Частина 15

 

самотніми літніми стежками котру годину від появи місяця на небі йшли чан і мінхо. обом було холодно й сумно, бо обидва забули, що вміють розмовляти, хоча тем для розмов було достатньо. чан поправив свою панамку і вкотре кинув погляд на тремтячого мінхо.

 

— давай може я тобі свою кофту дам, а ти мені свою, — незручно запропонував чан, прикусивши губу.

 

— вона на тобі трісне, — буркнув мінхо, глибше засунувши руки в кишені, — і вона фелікса, не моя. не в мене треба буде пробачення просити, якщо її порвеш.

 

— у тебе хоч свої речі є?

 

— нема. я нічого сюди не брав і нічого не купував, — різко випалив хлопець.

 

— я не те мав на увазі, вибач, — вуха чана притиснулися до потилиці. — хочеш, я тобі куплю футболки? чи мої візьми?

 

— ага. ми з тобою хто, бойфренди? аби я твій одяг брав.

 

— вибач, — буркнув чан, продовжуючи шпиняти камінець під ногами.

 

— довго ще йти? — запитав мінхо

 

— до перехрестя і наліво.

 

— добре.

 

втиснувши голову в шиворіт і шмигнувши носом непрохані шмарклі, мінхо почовгав у ногу з чаном. ще й шлунок зрадницьки завив, так, що чан аж здригнувся від почутого. звісно, коли торт із кавою — єдина їжа за день, він і сильніше витиме, але мінхо десь подумки відмахнувся і тільки кинув незначний погляд на вовка поруч. взагалі, мінхо хотів втомлено завалитися на ліжко і проспати не розплющуючи очі, а не пертися бозна-куди й точно не врізатись у якусь налетівшу діваху.

 

— вибачте, вибачте, — затріскотів чан, розглядаючи наслідки халепи.

 

— нічого страшного, — пробурмотіла суджин, тримаючись рукою за голову. — треба холодне прикласти… чан! — несподівано вигукнула дівчина й підійшла обійматися зі спантеличеним вовком, забувши про головний біль.

 

— привіт, — прокряхтів хлопець, коли його ребра міцно стиснули дівочі руки.

 

— о боже, я так рада, що я тебе зустріла, — суджин відпустила бідне тіло вовчика і відійшла на пару кроків. — сьогодні якийсь день зустрічей минулого. о, мінхо! привіт. тільки не кажи, що ти прийшов за дровами для каміна короля хвана.

 

— тільки якщо ти даси їх стільки, аби спалити його замок, — хлопець розплився в котячій посмішці.

 

— а ви куди йдете в таку ніч? — поцікавилася су.

 

— забирати дитину і відвести його в дитбудинок, — кам’яно відповів мінхо.

 

— припини так говорити про фелікса, — чан штрикнув хлопця ліктем між ребер, — ми шукаємо друга, який пішов шукати мінхо і зник.

 

— ти якийсь сьогодні на розхват. до мене теж приходили тебе шукати. такий високий і уйон! ну такий балакучий з п’ятишостого королівства… віслюк, — суджин нервово гигикнула.

 

— а, усе добре, це наші друзі, — відповів чан. — їх ми теж шукаємо.

 

— мають бути в мене дома, — су знизала плечима, — ми доглядаємо за свинками уйона, поки він не знайде нормальне житло.

 

— за свинками? справжніми свинями? — вигукнув мінхо.

 

— ти дружина білосніжки?! — запитав чан одночасно з мінхо.

 

— я так за вас радий! — почав голосити вовчик, — ви така… така чудова пара!

 

— дякую, — сором’язливо відповіла дівчина.

 

— так, почекай із дружинами, — перервав мінхо, — які свині?

 

— морські. пухнасті такі, — пояснила суджин. — як білочки чи зайчики, — дівчина розвела руками.

 

— ааа, — розчаровано протягнув мінхо. він уже посподівався відчути смак свіжого бекону зранку як вдячність за порятунок.

 

— так, а куди ви йдете? — вкотре запитала суджин.

 

— сюди, — чан протягнув дзеркало з мапою.

 

— а, ну і ви до мене. шу казала, що подружок приведе. я гадки не маю, коли вони встигла подружитись з вашим феліксом, але, напевно, він там. ходімо тоді швидше, бо ти вже весь тремтиш, — на зауваження суджин мінхо лише роздратовано закотив очі.

