Частина 9

 

дрібний дощик неприємно стукав по шибках феліксової сонної підсвідомості. він чесно пообіцяв мінхо спати, але натомість всю ніч крутився в ліжку і думав думи щодо листів короля хвана. тому, коли зранку старший ввалився в кімнату з ноги, правдивий піксі відповів, що йому треба поїсти кави. мінхо на це по-батьківськи закотив очі й відповів, що у свого джисоні вони обов’язково знайдуть каву. або по дорозі, в п’ятишостому королівстві куплять. тому зараз фелікс стояв закутаний в теплу кофту і думав, як почепити шопер з нявкаючою кицею, щоб було зручно. раніше киця повністю поміщалась в сумку ліксі, але зараз мінхо наполіг взяти його одяг про всяк випадок, тому руда голова стирчала з відкритого кутка і струшувала краплі щоразу, коли вони затікали в вуха. тобто майже завжди.

 

єдиним світлом в кімнаті чана була невелика свічка з запахом ванілі, яку джисон купив того самого вечора під романтичну вечерю, але через декілька кроків усвідомив, що запахи кориці та ванілі погано поєднуються. тому свічка стояла на столі й ледь жевріла. так десь всередині тлів і сам чан. чи думав він, що колись зустрінеться зі своїми братами? та напевно. життя в п’ятидесятому королівстві було схоже на розібраний мурашник, але свої дії він не так уявляв. ні, звісно були нариси поведінки, але не каву ж замовити? хоча кава була непогана, але від неї якось стискало легені й скручувало живіт. джисон на це сказав поїсти, але не в фізичній їжі тут справа. голоду ж він не відчував. що він взагалі відчував до братів? чан повернувся на інший бік, підтягнувши ковдру до носа. це добре, бо його ніс міг би зустрітись з рожевим мокрим таким самим носом.

 

– няв? – загадково нявкнула руда містична киця.

 

– кицю? – чан протер очі, але пухнасті вуха нікуди не ділись, – фелікс зайшов?

 

– няв, – киця лапою пошкрябала захисну ковдру чана.

 

– я б залюбки з тобою погрався. але іншого разу. мені сьогодні дуже сумно, – чан шмигнув носом і рукою розтріпав шерсть на холці. – яка ж ти мокра. а, на вулиці дощ, – киця плямкнула лапою чана по лобі й задоволено розтріпалась, коли вовк відхилив ковдру, аби вона грілась біля нього.

 

служба вигрівання киць. не дзвоніть нікому. весь час зарезервований для лі мінхо.

 

– джисоні! – фелікс тайфуном влетів на кухню і кинувся в обійми хлопця, – я тебе ледь знайшов. я так хочу спати-и-и, – піксі повис на секретарських руках, коли його всаджували на стілець.

 

– чому ти взагалі так рано прилетів? знову щось сталось? той вовк? чи сумував?

 

– все сталось, – втомлено простогнав фелікс, – я сумував, і вовк, і король, і я зараз помру, якщо не поїм кави, – хлопець драматично падає в борошно на столі. спершу піксі нічого не зрозумів: що і куди він вляпався. до першого голосного пчиха. хмара борошна взлетіла догори, присипавши обох ще більше. – ой… – зніяковіло протягнув фелікс, ще раз чхаючи, – ой. а що ти пік?

 

– я…ну…я?… пік, – джисон повернувся до протвиню з пирогом і максимально презентабельно показав його ліксу, – це… це мало бути тобі.

 

– мені? – фелікс здивовано витріщився, – джисоні… – фея засоромлено закрила рум’янець на обличчі долонями. а потім швидко підбіг до хлопця і швидко цмокнув його в щоку.

 

– ти їстимеш? – невпевнено запитав джисон. запах пирога віддалено нагадував запах в квартирі дахьон, після якого вона швидко викинула все з деко до смітника. тому джисон закромадськи подумав, що фелікс вчинить так само.

