Частина 6

 

– може вилізеш вже зі свого дзеркала? – джисон незадоволено закотив очі. за весь час спільної прогулянки до тимчасових будиночків казкових гостей вовк чан надавав перевагу витріщатися в екран його робочого пристрою, який йому видали, аби він плідно працював працю, а не для спілкування зі всілякими в мережі павутина. і джисон тут не для краси поруч. джисон і сам не знає, нащо він поруч, але впевненим кроком і легкою рукою черговий раз ловить вовка, який вирішив навчитися літати з бордюру.

 

– чан! – підвищив голос секретар.

 

– вибач, – хлопець зніяковіло притиснув вуха до маківки і по-дурному посміхнувся, – там важливо.

 

– надсилати фотки своїх вух – це неважливо. раптом на тому кінці мережі шахрай! – джисон надувся, як червона кулька, що пролетіла повз них і про всяк взяв вовка за руку. потім в інтернетах посидить. тим паче вони вже майже дійшли до смердючого будинку дахьон. в однокімнатній квартирі задушливо пахло корицею, імбиром і кардамоном, а сама дівчина з кривою посмішкою на обличчі тримала в руках деко згорілого печива.

 

– вони не раді вас бачити, – дівчина розвела вільну руку, – зараз синмін повернеться, відправлю його знову на ринок.

 

– та ми можемо і без печива обійтись, – завірив джисон.

 

– ви могіть, а я без печива не можу. мда, у вас в королівстві навіть печиво не дуже, вам нормально жити? – поскаржилась дахьон. – що ви робите, коли вам погано, до терапевта йдете? – дівчина вигнула брів, на якій тримався весь її сарказм.

 

– так?

 

– чанні, збирайся, ми їдемо з цього місця. тут люди ходять до терапевта, зовсім навіжені, – дахьон заметушилась, згрібаючи ковдру з дивану, а потім всілась на нього. – я жартую, сідайте, де бачите, тут все одно нічого не прибрано, – джисон здивовано окинув кімнату навколо й обережно сів на крісло поруч.

 

– ось документи, – дахьон з силою дістала паперову папку під зав’язку набиту паперами, – ось тут дозвіл на продаж алкоголю, папірці від санепідемстанції, декларації з податкової й … а це що? – дівчина взяла папірець до рук і загадково покрутила в різні сторони, – а, це копія мого паспорта, яка я тут страшна, – дахьон швидко зім’яла папірець і викинула його за межі кухні під здивований погляд джисона. – мені треба всі ці довідки переробити під ваше п’ятишосте королівство. приміщення ми вже знайшли, майже обставили всім необхідним, можна всі ці дорослі дядьки прийдуть туди трохи швидше, ніж через пів року, бо ще трохи без роботи і я почну гризти людей.

 

– а… – почав джисон.

 

– я фоп другої групи, вся документація перед тобою, я ж казала. медична книжка в мене є, у всіх майбутніх працівників теж, ніхто не блохастий і отрутою в коктейлі не плюється. ще питання?

 

двері у квартиру епічно відкрились з ноги. у світлі сонячних променів коридору епічно стояв синмін, здмухуючи чубчика з очей. в руках у хлопця було по три пакети продуктів, а в очах статична недовіра до слів дахьон.

 

– о, повернувся, – констатувала дівчина. – ми потихеньку закупаємось для власного виробництва, але наш постачальник був зайнятий, тому він ввічливо попросив забрати зі складу продукти, тому я ввічливо попросила синміна, – дівчина швидко всміхнулась і поспішила до хлопця з допомогою, – а де накладна?

 

– з’їв по дорозі, замість сніданку, – фиркнув синмін, – привіт чан, привіт незнайомець.

 

– це джисон, – представляє хлопця чан.

 

– ага, – синмін вітається рукою, і мертвим тілом валиться на диван, – чанні, розумієш, вчора був кривавий місяць, а ця жінка заборонила нам обряди, бо ми завтра не прокинемося вчасно, – хлопець кривиться і ховає обличчя в подушках.

 

– розумію, – зніяковіло каже чан, згадуючи, як маленьким дурнувато бігав по лісу, але весь вчорашній вечір провів з королівськими документами й загадковим котячим хлопчиком з tea&2, з яким йому дуже радив познайомитись фелікс, як людина, яка добре розбирається в людях.

 

– чекай! – раптово вигукнув джисон, – я тебе десь бачив. це ти собака з любов’ю з сайту знайомств?