 

***

 

чекаючи поки уйон вимиє свої три волосини на маківці, принцеса подружньо сперлася на шухва і далі розповідала історії про тяжке королівське життя. як король пообіцяв, що запише її для історії як вишукану пані з червоним волоссям, а зараз вона дотримує на голові чорну фарбу й бубонить, аби вона не взялася зеленими плямами.

 

шухва вкотре тямущо киває і доливає далі. крізь тишу і звуки води з душу чути шумні позіхання. помітивши, як вечірка набирає обертів до ліжка, синмін із чоніном переглянулись і вирішили піти дивитися на зорі. врешті-решт, у поселенні шухва, їх було краще видно.

 

— о! — кляцає пальцями дівчина, — піду за монстрами, а то ми якось мало сидимо. ще навіть ніч не почалась! і не соромно вам буде спати!

 

— слухайте, а хто знає, як уйона з ванної вигнати? мені маску треба змивати! — обурено вигукнула дахьон.

 

— я знаю, — змазано відповів сан, — ви вмієте правильно пити соджу?, — не дочекавшись відповідей, хлопець незграбно схопив пляшку зі столу й різко підняв її та опустив. — а де вихор? — розчаровано буркнув дракон і знову різко смикнув пляшку, але нічого не змінилось.

 

— а, боже! — вигукнула принцеса, — дай сюди, — джинерет вихопила пляшку з рук хлопця і миттю отримала бажану шурю-бурю біля горлянки пляшки. — ставте стакани, що дивитесь?

 

— о! — двері ванної пафосно відчинились, і в парі від окропу гордо стояв пофарбований уйон. шухва доброзичливо виділила йому богом забуту піжаму бурундука й чорну футболку, аби він не світив своїми тілами. — а соджа-бомба буде?

 

— не буде-е-е, — відповіла шухва й миттю впихнула уйону чорний монстр.

 

— а чого мені чорний? — обурився ву, — я може рожевий хочу!

 

— я не віддам! — заверещав фелікс, притискаючи банку до себе.

 

— тихо-тихо, — принцеса заспокійливо погладила фею по спині, — ніхто твій монстр не забирає. якщо хтось захоче, йому доведеться пройти через мене. тримай, — джинерет протягнула склянку хлопцеві.

 

— я не хочу, — фелікс скривився, — я бачу зорі перед очима, я знаю, що їх тут не має бути.

 

— а, ну, то не треба — принцеса миттю перекинула вмістиме склянки в шлунок і побігла змиватись.

 

несподівано почулося копошіння в замку. бідна шухва заклякла, де стояла, й гадки не мала що його робити, до того ж решта в будинку поводили себе як і поводили. двері повільно відчинились і до хати зайшли двоє чоловіків і за ними зайшла щаслива суджин.

 

— господи, — шухва полегшено видихнула, — я… я…

 

— забула, що одружена на мені? — суджин ласкаво усміхнулась і цьомнула шухва в щоку.

 

— т-та, відчиняються двері, тут мужики якісь… я собі вже таке надумала, — дівчина переводить погляд на якихось мужиків і лукаво усміхається, прямуючи до одного з них.

 

— шо ти галава? — шухва грайливо тицьнула пальцем чана в живіт і так само як і суджин, міцно обійняла.

 

— я… я не думав, що ви одружені, — здивовано випалив чан.

 

— я не думала, що тебе коли-небудь зустріну. що тут робиш?

 

— хто там? — уйон загадково висунув голову до коридора, — о, ви шо тут робите? фелікс! мінхо знайшовся.

 

— мінхо?! — фея миттєво вскочив із дивану й щосили полетів до виходу, спотикаючись об усе, що криво лежало. — мінхо! — піксі хутко розмазав сльози й кинувся обіймати хлопця, — ти дурень! — фелікс щосили вдарив мінхо по спині, — ти нащо зник? я так злякався.

 

— я також, — хлопець заспокійливо погладив молодшого по спині, але той усе сильніше заходився ревіти.

 

— обіцяй, що ніколи мене отак не покинеш, я так сумував. — фелікс знову витер усі соплі і шмарклі рукавом, й опухлими очима дивився мінхо прямо в очі.

 

— обіцяю, — поклявся мінхо.

 

— небо й земля, вогонь і вода, їнь і ян, — загадково почала шухва.

 

— це ти до чого? — запитала суджин.

 

— та ні до чого, йдемо пити.

 

— уже перша година, — суворо зазначив чан.

 

— і що? можемо ще півгодини посидіти. ми навіть не поговорили. у мене ще є… сік і монстри, багато монстрів. і під ліжком також є монстри.