 

– чому ти задаєш такі дурні питання, ааарг… звісно я їстиму. тільки джисоні, будь ласка, кави…

 

– тобі з молоком чи вершками, чи з сиропом? – джисон навмисно купив банку сиропу без цукру. фелікс скептично подивився на банку, покрутив її в різні боки і з незначною огидою повернув до рук джисона.

 

– з цукром буду.

 

джисон тяжко видихає і дістає цукорницю. очі фелікса загоряються нездоровим вогнем заввидівши бажане, він миттю кладе до чашки три ложки. потім четверту. і п’яту. на шостій джисон не витримує і закриває очі. на сьомій чан закриває очі киці, але киця швидко виривається з рук вовка і спішить бити фелікса по руці.

 

– ну чому? – піксі обурено застогнав, а отримавши від киці ще й по голові. він розчаровано забився в куток стільця і ображено склав руку. в другій був цукор з чаєм, який він ображено сьорбав. – привіт, чані. хоч одна людина, яка мене тут не обража-а-ає.

 

– привіт, ліксі, – чан пошкандибав до глечика з водою і пішов геть з глечиком.

 

– чому чан такий сумний? твій гном-король йому щось зробив?

 

– чанбін все ще у відрядженні, – джисон відрізав шматок пирога і протягнув його ліксі, – чому ти так упереджено ставишся до нього?

 

– бо він виглядає злим. живе у високому темному замку на болоті, – фелікс почав загинати пальці, щоразу згадуючи факти про короля, – він схожий на персонажа казок, які мінхо… які мені читали.

 

– а що далі було в твоїх казках? – джисон запитливо склав голову на руках.

 

– або він ставав прекрасним принцем, або його вбивав прекрасний принц.

 

– ти десь тут бачив прекрасних принців?

 

– як оцінювати їхню прекрасність? мені взагалі тільки ти подобаєшся, хоча ти і сказав, що я дурний при першій зустрічі.

 

тепер була черга джисона відбрехуватись, що на кухні занадто спекотно і саме через це його вуха почервоніли, поки фелікс з задоволенням їв пиріг і брехав, що це дуже смачно, нічого смачнішого він не їв і точно не вчорашній курячий суп з грінками без горілих боків і кислих яблук всередині. і пряної кориці, яку так ненавидів фелікс. мінхо вчергове по-котячому закотив очі: всі закохані такі придурки?

 

– то чому ти, врешті, прилетів? – джисон підпер рукою голову, збираючись уважно слухати.

 

– тут проблема, – випалив фелікс.

 

– яка?

 

піксі нервово закусив губу і подивився на кицю, яка загадково дивилась на нього, нервово жмакаючи лапками кухонний рушник.

 

– ну, війна.

 

джисон не розуміючи блимнув очима.

 

– перепрошую?

 

– пам’ятаєш, там військо збиралось? – хлопець впевнено кивнув, – дозбирались.

 

– чекай, – джисон махнув рукою, – а нас він попереджувати збирається?

 

– я маю написати вам лист. але я його ще не придумав.

 

– а це за скільки до війни?

 

– три дні, – піксі нервово відпив відразу четверть чашки кави.

 

– а яка ціль війни?

 

– знищити потенційно небезпечних об’єктів суспільства, які король со пригрів у себе на землях.

 

– ага, це коли король хван їх виселив, не попередивши.

 

– ага.

 

– на чужі землі?

 

– так.

 

– няв, – киця несподівано подала голос.

 

– ні, кицю, я не проситиму, це нахабно!

 

– няв?

 

– що нахабно, ліксі? – запитав джисон.

 

– нічого, все добре.

 

– няв!

 

– та добре, добре. киця просить, аби я попросив короля со політичний притулок для двох людей, – фелікс стис губи, – але мені незручно таке просити, тому я і не просив, але ти бачиш з якою злою кицею я живу.

 

– для двух людей: це для тебе і для киці.

 

– так. ти ж пам’ятаєш, що я казав чану, коли вперше прилетів, що киця не така проста?

 

– пам’ятаю.

