Частина 12

 

джисон не був жайворонком і совою також він не був. він був людиною, котра просиналась зранку на роботу і засинала вночі після роботи. звісно були періоди, коли йому робота набридала і він ходив на ринок за енергетиками або у пряничну хату пити настоянки з енергетиком. своїм циклом життям джисон, напевно, пишався: у нього є дах над головою, достойна робота і гроші на єгермейстер. джисон інколи задумувався, що його роки життя проходять повз нього, але який у цьому сенс, коли він міг отримати всі свої забаганки у момент бажання, звісно якщо вони не суперечать робочому графіку.

 

джисон прокидається від голосного вереску півня і йде на кухню заварювати королю – а тепер і не тільки королю – трав’яний чай. фелікс, відчувши втрату тепла джисоні, спросоння намацав його теплу подушку і притягнув до себе, прицмокуючи уві сні.

 

на кухні його зустрічає присутність чийогось тіла в темноті. джисон спершу лякається та потім згадує, що населення палацу давно перевищило його і короля, тому різко вмикає світло. мінхо кривиться на різку появу зайвих електричних променів і ховає обличчя у згині руці.

 

– що ти сюди прийшов? – незадоволено пробурчав чоловік.

 

– працювати? вже ранок, треба йти будити короля і готувати всім сніданок.

 

– як король тільки не помер від такого режиму дня, – мінхо стогне і через силу відкриває очі.

 

– взагалі-то, я вмію готувати. і мої страви наповнені вітамінами, мінералами та…

 

– залізом зі сковорідки й фейрі замість соуса. ти ж знаєш, що чавунні сковорідки треба регулярно чистити?

 

– знаю, – буркнув джисон.

 

– де?! – мінхо розвів руками, – мені вчора в страві попався шматочок нагорілого.

 

– не треба було так шкрябати сковорідку, – секретар надувся і пішов стійкою ціллю поставити чайник.

 

– йди спати. я тебе благаю. я сам все зроблю, – мінхо нахабно загородив дорогу до плити.

 

– у мене є обов’язки, – наполягав джисон.

 

– понянчи лікса, – джисон здивовано випучив очі, – поміняймося обов’язками: я зроблю все на кухні, а у вас там стосунки, то йдіть стосуйтесь.

 

змирившись з наглістю мінхо, джисон змучено віддає чайник до рук чоловіка і повертається назад до кімнати.

 

але поки секретар хан відстоював своє право на працю, піксі ліксі прокинувся і сонно потирав руками заспані очі. поки інші очі з цікавістю дивились на нього.

 

– ну шо, прикинувся? – від несподівано голосного голосу уйона фелікс ледь не заверещав від переляку.

 

– про-прокинувся, – буркнув хлопець, підтягуючи ковдру до носа.

 

– ти знаєш, шо ти розмовляєш уві сні? – безцеремонно випалив уйон, – я прокинувся, бо ти шось таке страшне бубонів, а потім плакав. мені, звісно, дуже цікаво, шо тобі снилось, але ми поки не настікі бестікі, аби це обговорювати. але скажу от шо: прослідкуй за цією фігньою і шуруй до лікаря. або ліки проти глистів попий.

 

– га… – спросоння світла голова фелікса не змогла відчути всі рівні віслючого обурення, – які глисти?

 

– злі, – буркнув уйон і накрився з головою ковдрою, – ти подумай про шо я говорив, а я досипати.

 

через хвилину на всю кімнату було чути лише тихе “х-р-р-мі-мі-мі” по-віслючому, поки двері кімнати не заскрипіли. джисон тихо повертався до себе в ліжко і прокручував у голові варіанти, як він боротиметься з феліксом за подушку, але як тільки вони зустрілись поглядом, фелікс з переляку накрився ковдрою з головою. поведінка хлопця неоднозначно здивувала джисона, але він все ж таки продовжив шлях до ліжка.

 

– ти чого злякався? – джисон повільно засовує руку під ковдру, аби знайти руку фелікса.

 

– уйон розповідав страшні історії про злих глистів, – піксі насупився, але під ковдрою ніхто того не бачив.