 

за розмовами про монстрів, до хати повернулися кім постарше й кім помолодше. оглянувши вітальню, вони зрозуміли, що зібралося ще більше драми, але, закотивши очі, всілися разом на одне крісло.

— фелікс, — строго запитав мінхо, — а що в мене на кофті?

 

розгублений піксі подивився спочатку на кофту, потім руками почіпав голову і зрозумів, що бальзам для волосся він не змив.

 

— ну от, заодно почекаєте, поки всі досушать голову. можемо вам організувати нігтики.

 

мінхо скептично оглянув свої руки. розідрані пальці та розслоєна нігтьова пластина виглядала, м’яко кажучи, не дуже.

 

— нігтики кажеш. давай нігтики. і шовкову піжаму для комфорту.

 

скривившись, шухва скептично оглянула чоловіка з ніг до голови.

 

— чому ти з ним дружиш? — шу різко запитала у своєї коханої.

 

— я не дружу, — спокійно відповіла суджин, — так сталось, що хванське королівство закуповувало дрова в моїх батьків, і ми з ним бачились. нас навіть малечею залишали разом гратись.

 

— я досі тебе ненавиджу за те, що ти мене била ляльками в дитинстві, — мінхо гигикнув, прийнявши до рук склянку чогось прозорого від дахьон.

 

— хто кого бив і я про це не знаю, — розпатлана принцеса миттю вибігла з ванної, коли всі цілком таємно почали пити чай без неї.

 

— суджин мінхо, — гигикнула шухва. — моя воїтельниця. боролась із патріархатом, коли про це мало говорили.

 

— так, а била навіщо? — джинерет здивовано вирячилася на суджин.

 

— я не пам’ятаю. напевно, мала якусь вагому причину — суджин м’яко розсміялась.

 

— чекай, — джинерет заплющила очі й різко розкрила їх, — а ви звідки взялись?

 

— не повіриш, прийшли, — уїдливо відповів мінхо.

 

— почекай, — принцеса задумалась, — ти зник, бо сюди йшов?

 

— не наливайте їй більше нічого, — заключив мінхо.

 

— чекай, а хто вас сюди пустив?

 

— я, — шухва поклала руку на плече джинні.

 

— а навіщо?

 

— принцеса, з тобою все добре? — запитав уйон із канапи, — може тобі відпочити?

 

— я нічого не розумію! — запищала джинерет, — коли я йшла мити голову, вас було не так багато, а тепер вас багато. чому ти пускаєш незнайомців?

 

— бесті, я їх знаю. одна — моя дружина, другий, — дівчина запнулась, — мій друг.

 

— чому ти дружиш із чаном. ти казала, що не дружиш із чоловіками.

 

— та сиділа я з ним! — різко випалила дівчина, — у в’язниці.

 

— шо-о-о? — здивовано завив уйон, — за шо?

 

— перевищення службових повноважень. вбила сімох гномів. вони виявилися кримінальним угрупуванням, тому мене випустили, — дівчина розвела руками.

 

— так, а почекай, — оживився уйон, — а чан чого сидів?

 

— бабусю з’їв, — присоромлено відповів вовк. кінчики його вух знову почервоніли і прихилилися до голови.

 

на обличчі уйона застиг німий шок.

 

— а віслючатину ти їси? драконячатину? — хлопець пнув під ребра сонного сана. — може собачатину? в мене є чудовий знайомий песик. ти можеш з’їсти морських свинок?

 

— нікого чанні не їв! — заголосив піксі ліксі, — його підставили! я забороняю всім вам його ображати! він дуже хороша людина й хороший вовк! — фелікс всівся на насиджене місце й потягнувся за енергетиком.

 

— чому у вас таке чорне волосся, ніби ви голову в духовку пхали? — запитала суджин, подивившись на уйона, фелікса та джинерет.

 

— шухва салон краси, — відповіла дахьон, — почалось із масочок та огірків, закінчилося повною зміною іміджа.

 

— а фарба ще є? — загадково поцікавилась су.

 

— ах, — застогнала шухва, — я купила тобі освітлювач, але я не буду тебе сьогодні фарбувати, з мене вистачить, — шухва вчепилась у руку своєї дружини як за рятівну соломинку.

 

— давай руку, — чонін звернувся до мінхо, — я тут експерт по нігтиках. а ще головний маг, колдун, мольфар, ворожбит, ай! — чонін кричить, коли синмін відвішує йому потиличник, — а це мій чоловік. батьки померли рано й не розповіли, що кого-небудь на вулиці підбирати не можна, того ми з ним і в горі, і в радості, і п’ятишостому королівстві. у тебе такі маленькі нігті, навіть камінчиків нормально не поклеїш, — сумно заключає хлопець.