 

– ну от, киця не проста і їй також треба притулок, ти ж не виженеш такі сумні очі на вулицю? – фелікс тикнув котика джисоні прямо в очі, щоб він точно-точно роздивився. – більше нічого не скажу. то можна у тебе пожити? я планував офіційно звільнитись, тому документи у мене будуть, але більше на хванській землі жити не хочу. треба придумати, як перемогти цього недоумка. мені місцевих шкода: пан і пані бобра́ так смачно готували оте лайно, що король їв на сніданок, а пані з ринку завжди продавала такі пахучі трави для чарів. якщо знищувати хвана, то тільки так, аби невинні не страждали. – затягнулась тягуча пауза, де кожен думав про відоме своїми думками, поки фелікс не оговтався: – котра година? мені на роботу треба, – хлопець схопив свою сумку, вмощуючи речі. – кицю, збирайся, ми летимо до замку. джисоні, – фелікс вдруге цьомнув хлопця в щоку, – напишеш мені ввечері, – з цими словами піксі зник за дверима.

 

***

 

з першим промінням сонця, яке надокучливо світить прямо в очі, прокидаються не тільки пташки, а і її величність єдина неповторна принцеса джинерет у всій своїй опудальській красі. і навіщо ти, джинні, на ніч плакала? а джинні сама у себе це питає і шмарклі з носа рукавом сорочки витирає.

 

з поверху чути запах смаженого і цей запах манить голодний принцесів шлунок, який, на відміну від самої принцеси, давно прокинувся і потребує їжі. тому страждання “яка я нещасна” джинирет відкладає на потім і спускається донизу.

 

– о ні-і-і, його королівська дупа прокинулась! – уйон миттєво закриває рот рукою. – йди далі спати, мені більше їжі достанеться.

 

– тобі дістанеться скільки дісталось, – відповів сан. – порцію джинні ми відклали, – на що вухатий образливо надувся.

 

– а чанбін де? – формально питає дівчина.

 

– пішов кудись, – уйон знизав плечима, – сподіваюсь, по мнясо.

 

– у твоїх мріях, – чанбін флегматично підпирав задвірок, – їжте і збирайтесь. я знайшов воза, до вечора будемо в королівстві.

 

після цих слів, король знову зник з хати.

 

– шо з ним? – запитав віслючок.

 

обидва знизили плечима.

 

– напевно, він з лівої ноги встав чи з правої. бо коли він вставав з правої, то був злий весь день.

 

– господи, як ти це вираховуєш, він встає раніше за тебе, – зітхнула принцеса.

 

– по його поведінці.

 

дівчина взяла пучок петрушки й засунула вухатому до рота. петрушка містить протизапальні властивості від дуже активного віслючих балачок.

 

– сподіваюсь, тебе поставлять везти воза поруч з конем, – дівчина фиркнула і пішла до себе збирати пожитки.

 

але дрібний дощ, який переріс у справжню зливу зруйнував усі плани. сумно сидячи на ґанку, принцеса спорадично длубалась в думках, як розповісти про себе. твір есе на дві сторінки “чому життя таке ганебне”, сенс якого хлопець не може донести. хьонджин взагалі не вміє думати. вони взагалі не мали дійти до того, до чого дійшли. боже, принц сподівався, що чанбін висадить його у хванському королівстві й на цьому все закінчиться. але закінчились тільки ці думки в вареничній мінатодзакі сани. а що було потім треба переварити в міцну вершкову карамель.

 

– чанбіне, – несподівано кличе принцеса, – я хочу поговорити.

 

– не зараз, тут ледь ловить зв’язок, мені треба відписати джисону.

 

– добре, – дівчина знову поникла у своїх думках, дивлячись як краплі дощу стукотять по траві.

 

– я голодний, – заскиглив уйон, – у нас залишилась їжа?

 

– трава росте вільно, – гикнув сан, здригуючись від раптового пориву вітру.

 

– і ти туди ж. це знущання з моєї ідентичності! – віслючок вскочив і попрямував на двір.

 

– ти куди? – запитав дракон.

 

– якомога далі від вас. піду грабувати білок.