 

синмін напружився і повільно повернув голову до королівського обличчя, підозріло замружившись:

 

– а якщо я, то що?

 

– я через тебе весь позеленів, коли королю анкети показував. навіщо ви своє збочення на показ виставляєте?! – заголосив джисон.

 

– яке збочення? – запитала дахьон.

 

– пам’ятаєш, ми лохів шукали, щоб гроші збити? – дівчина кивнула головою. – ото ми схоже зачепили короля, – синмін усміхнувся і знову голову сховав.

 

– а чого лохів? – здивувався секретар, – який сенс?

 

почувся тихий крик синміна в подушку. дахьон мала рацію, вони тут всі дивні.

 

– ну диви, – синмін ліниво піднявся з дивану, – є дорослі дядьки, які люблять усілякі непристойні штуки, ми їм натякаємо, що теж не проти, але ми такі бідні, нещасні, у нас не вистачає грошей на зустріч, вони переказують нам гроші, ми їх блокуємо, – хлопець розвів руками, мовляв, що такого.

 

– це ж я власними руками міг надурити короля, – до джисона почало доходити, – це шахрайство! ви шахраї!

 

– о ні, які ми погані, посади нас у в’язницю, – синмін закотив очі, – якщо ти не знаєш обставин дій, прохання замовкнути свій рот.

 

– ти знав? – він переводить порожній погляд на чана.

 

– знав. джисоне, послухай, який найдивніший штраф хванового королівства ти пам’ятаєш?

 

– податок на квадратний метр повітряного простору. до чого це?

 

– до того, мій юний діловод, – дахьон сіла поруч з синміном, вальяжно закинувши ногу на ногу, – що на хванських землях закони для лохів, тобто для всіх нормальних людей.

 

– і пряничну хату оштрафували, бо знайшли зіпсований бад’ян, – додав синмін. – тому, якщо великі дядьки хочуть грати в наївні ігри, завжди знайдеться один додік, який піде проти системи. ну, тут виходить, що два. але, якщо так хвилюєшся, то не хвилюйся, багатих дядьок з вашого королівства ми не грабували, вони нам просто не писали.

 

– а ти? – джисон повернувся до дахьон.

 

– а що я? я справді собі на сайті друзів шукала. так, я розумію, що все це трагічно і печально, і мене, схоже, сватали королю, але мені треба бігти до хати, бо там привезли нові меблі. чан, що ще з документів треба, то візьми в папці, паспорт, знаєш де. люблю всіх, окрім синміна, бувайте.

 

– пішли теж за печивом, – джисон звернувся до чана. в десертних справах секретар не мав обізнаності та сили, але він готувався до зустрічей з піксі ліксі й згадав, що його хлопець все ще любив солодощі до чаю.

 

***

 

шлях принцеси джинерет до смачного обіду прямував через густий ліс засохлих гілляк і сухих роздумів у власній голові, які через пару стежинок перетворились в щурячого короля й остаточно заплутали дівчину, але суть була далеко не в власній голові, а параноїдальній впевненості, що по її слідах хтось незграбно лазить.

 

і це трішки обурювало принцесу: звісно вона могла втекти з цієї компанії, але куди далі йти? чи дарма батьки її зачинили в старому замку? напевно, вони очікували, що принцеса чомусь навчиться, бувши на самоті, менше витратить часу на елітні гулянки, а займеться чимось, що по-королівському корисне. але ж вона витратила цей час на набуті ментальні хвороби й патологічної відрази до людей. чи гідні ці якості майбутній правительці п’ятидесятого королівства? але все-таки, хто за нею ходить! дівчина різко розвернулась на п’ятках і врізалась прямісінько в небрите підборіддя високого вовка з модним ланцюгом на шиї.

 

вийгравши ступор в очах дівчини, вовк недоглянутими лапами тягнеться закинути її на плече. але хвостатий пан навіть уявити не міг, що принцеса брала уроки крику у вогняних сирен і як заверещить: “пожежа!” та щосили лупане ногою, куди зможе. пекучий біль оволодів всією нижньою частиною кримінального нездари.

