Частина 10

 

старенький возик сумно скрипів, проїжджаючи із купини на купину. погода возика також не радувала: він весь відсирів і місцями ледь-ледь роздувся. але зверху накидали сіна, залишки речей і їхати цілком було нормально, якщо ти не принцеса джинерет. або король со. або непосидючий віслючок уйон. одному сану було нормально. він зарився носом у сіно, притис коліна до грудей і мирно собі спав.

 

— хотіла відпочинок на березі сени*, а сиджу в сіні, — принцеса склала руки на грудях і ще раз скептично оглянула все.

 

— усе почалось зі скрипучого сіна. молоді закохані сиділи зі зв’язаними вузлом ногами*, — уйон загадково перевів погляд із хьонджина на чанбіна й шумно видихнув, — от тільки вони були обидва ідіотами.

 

— коли в тобі романтик прокинувся, — хмикнув чанбін.

 

— він у мені не помирав, але розпилятись на ваші черстві душі він не збирається.

 

— то розмочи його у воді, — хіхікнула джинерет.

 

— слухай, ми що, котлети робимо?! так і знав, що з вами говорити про мистецтво — це все одно, що з румпельштільцхеном про відбивні, — у возі повисла ніякова тиша. — він вегетаріанець! як так можна?! я розумію не знати велику матінку*, але про румпельштільцхена пишуть в історії. а я в нього стажувався, — віслюк самовдоволено всміхнувся.

 

— ораторському мистецтву? — саркастично запитав чанбін.

 

— і не тільки! він навчив мене багатьох речам: як продати свої послуги, знайти свою авдиторію, оцінити навички конкурентів, — віслючок замовк, спостерігаючи, як принцеса з королем ледь стримують себе зі сміху, і зловив себе на істинності їх думок: — то ви хочете сказати, що я крикливий?! я?! — уйон не встиг закінчити своє обурення, як сонна рука сана схопила його за комір і притягнула до себе в обійми. все, що завгодно, але тільки трішки помовч.

 

— а ще довго їхати? — щасливо пробубнів віслюк у сіні.

 

— ще чверть дня, — відповів король, відкидаючись на бортик.

 

***

 

— я прийшов до мами на роботу, — мінхо миттю прошмигнув у кабінет фелікса, гуркнувши дверима.

 

фелікс сидів, розгублено підперши руками голову, і порожньо дивився в екран.

 

— я не можу придумати листа джисону. нічого взагалі не можу придумати, — піксі в розпачі сховав голову в руках і вимучено застогнав.

 

— а що джисон тобі написав? — хлопець підійшов до дзеркала, вивчально розглядаючи екран.

 

— нічого він мені написав. я йому маю про напад написати.

 

— а, — старший зрозуміло нахмурився, — відкривай лист хвана, будемо вчитися рерайтингу.

 

— ре-що? — пробуркотів фелікс.

 

— переписуванню. де там твій лист? — мінхо швидко притягнув мишку до себе й почав клацати по іконках програм. — ти вкладений документ дивився?

 

— там є документ?

 

— звісно він є, — хлопець швидко натискає «відкрити після завантаження» і гладить втомленого піксі по голові. на теплі доторки фелікс мимрить щось незрозуміле й підіймає очі на монітор. — що це за квадратики?

 

— битий файл. я спробую його відкрити через інші програми.

 

— добре, — фелікс широко позіхає і спостерігає, як старший тихо бурчить нецензурщину під ніс, коли жодна з його спроб не увінчується нічим: усе так само квадратики. мінхо знизує плечима, він усе що знав — використав, розвернувся на п’ятках і стрімко рвонув до кабінету короля. — а ти куди?! — зневірено гукнув піксі.

 

— пересилати тобі повідомлення, — хлопець підморгнув і миттєво зник за дверима.

 

холод хванського кабінету вразив мінхо неймовірно. звісно, останній раз він тут був зовсім малечею, коли його батьки вирішували свої дорослі справи, а він мантиляв ніжками на стільці. здається, цей стілець усе ще там знаходиться.

 

хлопець швидко підходить до робочого дзеркала короля, лишаючи за собою мінімум слідів, але невідполірована поверхня чіпляє його увагу.

 

поруч стояла невелика скриня оздоблена різьбленням по боках і кришкою з блискучою ручкою. це мало містичний вигляд, як невідома приманка, яка діяла навіть на мінхо. але чи небезпечно її відкривати, хлопець дізнається прямо зараз, бо інакше його з’їсть власна цікавість, або фелікс, коли той йому проговориться. він задля уявних засобів захисту натягує сорочку на руку, на невеликій дистанції підіймає кришку й зажмурюється. на диво, ніякі захисні стріли не полетіли в його тіло й дивна отрута не наповнила кімнату. взагалі нічого не змінилось: мінхо все так само стояв у холодній порожній кімнаті з таємничею скринею.