 

— пофарбуй їх у чорний.

 

— ооо, — задоволено загудів чонін, — у тебе є смак. сьогодні мені зорі сказали, що відкриється багато таємниць. якщо це одна із них, то я приємно вражений своїм передбаченням.

 

— давайте тоді розпалимо вогнище й будемо розповідати секрети під зорями, — хрюкнула джинерет, відбираючи щедрий ковток енергетика фелікса.

 

— давайте, — сонно пробурмотів піксі.

 

— ні-і-і, ніяких вогнищ на моїй території, — заперечила суджин.

 

— так, — почала шухва, — а про що ми говорили, поки суджин не пришла?

 

— дахьон скаржилася на чоловіків, — пробелькотала принцеса, — ніхто з них дружити з нею не хоче, а більшого вона не хоче.

 

— принцеса, не тобі говорити про чоловіків, коли ти сам чоловік, — з мудро-п’яним обличчям відказав уйон.

 

наступила тиша. кожен обдумував слова уйона з огляду на своє розуміння світу, а фелікс через свою піксіліксівську злість запустив порожню банку уйону в лоб.

 

— не можна розповідати таємниці людей без їх згоди! — зло крикнув фея.

 

мінхо гордо глянув на свого названого сина й зашипів, бо чонін, відволікшись, почав заливати шкіру пальця лаком.

 

— таких таємниць я не очікував, — синмін зі сьорбанням допив залишки з бокала.

 

— я… — почала принцеса, але за хвилину з її очей безперестанку полилися сльози. — я можу все пояснити, але зараз, хвилинку, — джинерет руками почала змахувати солоні доріжки зі щок, але це взагалі не допомагало.

 

заввидівши це, фелікс зловив хьонджина за руку й потягнув хлопця до себе в обійми плакатися ще дужче.

 

— ти зробив відверту дурню, — суворо заключив чан.

 

— я, — почав віслюк…

 

— усе добре, — крізь схлипи пробурмотіла принцеса, — я зараз усе поясню, — і знову хлопець заходився в новому шквалі сліз. не допомагали навіть теплі погладжування по спині. напевно, це те, що давним-давно сиділо в неї в нутрощах, і нарешті вирвалося назовні.

 

— може заспокійливого принести? — тихо запитала шухва в чана, — їй якось зовсім не добре.

 

— не треба, — проревів хлопець, витираючи сльози о феліксову кофту.

 

— вам що, це цирк! — крикнула дахьон, — ану всі геть звідси! давайте вставайте, підіймайте дупи! шу, попри всю мою пошану, ти теж. залиште їх обох у спокої, поки джинні сама не заспокоїться, давайте! лікс, я на край поставила воду, даси їй потім.

 

— я-я… — хьонджин завив, невдало схопивши ковток повітря, — хай повернуться, я зараз усе розкажу.

 

— принцесо, — фелікс прикусив себе за язика. — не плач, — він вдруге прикусив себе за язика, — тобто плач, тобі так стане легше, — хлопець погладив тремтячого хьонджина по спині, ледь стримуючи власні сльози.

 

— я не хотів, — хьонджин чимдуж захлинувся сльозами.

 

— ти не зробив нічого поганого. ти маєш право на таємниці, це уйон — дурник! — сердито сказав піксі. на що принц шмаркляво хрюкнув.

 

— ти дуже смішно лаєшся, — пробурмотів хлопець крізь шмигання носом. — і ти та-а-акий добрий, — хлопець відсторонився і почав розтирати сльози по обличчю, — у мене вже сил немає плакати, — чесно признався він.

 

— якщо хочеш поплакати, то можеш до мене приходити, — запропонував лікс, розглядаючи принцесу.

 

— я не хотів плакати, воно якось само.

 

— у мене теж так було, коли я з джисоні почав зустрічатися. тоді був дуже поганий день: я посварився із чанні й вліз у болото, а потім розревівся двічі. я думав, що після цього він перестане мене любити.

 

— я взагалі не пам’ятаю, коли останній раз плакав. типу, сумні думки були, але вони закінчувались, а соплі не починались, — хьонджин нервово гигикнув.

 

фелікс потягнувся за склянкою води й обережно передав принцесі в руки.

