йшла. це було базисом їхнього життя.

 

бем, як найстарший, раз в три дні виходив шукати кролів. цього було мізерно мало, аби виростити двох малих, але що поробиш, коли батьки вже давно прикрашають тушами підлогу палацу короля.

 

того вечора, чан запросив мінхо з королівського двору до себе пограти. вони були малі, дурні і не розуміли, що не рівня одне одному. проте щоразу після їхніх зустрічей, бем дуже сильно сварився на молодшого. але сьогодні він на полюванні, тому можна було хизуватися своїми кубиками в дитячому кутку. картопля кипіла на плиті. хосок спав, поклавши пальця до рота. на чанні ніхто не насвариться.

 

рудий мінхо голосно сміявся і жамкав вовченя за вуха. це було лоскотно, тому чан верещав і відбивався від зухвалого хлопчика. мінхо знову розповідав, що в його кімнаті все зовсім не так, як у чана, і навіть книжки дорослі вже є. а ще він вміє писати, читати й рахувати до десяти! чан на це щоразу обурювався і складав руки на животі. і взагалі мінхо йому більше не друг, і нехай віддає всі його цукерки. мінхо на це фиркає і знову тягнеться егоїстично жамкати вушка. вони продовжують дуркувати, поки не чують сонний голос вонхо:

 

– братик бем прийшов!

 

– залазь під ліжко!

 

чан швидко допомагає мінхо заховатись і пальцем біля губ показує мовчати.

 

бем знову прийшов злим і роздратованим. йому вдалось вполювати  двох худющих зайців і якусь незрозумілу міль, яку він теж засунув собі у торбу. посварившись в порожнечу і з’ївши миску картоплі, він завалився спати, наказавши чану поприбирати і розібрати здобич.

 

маленький чанні дочекався, поки старший хропітиме, так що стеля здригатиметься і пішов діставати рудого мінхо з-під ліжка.

 

– хочеш побачити тушки зайців?

 

мінхо енергійно киває і вони разом тягнуть великий тяжкий мішок на вулицю. чан дивно хмуриться, адже братик сказав, що там тільки зайці, а мішок такий важкий.

 

зазирнувши всередину, він бачить чиюсь світлу гриву. може, братик вполював конячку, а їм не хотів казати? тоді чого наказав розібрати торбу, якщо це сюрприз?

 

– що там? – питає мінхо.

 

– допоможи мені, – просить чан. він заліз наполовину в мішок і намагався витягнути коника. мінхо вирішив поступити по іншому. відтягнути мішок з іншої сторони.

 

те, що вони витягли мало було схоже на коника. то був хлопчик: маленький, худий і з двома великими крилами за спиною. чан побіг за мискою води, поки мінхо намагався сперти тіло хлопчика на стінку чанської халупи.

 

– ти хто? – мінхо наївно посмикав хлопчика за руку.

 

– він непиртомний…непритомний, – діловито сказав чан, – його треба водою полити. коли у вонхо була температура, братик бем завжди так робив, – він обережно закриває хлопчику ніс двома пальцями й поливає з миски водою. хлопчик хмуриться, плямкає ротом, але тільки повертається на бочок, підклавши руки під щоку.

 

– гей, – каже мінхо, – вставай! – він шарпає хлопчика за руку, – тобі не можна валятися на сирій землі. ти застудишся і помреш. чане, вкуси його за бочок! – скомандував рудий хлопчик, на що маленький чанні тільки роздратовано цокнув.

 

– прокидайся, – тихо сказав чанні й вклав малечу собі на ноги, – тобі треба встати, – він лагідно погладив хлопчика по світлому волоссі.

 

– а півники вже кукурікали? – сонно запитав хлопчик.

 

– які ще півники…?! – мінхо затих під грізним поглядом чана.

 

– вже три рази!

 

– ой, – сонно сказав малюк протираючи очі, – а чого так темно? півники переплутали день і ніч?

 

– так-так, переплутали – запевнив його чан, – ми ось вже давно прокинулись, а ти все ще спиш! – гордо заявив хлопчик.

 

– ні, я не сплю, – впевнено заявив хлопчик.

 

– ну тоді вставай! – тупцнув ногою мінхо, – це чан, – він показав пальцем на вовченя, – я мінхо, – він показав пальцем на себе, – а тебе як звати?

 

– боккі, ой йонбокі. ой, йонбок, – нервово представився хлопчик.

 

– що то в тебе за спиною? ти фея?

 

– я впав, – каже бокі, – і порвав крило. мама тепер сваритиметься на мене?

 

– покажи, – стурбовано просить вовченя, – давай, ось так, сідай, – він обережно допомагає малому сісти й роздивляється порване крило.

 

– ти казав, що вмієш шити, неси нитки й він полетить до мами! – рішуче придумав мінхо.

 

– не треба шити, – запанікувала фея, – воно само пройде, чесно-чесно.

 

– у нього тонке крило, нитки його ще сильніше розірвуть. в тебе в палаці точно-точно знайдуться швачки, які шиють королівські сукні, веди його до них.

 

***

 

– так фелікс і залишився у хванів. історію, як він туди потрапив, скоріш за все, придумав мінхо. він з дитинства вмів щось придумати. так і з’явилась руда киця з великими зубами. – розвів руками чан.