 

задумливо гмикнув, він зазирнув всередину.

 

фелікс засонно підпер рукою голову й меланхолійно клацав на кнопку оновлення пошти. хтозна, що там робив мінхо, але лист усе так і не надходив. піксіліксівська натура починала панікувати: раптом щось сталось у кабінеті, або раптом там є потаємні двері, через які король хван повернувся з обіду й закусив мінхо. від кошмарних сцен перед очима хлопчик здригнувся і з переляку підскочив на стільці, коли мінхо вислизнув із кабінету.

 

— ти вмієш підроблювати документи швидко? — раптово випалив старший.

 

— наскільки швидко? — насторожено запитав фелікс.

 

— до моменту, коли хван повернеться з обіду. до біса, дзвони джисону, аби він теж допомагав, це терміново.

 

— а що треба зробити?

 

— ось це, — мінхо кинув декілька папок на стіл.

 

— це ж…

 

— так, тому треба діяти як можна швидше. я піду збирати наші речі, і після твого обіду ми назавжди покидаємо це місце.

 

***

 

— зупиніть воза, я хочу пісяти! — заголосив уйон, вивертаючись із важких обіймів дракона. чанбін на це втомлено закотив очі, але попросив про зупинку, бо його королівська натура сама була не проти з’єднатись із природою.

 

— не підчепи кліща на дупу, — в’їдливо хіхікнула принцеса, зістрибуючи з воза.

 

— ти хоч у таких інтимних ситуаціях можеш не бути козлом?

 

— ні, козли це козоріги, а я завжди вміла виплисти на сушу без проблем, — сміючись, джинерет хутко перебігла дорогу в інші кущики.

 

— буди сана. я не думаю, що ми ще робитимемо зупинку, — видихнув чанбін, масажуючи собі скроні холодними пальцями.

 

— я не хочу. не будіть по дрібницях. тільки якщо в когось вріжемось, але й тоді не будіть, — сан перекинувся на другий бік, замружившись він холоду.

 

— все-все, він не буде, йдемо пісяти, — уйон за руку потягнув короля в кущі.

 

— сам ти ніяк не можеш, — простогнав король, якого настирливо тягнули вглиб хащ.

 

— ні, там вовки. спочатку ти посторожиш, а потім я.

 

— мда, цікаво як джинерет самостійно не боїться вовків?

 

— ну ти ж його бачив, — прокряхтів уйон, плутаючись у ґудзиках штанів, — мужик чисто їсть таких, як вони, на вечерю.

 

— чому ти звертаєшся до нього на принц? — з непорозуміння запитав чанбін.

 

— так, а як по-іншому? ти ж знаєш. тут питання, чому ти не кличеш його принцом?

 

— чому я маю кликати її принцом? — король нахмурився, згадуючи всі залишки діалогів із джинерет у голові.

 

— чекай, а шо ти знаєш? ні-ні-ні, йди за чим ми прийшли, а потім я дізнаюсь, хто шо знає і шо мені не розказали, — уйон розвернув чоловіка за плечі, показав найкращі ялинки на галявині, і відвернувся слідкувати скільки грошей доведеться витратити йому на нігтики, якщо він ще з тиждень просидить у лісі. — ти там душу відвів уже?!

 

— відвів, — буркнув чанбін.

 

— ну то пішли розбиратись. як ви мене вже всі дістали, — віслючок знову схопив короля за руку й потягнув до воза. джинирет безтурботно сиділа на краю повозки й жадібно гадала на ромашках. якщо він не набрався сміливості розповісти про все чанбіну, то нехай ромашки його підштовхнуть.

 

— так! — грізно заявив уйон, — ти йому розказав? — він пронизливим поглядом подивився в очі хьонджину.

 

— не розказував, — зніяковів принц.

 

— добре, шо ти казав, шо ти знаєш? — віслючок перевів грізний погляд на короля.

 

— почекай, а чи не забагато ти на себе береш?

 

— не забагато. ви поводите себе, як два дурні, псуєте настрій один одному, а від вашого поганого настрою псується і мій настрій!

 

— який ти нещасний, — зітхнув чанбін.

 

— так, нещасний. а ти, не уходь від питання: шо ти знаєш?!

 

— ти таке питаєш, наче сам із принцесою не говорив про те, як жити в замку з таким чудовиськом.