 

– про яких глистів? – джисон змучено видохнув, – ліксі, я тобі обіцяю, що ніякі глисти тебе не скривдять в цьому замку, – хлопець вдихнув трохи більше повітря, аби випалити скомкане: – а тепер, будь ласка, віддай мені ковдру і давай ще трошки поспимо.

 

фелікс обережно відтягує ковдру, протягнувши частину джисону і, коли хлопець повністю вкривається, лікс закидує на нього всі руки й ноги, які має, притягуючи сильніше. джисон усміхається крізь біль у ребрах і цілує фелікса в щоку, погладжуючи по спині.

 

і тільки уйон змучено видихає, бо вони слюнявкаються занадто голосно. може він теж хоче…спати.

 

***

випробовуваний тяжкою силою рідної землі, чанбін як ніколи був радий прокинутись на своєму рідному ортопедичному матраці. король щосили потягнувся і задоволено зітхнув, почувши звук тріску кісточок. чанбін щасливо розвернувся і побачив розслаблене обличчя вовчика, який продовжував бачити м’які сни. і це чанбіну самому лежати й чекати, поки чан прокинеться? а чому джисон їх не розбудив? ні, напевно це краще, що джисон їх не будив. хтозна, що цей секретар собі надумає.

 

– чане, – канючить король, – вставай, – рука його величності тормошить гаряче вовче плече, проте сам хлопець ніяк не реагує. – чане, вставай! я тебе зараз вкушу за бочок!

 

вовк ледь застогнав і скривився, потихенько прокидаючись. опухле від сну обличчя короля, крізь призму сонливості, здавалась чану дуже смішним, тому, перш ніж прокинутись, хлопець почав сміятись.

 

– от що тобі смішно? от ти лежиш, так? а мені треба працювати, аби ти лежав в безпеці, комфорті й теплі.

 

чан насупився і сповз під ковдру, злісно зиркаючи на короля.

 

– не дивись на мене так, – буркнув король, – відвернись.

 

– я допомагаю.

 

– як?

 

– не заважаю.

 

чанбін нервово видихнув і продовжив вдумливо читати текст в повідомленнях, роблячи помітки в нотатках поруч. але робочий настрій, названий тишею, панував не довго. насилу гупнувши дверима, піксі ліксі влетів з криком:

 

– чому ви спите?! вставайте!

 

король со кинув незрозумілий погляд на хлопця і накрився ковдрою з головою.

 

– чане, вставай, – не втрачаючи часу, фелікс заліз на ліжко тормосити засонного вовка, – чане, вставай, мінхо пропав!

 

– м-м-м, – сонно протягнув чоловік, – може він спить?

 

– ні, не спить. я не можу його знайти, він зник. може ти його з’їв, – фелікс тикнув чанбіна в район ребер.

 

– я король, май повагу, – рявкнув чанбін, виплутуючись з ковдрового кокона.

 

– я вас буджу з великою повагою, вставайте!

 

– феліксе, ми зараз прийдемо, а ти поки піди розбуди решту, – м’яко порадив чан.

 

– я вже всіх розбудив! але мінхо досі нема!

 

– йди попий монстр і заспокойся, ми зараз підійдемо.

 

– який захочу? – піксі підозріло зіщурив очі.

 

– який там є. все що захочеш, все твоє. злізь, будь ласка, нога болить.

 

– ой, – фелікс нервово посміхнувся і поспішно зліз з ліжка, бурчачи якісь вибачення на мові піксі ліксі.

 

– йому не можна монстр. у нього проблеми з серцем, – суворо сказав чан.

 

– якщо він вже всіх підняв на ноги, то там десь джисон його зупинить. а у джисона більше довіри ніж у мене, – король зітхнув, – вставай, вовчисько, підемо шукати його мінхо. впевнений, він не побачив його у ліжку.

 

поки піксі ліксі бігав по замку в пошуках вередливих дуп, які ще не прокинулись, віслючок уйон вдруге скиглив, що він не виспався, йому не дали поспати. скрегочучи своїми кісточками, він ледь-ледь повернувся до джисона і поставив очевидне питання:

 

– а шо сталось? я нічого не розумію. мені не дали поспати ні в ночі, ні зараз. це флешмоб зведи віслючка ву з розуму.