 

– а ім’я?

 

– король змінив. хвани падкі на казкових тварин: феї, дракони, перевертні. а коли назбирали колекцію, той і випхали непридатних.

 

– то чому йонбок не міг нас попередити?

 

– він тобі розповідав, як ми знову познайомились? – джисон покрутив головою, –  його побив мій брат. за наказом короля. а мені підкинув, щоб зайвий раз залякати.

 

– чому король наказав побити свого підлеглого? це безглуздо, – здивувався джисон.

 

– виведи на розмову самого фелікса, він мені не розповів.

 

– а фелікс пам’ятає тебе з дитинства?

 

– не думаю. наша дружба почалась з аптечки пряничної хати й відра з льодом.

 

– те, що король його залишив, це так жахливо. він міг би відвести його до батьків.

 

– в чому сенс, коли король згодом пішов знищенням на ті землі, де жили феї.

 

– тобто він дав ліксу вижити?

 

– я ж казав, король хван палкий на казкових. лишив, як сувенір.

 

– тоді чекай, – нахмурився джисон, – якщо король хван зібрав свою колекцію, – чан киває, – виселив непотрібних, – чан знову киває, – яка ймовірність, що він захоче знищити наші землі, щоб залишитись унікальним, самозакоханим виродком? – джисон закусив губу. – я пишу лист королю со.

 

– ти думаєш в карпатах є інтернет?

 

– я думаю, що маю попередити лорда.

 

– мої слова такі собі аргументи, джисоне.

 

– не тільки твої, – джисон згадує першу розмову з феліксом про листи до королів і їжа секретарю в горло не лізе.

 

***

 

свій шлях король со, віслюк уйон та принцеса джинерет тримали до пузатої хати. по-перше, там ловив вай-фай, по-друге, там був нормальний туалет і по-третє, принцеса канючила свій вінегрет через репліку «я втомилась». 

 

таких бруднючих-смердючих ніякий гендель не впустив би, тому по дорозі був привал біля річки. король, сховавшись за зарослями очерету відмивав своє тіло від сажі, щасливий віслюк мочив копитця, а незадоволена принцеса незадоволено цокала.

 

– ти так і продовжиш свинюкою сидіти? – уйон запитливо вигнув бров.

 

– продовжу, – фиркнула принцеса, – де ти бачиш тут приватність? де комфорт? де мило, врешті-решт.

 

– начебто в башті то все було? чи просто боїшся світити своєю королівською дупою?

 

– ти! – викрикнула принцеса, – нахабний олень!

 

– я віслюк, сліпа дурепо, – фиркнув йоні.

 

– там все було! і гелі, і душі, і сані мене сторожив від усіляких гномів-переростків.

 

– ну то можеш йти до свого дракона, – віслючок повів бровою, – ой, не можеш.

 

– ти! – знову зарепетувала джинерет і скинула віслючка в озеро.

 

уйон також не залишився осторонь: схопивши принцесу за плаття, він щосили потягнув її до себе. на крики двох навіжених прибіг чанбін. вже вимитий та вдягнений. булькання обох супутників йому були не по душі, тож довелося заново скидати штани та лізти рознімати. принцесу відтягнути було складно. це король помітив ще у башті. вперта, як баран якийсь, що до пари віслюку, якого вона який раз намагалась втопити. вищими силами та качалкою на нижніх поверхах власного замку, королю со вдалося витягнути дівчину на берег.

 

– пусти мене! – зарепетувала джинерет.

 

– вспокойся! – гаркнув на неї чанбін, підтягуючи штани. – таке враження, що тебе виховували не король з королевою, а два барани.

 

– ну то й напиши в історії, що я невихована! – рявкнула дівчина і підвівшись на ноги, широкими кроками пішла в сторону свого гонору.

 

– ну а ти що? – він втомлено глянув на уйона.

 

– а я шо, я не олень, – вдоволено відповів вухастий.

 

– два барани, – чанбін закотив очі й попрямував в сторону принцеси, бо ще заблудиться і втопиться десь.

 

порівнявшись з джинерет, король обережно бере її за лікоть і відводить в кущі, попередньо показавши уйону, що з ним зробить, якщо він за ними сунеться. вечоріло. на вулиці ставало характерно прохолодно.

 

– візьми, – він протягнув свіжу сорочку, – віслюк настояв, аби я з собою взяв, але я не бачив сенсу навіщо, а тепер ось ти є. застудишся ще.

 

– і куди я її вдягну? – сконфужено запитала принцеса, – на мокру сукню?

 

– хіба твоя спідниця не тримається на кільцях? я можу допомогти розв’язати корсет і ти…

 

– не треба! – запанікувала принцеса, – тобто, я сама, дякую, відійди, – вона випхала короля на відстань, де лишень було видно її силует і прийнялась швидко переодягатися.

 

– а мені штани не хочеш запропонувати? – розчаровано протягнув уйон, – ось так, діли з ним вареники, а він продасть тебе заради дівахи.

 

– віслюче, я не збираюсь світити своїми трусами яскравіше за зорі. зараз дійдемо до хати, там висушиш свій хвіст.

 

джинерет тихо підійшла до них під кінець розмови. сил гризтись з кимось не було, тому решту шляху до вареничної вона йшла з закритим ротом.