 

— це дахьоні тобі залишила. попий, може бути легше. я завжди думав, що не по-принцеськи стримувати емоції. король хван ніколи не стримував, — піксі миттєво закрив рот руками, — я не мав говорити про твого батька. — фелікс вдруге закрив рот руками. — я не мав до тебе звертатись принцесою. чи мав? — хлопець надув губи, замислившись, — а як тебе звати? як звертатись? а багато людей про це знають? — прошепотів піксі ліксі.

 

— а… — безглуздо протягнув хьонджин, — а…, — хлопець почав заламувати пальці, згадуючи хто знає його таємницю, — троє, напевно, чи четверо, ну батьки мої точно знають, король со знає, сан і віслюк, ну уйон, тобто.

 

— король знає?! — здивувався піксі.

 

— якщо рахувати від уйона, то він дізнався другий, там смішна історія була, — принцеса потягнулася до своєї склянки й одним ковтком випила все що було всередині. — поклич їх, напевно, всіх назад, я все всім розкажу, й ми почнемо ще більше пліткувати.

 

в ступорі, фелікс повільно сповзає з дивану і йде на вулицю гукати всіх назад. хто стояв, хто сидів, хто тримав руку мінхо, аби лак не розтікся, але всі з підозрою дивилися на вхід, ніби просторий будинок за мить перетворився в коробку із секретами, які знати хотілось, а не покидало відчуття, що за знаннями слідують наслідки.

 

першою почала рухатися шухва. дівчина пройшла декілька кроків і не почувши підтримуючого шуму за спиною, розвернулася назад подивитися на всіх інших, мовчазно вигнув брів. наступним піднявся чан і, слідуючи прикладу подруги, пішов до будинку. їхня рішучість стала каталізатором певної дії в мозковому процесі решти, і всі абияк повернулися всередину.

 

принцеса сиділа на тому самому місці, стукаючи нігтиками по склянці й нервово посміхалася щоразу, як стикалась із кимось поглядом. коли всі розсілись, хлопець набрав повні груди повітря і так само швидко видихнув.

 

— перше, що я хочу сказати: я хочу попросити вибачення за свої сльози. це дуже не по-королівському й дуже непрофесійно. по-друге, я майже не звертався до себе як принц, тому буду принцать і принцескать в одному реченні. і нарешті останнє, я зараз розкажу, що уйон мав на увазі, тільки видихніть, будь ласка. мені страшно, що ви всі на мене дивитесь і забуваєте дихати, — принц хотів зробити ковток попити, однак жодної рідини в склянці не було. він і сам забув, що все допив. тому хлопець швидко знайшов пляшку чого-небудь на столі й налив собі пів стакана.

 

— я народився в п’ятидесятому королівстві в сім’ї короля хвана. якщо хтось думає, що я почав занадто далеко, — хьонджин раптово перевів погляд на синміна, — то може передумати, бо зі свого дня народження в мене почалися проблеми. я мало що пам’ятаю, бо я був дитиною, але, напевно, батько хотів дівчинку, якщо я тут сиджу й невдало принцаю. мені насправді шкода принцес, бо деякі королі їх виховують додатком до якогось мудака, від якого вигода тільки гроші. і то для королівства. я думаю, що батько мене саме так і хотів виростити. інакше хто наважиться піти бороти дракона. як мінімум, гарний меч і обладунки не коштують три листки з дерева, отже борцуни з багатих сімей, — принц гірко посміхнувся. — ну от і жила я у вежі й виховував мене сан, — хьонджин подивився на дракона, який уже бачив десятий сон, — чому мене виховував сан — це вже інша історія. справді історична подія, про яку я дізнався нещодавно, — хлопець опустив очі, бо йому стало огидно від себе перед феліксом поруч, — як мене виховав сан, це теж окрема історія. а потім у мою кімнату увірвався король со, якого я послала. але ми сидимо тут, отже я його послала недалеко, — хьонджин замовк на хвилинку. — це так прикольно комусь розповідати. стало легше, чи шо? якщо договорювати до кінця, то мене звати хьонджин. можете джинні називати от. і, — хлопець замислився, — я не знаю як воно буде далі й чи буде взагалі, але раз ми тут уже всі подружки, то можете до мене принцать.

 

— а мені ти всю історію не розказував, — обурився уйон, — я думав ми друфффі… — дракон сан закрив йому рота й затягнув до себе спати посеред п’янки.

 

— за це треба випити! — вигукнула шухва. — я йду шукати скотч, — дівчина вп’яла руки у волосся і попленталася на кухню.