 

– це…що ти наговорив феліксу зранку? – джисон серйозно звів брови.

 

– а шо я йому наговорив? думаєш я пам’ятаю?

 

– не прикидайся дурнем, може тобі глисти тобі про щось нагадають?

 

– у когось в замку глисти?! – награно здивувався уйон, – треба терміново всім пити полин.

 

– перш ніж ще щось ляпнути феліксу, подумай двічі, а то будеш отак прокидатись щодня, – пригрозив джисон, – а зараз ходімо на кухню грати в детективів.

 

– о, я таке люблю, – уйон швидко скочив, та його суглобам це не сподобалось, – ай, після цього всього поїду в санаторій.

 

– дурість – не радість, – уїдливо промимрив джисон.

 

йдучи темними коридорами, фелікс думав про те, що монстр його зробить тільки більш нервовим, не дарма ж його назвали монстр. які-такі монстри заспокоюють? а може король мав на увазі прислів’я з живчиком? якщо живчик заспокоює, то що робить монстр? чи довго він про це думав, фелікс і сам не знає, але точно перестав думати, коли він в когось врізався.

 

– ой, – лікс потер зашиблену голову.

 

– я боюсь уявити скільки моїх зубів ми зараз збирали, якщо ти був трішки вищий, – хьонджин так само потер підборіддя, – куди летиш, маленька феє.

 

– я всіх розбудив і йду на кухню. мінхо зник!

 

– мі–хто? – хьонджин спросоння прокліпав очима, але нічого так і не зрозумів.

 

фелікс здивовано витріщив очі й здивовано розкрив рота.

 

– ти не пам’ятаєш?! пішли шукати, як знайдемо, то ти одразу згадаєш.

 

– але я хочу їсти, – проскиглив хлопець, коли маленька, але сильна рука піксі схопила його і потягнула в невідому сторону.

 

– ми йдемо на кухню! чанбін дозволив мені випити монстр, але я не хочу, тому дам його тобі.

 

– я вчора пив весь такий модний золотий. от його хочу.

 

фелікс різко відкриває двері й затягує принцесу до порожньої кухні.

 

– зараз я знайду, поки решта підтягується, – фелікс швидко нишпорить по холодильнику в пошуку енергетика. діставши золоту баночку, хлопець різко повернувся до трьох пар очей, які напівсонно спостерігали за ним.

 

– тримай, – фелікс протягнув енергетик принцесі, яка хутко всілась на стілець.

 

негаючи часу, уйон почовгав знову роздивлятись нутрощі холодильника, а джисон підійшов обіймати знервованого ліксі.

 

– а кого ми чекаємо? – булькнула принцеса.

 

– чанні й короля чанбіна, – промимрив фея в плече джисона.

 

– а той хлопчик вчорашній, він де?

 

– ми його і шукаємо, – розревівся ліксі.

 

– а, ой, – принцеса нервово всміхнулась, – ну ти, цейво, не плач, ми його знайдемо. господи, я не вмію втішати людей, – розчаровано протягнув хьонджин.

 

– да, це так, – у дверях показалась чорна маківка дракона сана.

 

– ти теж підтримувати не вмієш, – фиркнула принцеса.

 

– спочатку дупу собі відрости, я потім підтримаю, – іронічно кинув сан, сповзаючи на підлогу.

 

– ти… – підозріло примружилась принцеса.

 

– знову рибу за гроші, – втомлено протягнув чанбін, – майте совість, зараз сьома ранку. – король пройшов в центр і сів поруч з принцесою, – так, – чоловік замислився, а як звати піксі, – жителю королівства, феє…

 

– фелікс, – прошепотів джисон.

 

– феліксе, розповідай, що сталося і чому ти всіх підняв на ноги так рано.

 

– я прокинувся, – король кивнув погоджуючись, – пішов будити мімо… – хлопець шмигнув, – мінхо. а його там немає. я прийшов розповідати все джисону. джисон сказав, що бачив його на кухні й він пообіцяв приготувати сніданок. я прийшов на кухню. сніданок є, а мінхо нема.