 

— ну говорив, але яке це має значення, — уйон нахмурився, — почекай, ти думав, шо ми говорили про тебе?

 

— ну а про кого ж. це ж я тут страшний гном і рідкісна нелюдь.

 

— я говорила про себе, — подала голос джинерет, — точніше, я говорив про себе.

 

— ой, не починай, будь ласка, спочатку ти в очі пилюкою сиплеш, а потім… тобто ти говорив про себе?

 

— як тобі пояснити, як я говорив про себе?

 

— я тебе благаю, вимкни свою в’їдливість, — взмолився уйон, — просто скажи йому те, що казав мені.

 

— я народився хлопцем, — на видосі випалив хьонджин.

 

— і… це… усе…? — запитав король.

 

— ну так.

 

— а, от воно як. добре, залазьте до воза. я хочу спати сьогодні дома.

 

— почекай! — крикнув уйон і заліз першим до воза будити дракона, — сане, вставай, принцеса хоче сказати тобі щось важливе.

 

— що важливе? — сан ледь продрав очі і з ввічливості піднявся на лікті.

 

— я…– хьонджин різко вдихнув повітря, — я хлопець?

 

— добре. я спати, — дракон знову зарився носом у сіно і продовжив додивлятись розірваний сон.

 

— і заради одного речення було влаштовано це все?! я в шоках. мені треба спа, масаж і нігтики. все, беру відпочинок, — уйон швидко всадив свою дупу у вогке сіно і з нетерпінням чекав останньої зупинки в королівському дворі.

 

***

— ну що там? — запеханий мінхо знову влетів у хванський кабінет, безшумно гупнувши дверима.

 

— джисоні надсилає останню сторінку, я додруковую і все.

 

— давай те, що є. і давай оригінали, — хлопець швидко роздивляється обидві версії документу, але оригінал швидко ховає в себе за пазухою, — коли в тебе обід?

 

— три хвилини як почався.

 

— чудово. вимикай усе. і треба збирай речі, десь сумку, бо тобі це все на спині тягнути, так щоб не вбився по дорозі.

 

— я заберу все! — обурився фея.

 

— фелікс, я розумію, що в тебе багато дорогих тобі речей, але в які зуби ти їх візьмеш?

 

— я навчився зменшувати речі, тільки королю хвану не кажи, — автоматично випалив фелікс. мінхо неоднозначо покліпав очима й пішов підміняти вмістиме скрині.

 

тепер усе, вони вільні.

 

на фоні чутно, як закінчує гудіти системний блок дзеркала, фелікс ще раз із сумом за себе оглядає робоче місце, різко відчиняє двері і стикається носом до носа з великим страшним вовком.

 

— ти ба, — бем розплився в нахабній посмішці, — працюєте?

 

— йдемо обідати, — відповів мінхо, — тобі також не завадило. для мозку корисно, — хлопець хапає розгубленого піксі й тягне до його кімнати.

 

***

 

слідуючи щотижневій традиції, у сімействі кімів та кіма-прийомного була сімейна вечеря. на столі стояла велика миска супу з ополоником всередині та купа страв із ринку, бо в цій традиції всім подобалось лише їсти.

 

поклавши ложку супу до рота, синмін зажмурився:

 

— відчуття, що наближається щось недобре. воно таке обширне, велике, — синмін видихнув і сунув другу ложку до рота. — типу панічне, що прямо… мені дихати тяжко. як вбивства чи війна.

 

— яка війна? — дахьон вдавилась маринованим огірочком, — скоро відкриття хати, може ти відчуваєш багато щасливих грошей?

 

— та не знаю я, що відчуваю. треба карти кинути. чоніне, ти як?

 

— га, — хлопець відірвався від методичного жування голубців, — так, на відкриття хати.

 

— ай, — синмін відмахнувся від усіх, окрім своєї тарілки супу, — з вами говорити…

 

— ага, — погодилась дахьон, — добавку будеш?

 

— буду.

 

— чудово, завтра готуєш ти, — дівчина щедро вишкрібла залишки грибів на дні й закинула миску до раковини. все одно не вона миє той посуд.

 

***

 

проклятий ліс продовжував нещадно бити гіллям кожного, хто був неуважний і замість перевірених шляхів вирішив скоротити дорогу. руда киця голосно нявкала щоразу, коли фелікс пролітав між чергових зарослів ялинок, й огидні голки били молодшого по обличчю. але через сильний вітер, який недоречно здійнявся, руду кицю було не чути. тому ще наступні милі додавали наступні подряпини на обличчя феї.