 

– тільки не вони. хіба білки можуть купувати горіхи в білчачих магазинах? – сан ненажерливо розсміявся, дивлячись як хвостик на голові хлопця ображено матилявся зі сторони в сторону в такт гучних ображених кроків.

 

– він застудиться… – сказала джинерет.

 

– і помре. ніхто його не жалітиме. така його віслюча доля, – усі троє, враховуючи зайнятого чанбіна, залилися сміхом, радіючи трихвилинній тиші, – скільки ще воза чекати? – поцікавився дракон, позіхаючи. – я б поспав.

 

– йди спати, – відмахнувся чанбін, написуючи щось у дзеркалі, – я розбуджу.

 

– джинні, у тебе там були ковдри, – дівчина кивнула у відповідь, – я до тебе.

 

– на добраніч? – незручно побажала принцеса.

 

– я піду води принесу, – чанбін швидко сховав дзеркало до сумки й зник в просторах дерев, остаточно залишивши хьонджина з його улюбленим вінегретом в голові. а так хотілось крабового салату.

 

залишивши образи минулого в хатині, віслючок уйон сумно бродив по лісу в пошуках горішків. недарма, колись, коли вдавалось втікти з сараю, єдиним місцем, де односельці не донесли бабусі його блукання, був саме ліс. а про білок він дізнався тоді, коли незадоволена тварина кинула йому на голову несмачне яблуко.

 

“то можна ще яблука пошукати”, – пронеслося в голові неприємними спогадами.

 

але скільки б віслючок не підкидав листя ногами, ніяких білчиних схованок він не знаходив, ледь не підчепив кліща і трішки розчарувався в житті.

 

зліва роздався шорох. бідне серце вже давно скотилось до п’ят, і єдина думка “вовки” червним нон стопом проносилась в голові. якщо бандити схоплять його, то ніхто його не рятуватиме. так і помре він: молодий, голодний і без капібар. все, життя втрачене. уйон остаточно змирився з цією думкою, але про всяк закрив очі.

 

– що ти робиш? – здивовано запитав чанбін.

 

– дивлюсь у завтрашній день, – фиркнув уйон.

 

– і що побачив?

 

– багато грошей і тепле королівське ложе.

 

– а ну-ну. горіхи знайшов?

 

– для тебе є тільки поганки. хотів їх скормити іншій королівській дупі, але у неї інші плани на це життя. на диво ро-ман-ти-чні, – віслюк грайливо повів бровами і розплився в посмішці.

 

– ага, – чанбін відмахнувся від слів помічника-патякала і махнув рукою, аби він йшов з ним до хати.

 

– і це вся реакція? я тобі тут принцові таємниці розповідаю, а ти агакаєш? – уйон миттю порівнявся з чанбіном, аби королю було краще чути його невдоволення. – чи через твою черству тілобудову твоє черстве серце знаходиться в п’ятках?

 

– слухай, – терпіння короля було вже на межі, – я справді не розумію, що я такого зробив, що я постійно чую від вас це все. я може не хороша людина, але не останній поганець. ви не думали, що у мене теж є почуття?

 

– але ти не почув, про що я говорив!

 

– ти впевнено думаєш, що почув від слова почуття? що мені не набридають ваші смішки та стьоби.

 

– коли ми таке говорили?

 

– наступного разу, коли пліткуватимеш з принцесою, хоча б зачиняйте двері. бо чудовисько все чув.

 

– а чудовисько не міг підслухати раніше і не виривати фрази з контексту, тоді чудовисько б зрозумів, про кого йде мова.

 

– ой вибачте, що прийшов так невчасно. але нарешті все про всіх знаю, – чанбін широким кроками майнув вперед, покинувши розгубленого віслюка наздоганяти його.

 

– чекай, а шо ти знаєш? ти ж нічого не знаєш. та чекай ти, шо ти бігаєш, – хлопець смикнув короля за плече, повернувши лицем до себе.

 

– знаю, що як тільки ми приїдемо до замку, ви всі вільні робити зі своїм життям, що завгодно.