 

– дуже смачно, до речі, – сказав уйон. але віслючковий комплімент оцінили незадоволенням.

 

– ти ще десь дивися? – запитав сан.

 

– в бібліотеці. він розумний і любить читати. але там мінхо нема.

 

– це все? – резюмував чанбін.

 

– так.

 

– окей, я читала про це в книгах і це малоймовірно, але запитаю: у нього тут є друзі чи вороги? – поцікавилась джинерет.

 

– він може знати дахьон, – припустив чан.

 

– т-так, або він дружив колись з лісорубами… або його міг вкрасти страшний сірий вовк для хвана.

 

– що за вовк? – зітхнув чанбін.

 

– я, здається, знаю про кого йде мова, – сказав чан, – подумаємо про нього востаннє.

 

– о, а лісоруб така з родимкою під оком так? – запитав уйон, на що фелікс ледь кивнув, – о! то я її знаю. у неї мої морські свинки.

 

– звідки в тебе морські свинки? – здивувалась джинерет.

 

– купив у якоїсь бабці на базарі. ти знаєш, які вони розумні!

 

– тихо! – рявкнув король. – тобто мінхо може бути у дахьон, у лісорубів, у вовка або десь в замку?

 

– мгм, – проскиглив фелікс.

 

– добре, – погодився король, – розділімося. але без мене, у мене багато королівських справ. уйоне, підеш до лісорубів, – віслюк задоволено кивнув. – сане, ти з ним, проконтролюй, будь ласка. феліксе, зможеш піти до дахьон? – піксі ствердно захитав головою, ніби вона от-т відвалиться, – чане, підеш з ним?

 

– м-м-м, логічніше буде, якщо я огляну замок і піду шукати вовка, якщо буде цей сюжет.

 

– добре, – погодився чанбін, – тоді джисон…джисон мені потрібен, хьо…джинерет, підеш з феліксом?

 

– я? – здивувалась принцеса, – так? комплект модних трусів і я ваша, – здивовані погляди були спрямовані на королівську величність, – що? у мене тільки подерте плаття і піжама ця. я так нікуди не піду, мені потрібен одяг.

 

– ми знайдемо нові речі, – запевнив джисон, – а ви дорогу знайдете?

 

– язик до києва доведе, тому не сумнівайтесь, дійдемо.

 

– ми його знайдемо, – прошепотів джисон, сильніше стискаючи кістляве тіло фелікса.

 

– або магія поможе, – енергійно ляпнув хьонджин, – слухайте, ваш монстр така чудова річ, я відчуваю себе людиною нарешті.

 

– так, – чанбін стукнув рукою по столу, – у всіх є година, аби зібратись і піти займатись справами. уйон, кинь мені енергетик, я зараз помру, – тихо взмолився король.

 

***

 

крутячись біля дзеркала, хьонджин задумливо оцінював речі, які джисон передав, як допомогу принцесам-засранкам. останнє він сам додумав, але впевнено. прискіпливо розглядаючи спідницю, він розчаровано цмокнув:

 

– сюди ще треба якась кофтинка. ні! кардиган, – він перевів погляд на сумного фелікса, – давай може якось на базар сходимо. тобі також треба чистих трусів прикупити, ти ж переїхав недавно.

 

– мг, – сумно буркнув піксі, – я принесу тобі кофту, у мене є, – піксі поплентався до виходу, голосно гепнувши дверима.

 

хьонджин перевів погляд на зачинені двері й задумався. чи бігав він так само, якби сан зник? вони росли разом, грались разом і лупцювали одне одного також разом. але коли чанбін забрав хьонджина, він забув про нього. можливо, цей момент вдарив сильно по емоціях в контексті ейфорії або незвіданого дива, але його було достатньо, аби думати тільки про себе

 

– а не знаю, що я б робив! – крикнув хьонджин в порожнечу кімнати.

 

– я накидку приніс, – хриплим голосом пробубнів фелікс, заклякши у дверях.

 

– я не хотів на тебе кричати, – сказав хлопець, – я ні на кого не хотів кричати, це невдалі думки в голові.