 

— я хочу їсти, — пробурмотів чонін, старанно прикушуючи кінчик язика. — дай мені шматок сиру, — він головою повів на тарілку, — а я намалюю тобі зірочки.

 

мінхо вільною рукою потягнувся до тарілки, захоплюючи їжу й собі й чоніну.

 

— я з ранку сам нічого не їв, — поскаржився він хлопцеві, жуючи шматочок.

 

— то їж, — чонін знизав плечима, — позаду закуски є. тебе ніхто не з’їсть, якщо ти візьмеш шматочок. ти виглядаєш як той, хто з’їсть, — чонін усміхнувся і сказав ставити руку в лампу.

 

— ти голодний?! — зненацька заверещав піксі ліксі, — я зараз щось придумаю і буде їжа, — хлопець п’яно замислився, а потім різко подивився на чана, — а ти?! теж нічого не їв? — чан сором’язливо стиснув вуста, даючи зрозуміти, що все в порядку і він не голодний, але фелікс у то не повірив, — я зараз придумаю, де знайти їжу.

 

— може йому сказати, що шукати треба в холодильнику? — суджин прошепотіла дахьон на вухо.

 

— ні, не треба, — дівчина відмахнулася від пропозиції. — я піду принесу, хай тут сидить.

 

— ні, давай я! — оговтався хьонджин, — у мене довші руки, я принесу більше тарілок.

 

дахьон підозріло глянула на хлопця, але погодилась, продовжуючи розмовляти із суджин.

 

— привіт, — хьонджин повільно зайшов на кухню.

 

— так вітались уже, — шухва необережно скинула в тарілку нарізаний сир із дощечки.

 

— та да, вітались, — принцеса підійшла ближче, — може тобі допомогти?

 

— та, — дівчина замислилась, — можеш ковбасу з пачки перекласти. тут нема шо робити. будеш? — дівчина покрутила пляшкою в руках.

 

— та я думала… думав, що ми разом розіп’ємо.

 

— ну… у мене є ще пляшка, можемо разом відкрити, якщо хочеш. може я хочу цю з тобою розпити. за свою нову бестічку, яку я знайшла, втратила і знову знайшла, — дівчина поставила перед хьонджином стакан.

 

— мені так соромно через цю ситуацію. я не мав себе так поводити, і взагалі це все.

 

— ну шо я можу тобі сказати. у тебе батько шматок лайна й не треба цього соромитись. ну так сталось. а мати твоя на це все як відреагувала? — суджин сіла навпроти, зацікавлено допитуючись.

 

— померла, коли я був дитиною, — хьонджин розвів руками.

 

— я мала б здогадатись, що це трапляється в кожній казковій родині.

 

— у чанбіна на фотокартках є і мама й тато, — сумно відповів хлопець.

 

— це хто? — запитала шухва.

 

— король со, — хьонджин нервово гигикнув.

 

— а ну, знаєш, — дівчина підсунулася ближче, — тут усе не як у людей.

 

— так, мені казали, що тут до терапевтів ходять, говорять про свої проблеми ротом, немає податку на дихання. треш якийсь.

 

— скажи. я іноді сиджу й думаю, чи не померла я часом, а потім дивлюсь на свою дружину й думаю, що так — померла.

 

— за це треба випити, — хьонджин підняв стакан і цокнувся з дівчиною, — а як ви познайомились?

 

— ой, така містична історія. в королівстві почали пропадати діти. а я як вартова поліціянтка пішла їх шукати. не питай, нашо я на це пішла вчитись, я сама не знаю, напевно щоб знайти собі гарну жінку й жити її коштом. так от, я шукала дітей і найшла зачіпку в лісі і йшла по ній. йду собі, йду й раптом чую «стій». ну все, думаю: габела. зайшла не туди, готуй капці. повертаюсь, і бачу жинку. гарну таку, із сокирою. думаю: точно габела, як не від сокири, так від паніки помру. ну ми з нею поговорили, вона там працювала, а я залізла на приватну ділянку. шо ви хочете, там не було ніяких стрічок. отак ми зустрілись уперше. коли ми зустрілися вдруге, я вбила всіх гномів. не питай чому, але дітей крали вони, бо були дуже голодним, сам розумієш. але їхнє вбивство — це самооборона. того мене посадили у в’язницю, потім випустили з в’язниці.

 

— ти наче гномкілла*, — приснув хьонджин.

 

— так, стули пельку. ми обмінюємось слюнями, аби стати ще більшими бестіками, —

шухва оновила напої в склянках, — давай за слюні й кохання.