 

скориставшись ситуацією, джинерет прудко сповзла на землю, переповнена емоціями, які зараз треба відкинути подалі, а її королівській дупі прийняти вертикальне положення та тікати. проте це не та ситуація, в якій треба прикидати плани порятунку, коли потенційний крадій знаходиться за твоєю спиною. дівчина не встигла проповзти й пів метру, як вухаста громила знесла її на суху землю одним ударом ноги. і це б могло бути кінцем, якби джинерет не перевернулась на спину і самовдоволено хмикнула:

 

– що, сардинію колов? вона не розчиняється, будеш виродком до кінця життя, – дівчина хитро схилила голову, не зводячи погляд з розгубленого вовка і щосили вдарила чоловіка по ногах, але не врахувала, що безглузде тіло звалиться прямісінько на неї.

 

“дідько”, швидко проминуло в білявій голові, коли важка туша ледь не розчавила її тендітне тіло. принцеса почала хаотично лупасити руками, куди тільки діставала, поки не відчула, що тяжкості то не стало, а чиїсь теплі руки підіймають з землі.

 

– куди він дівся? – схвильовано запищав уйон.

 

– втік, – відповів сан.

 

– ти йому хоч врізав? – запитав чанбін.

 

– навіщо ти питаєш очевидні речі? – хлопець розвів руками.

 

поки двоє з роду напівлюдей дивились, як чанбін метушиться, прибираючи усі дари землі, які принцеса не по своїй волі заховала поміж вбрання, джинирет оговталась і виплюнула шматок вовчого вуха в траву.

 

– йой, ти виявляється живодерка, – уйон швидко підібрав обслюнявлену штуку, роздивляючись з усіх сторін.

 

– це був перекус, – голос дівчини зіпнувся, коли король шершавою долонею провів по її губах і підборіддю, – ви качок випотрошили?

 

– а ти хмиз назбирала? – в’їдливо поцікавився уйон, за що отримав моментальний осуд від усіх, окрім самої принцеси, яка все ще перебувала десь поза світами.

 

– якщо позбираєш, те що розсипалось, то буде багаття, – спокійно відповіла джинерет. – все, досить мене жаліти! трапилось, то трапилось. розбійників в лісі багато, ви й самі повинні це були знати, – дівчина фиркнула і, схопивши дракона під руку, попрямувала до їхнього табору, залишивши інших чоловіків збирати її гілочки для багаття.

 

***

 

вечоріло. і знову було очевидно зрозуміло, що з настанням цієї пори доби буде холодно і вогко, бо вони все ж вирішили залишитись біля озера, дарма що розбійники поруч. але окрім самої природи, дівчину періодично нервово сіпало, хоча вона і продовжувала поводитися, ніби нічого не сталось.

 

– тримай, – чанбін простягнув металевий кухоль, загорнутий у свою стару сорочку.

 

– що це? – нахмурилась дівчина, але його прийняла.

 

– чай з м’яти. я побачив декілька кущів, коли ми повертались.

 

– ммм, – протягнула принцеса, принюхавшись до напою, – а вода?

 

– з озера взяли. не хвилюйся, ми її профільтрували, через, – чоловік обвів пальцями залишки ганчір’я на кухлі, – через сорочку і перекип’ятили.

 

– ммм, дякую, – джинирет відпила трохи чаю, примруживсь: він був занадто гарячим. – смачно. тільки домовимося: якщо ти прийшов поговорити про те, що сталось, ти підеш топитися в озеро. я про це вже давно забула і насолоджуюсь укусами комарів.

 

– тобі холодно? – питає чоловік.

 

– я не знаю. а що, пропонуєш свою сорочку і світитимеш своїми сосками яскравіше за зорі? – дівчина булькнула чаєм і голосно засміялась.

 

– якщо навіть так, то що? – з викликом запитав чанбін.

 

– та нічого. я думала ти типовий лох, з мечем. а ти цікавий, навіть оригінальний. без меча. про таких в книжках не пишуть.

 

– ти вмієш читати? – награно здивувався король.

 

– замовкни, – джинерет стукнула чоловіка в плече, – я не така дурна, як ти думаєш. я багато чого вмію, – дівчина вклала голову на чанбінове плече, – тільки життя в башті більшості не дозволяло.

 

– ти могла її покинути в будь-який момент.

 

– а заради чого. вештатись з саном в пошуках кращого життя? якщо батьки вирішили, що так для мене краще, напевно це мало сенс.

 

– а якщо ні? – чанбін підтягнув тіло дівчини ближче, бо ще трохи й вони б впали додолу, але принцеса вирішила, що це її нова тепла шаль, тому потягнула його руку ближче, закутуючись в обійми.