 

– я розумію. можеш до мене приходити, якщо хочеш про них говорити. але не зараз. тримай кофту, – піксі поклав кардиган на край ліжка, затамувавши порожній погляд на принцесі.

 

– дякую, – ніяково буркнув хьонджин, – збирайся у свої далекі гори, крізь широкі полонини, – бадьорим голосом проспівав хлопець, на що фелікс шмаркляво протягнув: «га?».

 

– кажу, збирайся, підемо твою подружку шукати.

 

– джисон каже, що вона живе по центральній вулиці, там наліво і йти на запах спецій.

 

– якщо там не запах стручкової ванілі, мені вже страшно за народ, який тут проживає. тяжко, напевно, без смаку.

 

– дахьоні гарна… – пробубнів ліксі, сумно смикаючи свою кофту за край.

 

хьонджин вимучено видихнув.

 

– звісно гарна, – хлопець охопив погаслого піксі за плечі, – але мені боляче бачити твоє пригнічене обличчя, – принцеса варенично всміхнулася.

 

– він завжди попереджував куди йшов, аби я не переживав. а зараз він зник, – фелікс розійшовся в новій порції ридань.

 

– ну–ну, – принцеса запанікувала. справлятись з чужими істериками вона була не готова, бо просто не вміла, – все буде добре, але не відразу, – від її слів піксі почав плакати все сильніше, – так пан філософ роман казав.

 

– правда? – фелікс видихнув, розвезюючи сльози по обличчю.

 

– так? – хьонджин сам був не впевнений, що він верзе, але піксі почав заспокоюватись, отже верзе він щось дієве.

 

***

 

– так! – дахьон стукнула ногою, привертаючи увагу усіх, – мені подзвонив джисон, який сказав, що до нас іде фелікс з якоюсь подругою щось шукати…

 

– хто такий джисон? – запитав чонін.

 

– помічник короля, – сонно протягнув синмін, – він приходив з чаном. сказав, що у тебе смішна фотка на tea&2.

 

– а опис, який я злизав з акаунту шухва, зацінив? – жваво запитав хлопець.

 

– потім покрисите, у мене немає часу, – дівчина заліпила брату легкий потиличним, – фелікса не ображати, не знущатись і нічим не годувати, – злий погляд був адресовний синміну.

 

– а що ще я не знаю? – нахмурився чонін.

 

– синмін напоїв фелікса до такого стану, що малий ходив шукав пляцок з борщовиком.

 

чонін ледь стримав незручний смішок і зайшовся сміхом на всю квартиру.

 

– гей! – обурився синмін, – я просто забув, як називається ревінь.

 

у двері раптово постукали. тяжко видихнувши, синмін почовгав непривітно зустрічати гостей.

 

– що морду скривив? – шухва різко штовхає синміна зі свого шляху і радісно мчить цьомкатись з дахьон. звук її підборів все ще стукотить на десятому колу підсвідомості хлопця. – я так рада тебе бачити, я тобі стільки ідей принесла, ходімо про все швиденько поговоримо! – дівчина швидко скинула пухнасту накидку кудись в обличчя синміна.

 

– ало?! – обурився хлопець.

 

– що ало? куди ало? ти хто після того випадку, а? – шухва різко вскинула підборіддя.

 

– почекайте, я щось не знаю? – запитала дахьон.

 

– уявляєш, – дівчина легко плюхнулась у крісло, закинувши ногу на ногу, – ці дві чмоні вкрали у мене опис акаунту в tea&2 і мене ледь не кинула моя дівчина! – синмін і чонін безсоромно розішлись в приступі сміху, – ні, ну уяви, вона подумала, що я знову працюю під прикриттям, а я цю всю поліцейську кар’єру давно закінчила, вона мені не в’їлась, я різностороння особистість, а су мені каже: “ти вже отримала тут ліцензію”? яку ліцензію? тут документи ледь отримаєш. а мені треба чимось займатись, я більше так не можу, в мене їде дах.

 

– ой, я тебе так прекрасно розумію, – принцеса джинерет формально постукала у відчинені двері, – у вас тут відкрито і такі цікаві розмови. мені теж треба чимось зайнятись, бо життя одне і цікаве.