 

втомившись від перешкод, фелікс зупиняється на знайомій галявині, недалеко від болота, де він скиглив джисону на своє тяжке життя. піксі хитає головою, намагаючись стерти ці спогади, й обережно дістає кицю із сумки, опускаючи на чисту траву поруч.

 

— я тебе колись замкну в кімнаті. ти ж можеш вбитись, як так можна! — бурчить мінхо, копирсаючись у шопері в пошуках штанів.

 

— але я хотів, щоб ми прилетіли якомога швидше, — фелікс по-котячому стискає губи.

 

— не потрібно жертвувати собою задля дрібниць. якби ми прилетіли на три секунди пізніше, нічого б не сталось. покажи обличчя, — старший узяв лікса за підборіддя, вдумливо роздивляючись дрібні царапки на блідій шкірі. — жити будеш. попрошу в короля для тебе найбільшу кімнату.

 

— я буду жити з джисоні! — обурено запищав фелікс.

 

— побачимо, — хмикнув мінхо, закидуючи рюкзак на спину, — показуй дорогу. але нормальну, феліксе! без гілок.

 

надувшись, лікс схопив свою торбу й потягнув кицю за собою.

 

довго чи недовго блукали вони, це загадка, яка вимірюється філософською матерією і мозолями на ногах. фелікс всоте смикає кофту на собі й нервово стукає в кімнату джисона. мінхо, позаду, спокійно стоїть, стримуючи самого себе від ляпаса по лобі. закохані завжди такі придурки.

 

двері кімнати швидко відчиняються і скуйовджена голова секретаря п’ятишостого королівства плавно випливає в коридор разом із рештою тіла.

 

— джисоні, — нервово привітався лікс із холодними міцними обіймами, — ми приїхали.

 

— а… егх… а, вітаю, — соціальні навички джисона залишились у сьомому сні, який він додивлявся. — а це, — він перевів погляд на іншого чоловіка, — це киця?

 

— для тебе пан киця, — суворо промовив мінхо. — лі мінхо, — старший чоловік протягнув руку.

 

— джисон, тобто хан джисон, помічник короля в справах… у всіх справах, — хлопець потиснув протягнуту руку. — а… а… я зараз покажу ваші кімнати, тільки зараз, — секретар потер сонне обличчя, — ходімо на кухню. речі можете тут лишити.

 

мінхо скептично закотив очі, але скинув рюкзак і поплівся за всіма. джисон хутко, як тільки могло його сонне тіло, дістав монстр і відразу випив половину під акомпанемент здивованих поглядів.

 

— якщо ти підсядеш на енергетики, я тебе з’їм, — мінхо строго глянув на фелікса, який поривався попросити спробувати.

 

— ви чай будете? є… є чорний, і зелений, і з ромашкою для ментального здоров’я.

 

— а цукерки будуть?

 

— є залишки струдля.

 

— ні! — різко випалив фелікс, — тобто, я хочу чогось шоколадного.

 

— я подивлюсь, — джисон пошарпав до плити ставити металевий чайничок на комфорку.

 

— який пароль від вай-фаю, — нахабно поцікавився мінхо, свайпаючи щось у дзеркалі.

 

— вісім одиниць. чорний чай усім підійде?

 

— ммм, захист королівства такий захищений. так, чорний підійде.

 

— ми ще до терапевта ходимо, — саркастично плюнув джисон.

 

— о, ну, це повага, звісно. так, під’єднано, — мінхо продовжив апатично водити пальцем.

 

— як дістались взагалі? — джисон поставив дві чашки на стіл, а сам застрибнув на стільницю поруч.

 

— холодно, — фелікс стис губи, — я вдягнувся тепло, але тепло не було.

 

— а я казав вдягнути майку під светр, але тобі все вилетіло з іншого вуха.

 

— але я тоді відчував себе капустою, це не зручно.

 

— стукати зубами також не зручно, — додав джисон.

 

— я не стукаю зубами. ах так, ви за одно! — піксі відкинувся на спинку стільця, ображено надувшись, — де цукерки?

 

— є зефір у шоколаді, будеш? — фелікс ображено кивнув, — тільки чану не кажи.

 

— а де він? — пробубнів фея з повним ротом солодкого.

 

— чан? — джисон на мить замислився, — з мешканцями ми вирішили всю бюрократію. напевно, він відпочиває.

 

— ні, це неможливо! — мінхо шарпнув стільцем і різко встав, — я зараз повернусь.

 

— куди він? — злякано запитав фелікс.

 

— може в туалет? — дурнувато припустив джисон.