 

– то напевно, нехай йдуть лісом. як і ми, – джинерет приснула зо сміху, насолоджуючись власним кумедним жартом.

 

***

 

– вони такі огидні – бубонить уйон спираючись на дерево, – я теж так хочу.

 

– посадити тебе в башту? – прохрипів сан за його спиною.

 

– а башту ти охоронятимеш? – в очах чоловіка заграли хитрі вогники, – тоді і принци не потрібні.

 

– ні.

 

серце віслючка стиснулось повним розчаруванням та зрадою.

 

– тоді не треба, – насупився хлопець, споглядаючи за спинами двох дурників ін таємничий лове з закордонних книжок, і здригався щоразу, коли принцеса голосно сміялась.

 

***

 

лі мінхо діловито човгав старими черевиками по кам’яній підлозі палацу. зранку тут було холодно. звісно, тут було холодно, бо єдиний камін, який використовувався за призначенням, був в покоях короля хвана, а решта могли б прикупити собі декілька ковдр, їм задля цього і платять зарплатню. здригнувшись, чоловік притис руки до грудей, і солодко позіхнув, допоки щось масивне не врізалось в його плече і грубо рявкнуло:

 

– проблеми?

 

мінхо проігнорував питання і пішов собі далі, не звертаючи уваги, але пана невідомого це не влаштувало і він вирішив притиснути тіло чоловіка до стінки і розповісти, що його турбує. але такий терапевт мінхо не подобався, взагалі це нахабство, ось так недоречно і настирливо пропонувати свої послуги. мінхо про свої проблеми подбає сам, а нове обличчя його нового знайомого незнайомця тепер вкрашають шрами нігтів.

 

штори в кімнаті піксі ліксі завжди були розкриті. це щоб сонечко прогрівало кімнату і будило його, але останнім часом фелікс настільки втомлювався, що не реагував навіть на півнів, які голосили в три горла, а лише перевертався на другий бік і кутався в ковдри щільніше.

 

– вставай, маленьке кошеня, сонечко давно прокинулось, – лагідно голосить мінхо прямо над вухом.

 

– я доросле кошеня, – буркнув фелікс, накриваючись з головою.

 

– ні-ні, так не піде, – чоловік швидко стягує ковдру з тіла феї й відкидає якомога далі, аби піксі не дотягнувся.

 

– ти злий, – насупився фелікс, ховаючи руки в рукава кофтини.

 

– це ти – соня. весь день проспиш.

 

– весь день? – отямився хлопець, – котра зараз година?

 

– неділя. у тебе вихідний.

 

фелікс з полегшенням відкинувся на подушки, не забуваючи показово дутись на нахабну кицьку в його кімнаті.

 

– не лякай так. я з цією роботою з глузду з’їду. король знову наприсилав завдань на пошту, я їх не розгебу-у-у, – хлопець солодко позіхнув і потер заспані оченята. від споглядання на такого фелікса у мінхо по-батьківськи кольнуло серце.

 

– ай! давай, що там в тебе, – чоловік швидко скинув взуття і прямо у верхньому одязі заліз на свіже простирадло.

 

– злізь-злізь-злізь! – фелікс зіштовхнув нахабного мінхо з ліжка, – треба ліжко застелити, або ти йди переодягатись. де ти валявся? – скривився парубок, – твій одяг в пилюці й шерсті. я ж дарував тобі засіб від бруду.

 

– ймовірно, він закінчився? – мінхо прикрився руками, коли злючий фелікс кинув у нього подушку.

 

– а новий попросити тяжко було? ти соромиш мене.

 

– ліксі, там де я був, всім абсолютно начхати на те, чи чиста в мене сорочка.

 

– але ти зараз тут! і я не хочу, аби тебе ображали через зовнішній вигляд! – мінхо пирснув зі сміху. його, дорослого найманого вбивцю, навряд чи хвилюватиме думка інших про його вигляд. врешті-решт, з усіма, хто був чимось незадоволений в ньому або ним самим, то їхній діалог закінчувався занадто швидко, аби мінхо словесно тикнули в це.

 

але якщо молодший хоче, аби на його сорочці не було пилу, то мінхо витерпить усі баночки з пилком від пилу на одязі.

 

– ось, я знайшов, – фелікс відкупорив трикутну пробірку з пурпурним вмістом і висипав частину мінхо на одяг, – ой!

 

на купі чоловічого одягу сиділа велика руда киця, яка здивовано кліпала очима.