 

– так, мотивація – то є сила… а ти хто така? – поцікавилась шухва.

 

– а, – хьонджин незручно всміхнувся, – та, принцеса, ну ця, яка при королі така, стоїть.

 

– принцеса джинерет – майбутня дружина короля со, – фелікс шмигнув носом.

 

– а, – здивовано протягнули всі.

 

– тобі типу треба кланятись? – запитав чонін.

 

– та ні, не надо, – принцеса привітно-дурнувато всміхнулась, не знаючи як далі продовжити діалог, – це фіксі, ой, фелікс. він піксі, – джинерет всілась на диван, закинув ногу на ногу.

 

– де твої крила? – безцеремонно поцікавилась шухва.

 

– а те, що феї давно вже вимерли, тебе не бентежить? – вигукнув синмін.

 

– а? ой, яка я стара. вибач, сонечко, іди я тебе обійму, – дівчина швидко поцокала на підборах до спустошеної феї й легко-легко стиснула фелікса в обіймах, – що ти такий сумний, що сталось? розповідай.

 

– ми ж збирались… – почала дахьон, – а в біса, що ми там збирались, мені теж цікаво. ну що, що сталось?

 

– мінхо пропав. я прокинувся і пішов його будити, а його немає. я його шукав, а його немає, я…

 

– так, це все зрозуміло, – перебила шухва, – а сюди ви чого ви прийшли?

 

– мінхо дружить з дахьоні? – прошмарклявив фелікс.

 

– рілі?! заю, ти дружиш з чоловіками? а що далі? масіка шукатимеш? я просто не розумію нащо тобі це все, коли в тебе є, а у мене є суджин, яка заробляє на нас трьох, їй же документи раніше дали на цю її будівельну справу.

 

– справді?! – вибухнула дахьон, – тобто поки я вожусь зі всими цими папірцями, аби все було законно, суджин вже працює? треба було працювати нелегально, але ми ж за чесність! тьфу! – дівчина розчаровано закотила очі.

 

– мені здається, ви відійшли від теми… – голосно прошепотів хьонджин.

 

– да? – здивувалась шухва, – а точно, вибач, то чого ти до дахьон пришов?

 

– я думав, що він може бути десь тут, вони ж всі знайомі, або хтось знає де він, – сумно пробубонів піксі.

 

– ні, феліксе, я його не бачила ще з часів, коли він на навчання поїхав.

 

– ми теж, – хором пробубніли чонін з синміном.

 

– сонечко, я взагалі не знаю хто це, – шухва лагідно потріпала волосся фелікса, – але так страшно горювати не можна, ти що! можна захворіти. так, підіймайте всі свої дупи! – скомандувала дівчина, – феліксе, я вірю що твій мін-хто, – вона повернулась до дахьон, яка швидко прошепотіла мінхо, – твій мінхо повернеться, до такого сонечка тільки дурний не повернеться. а тепер руки в ноги й на вулицю, я такий класний магазин знаю, називається “копійка”. там все дуже-дуже дешево, можна купити п’ять комплектів білизни за безцінь!

 

– о! – очі хьонджина яскраво загорілись, – а труси там є?

 

– бе-е-есті, дурницю кажеш. якщо там зараз акції, то можна купити більше, ніж собі уявляєш.

 

– так, – хьонджин схопив фелікса і чоніна під руку, – що сидимо, це треба йти, це треба йти. вона…

 

– є шухва, забула представитись, – дівчина елегантно протягує руку, – краща подруга дахьон від третього новолуння річниці смерті хвана третього.

 

– хва…хьон…хтон…джинерет, принцеса, – дівчина швидко опускає руку фелікса, аби привітатись, – шухва правду каже.

 

– вау, ще з королівськими особами я білизну не обирала, – дахьон очманіло вскинула брови.

 

– я взагалі білизну не обирала, – джинерет незручно стисла губи.

 

– жесть, ось тобі й королівське життя. це терміново треба виправляти. все, руки в ноги й пішли-пішли, давай-давай, – шухва ввічливо виштовхала всіх з квартири й дуже гучно захлопнула двері. як добре, що вони живуть одні на поверсі.