Частина 16

 

в замку короля смерділо втомою і вигорянням. змучений король чанбін з помічником джисоном сиділи на кухні й пили терапевтичний чай, насолоджуючись тишею. на те, щоб за день розібрати всі справи, які накопичилися за відсутності його величності, треба багато сил і енергії. тут навіть монстр з метеликами не допоміг. вони точно не надавали крила. аж раптом на весь почувся пронизливий вереск.

 

— поверни мене назад! — верещала принцеса, вириваючись з рук мінхо, — я не дала цьому шухва!

 

— та ти й так її з ніг до голови облизала наостанок, — рявкнув мінхо, котрий тягнув дупу її величності.

 

— облизав, — поправив чан, за що й дістав засудливий погляд хлопця.

 

— я її не цьомала на прощання! яка з мене принцеса, якщо в мене немає манер!

 

— засранка, — п’яно пробубнів уйон на руках у дракона.

 

— іди у своє стійло і їж своє сіно, — пробубоніла принцеса. — так, свині? — принцеса потягнулася до коробки з туту й моні на руках фелікса, — бачите, який у вас господар. їсть ваше сіно.

 

— бачу, — в’їдливо відповів чанбін, — і чую.

 

— о! — у джинерет ніби відкрилося друге дихання, — скажи йому, щоб він заніс мене назад, — принцеса сповзла з плеча мінхо і юрко пошкандибала до короля, — яка я принцеса, якщо я навіть з шухва не попрощалась, — дівчина сперлася на плече короля, — а вона мені подруга.

 

— господи, — видихнув король, — де ви були? — питання було звернене до мінхо й чана.

 

— ми? — агресивно запитав мінхо, — у депресії. потім нам подзвонив джисон і ми були вдома в подруги чана, яка подруга дахьон, яка вже подруга принцеси. запитай краще, коли ми прийшли?

 

— коли ви прийшли?

 

— коли принцеса змила фарбу, — промимрив уйон.

 

— ти взагалі мовчи, — зло сказав мінхо, — якби ти не був патякалом, цього всього не було!

 

— чому я маю здивуватись? — втомлено видихнув король, — що з ними робити? намагатися засунути в душ?

 

— вони всі п’янота. якщо ми покладемо спати в одній кімнаті, вони прокинуться від смороду і вони самі підуть у душ.

 

— у кого ти такий жорстокий, — запитав джисон?

 

— у тебе є інші варіанти?

 

— давайте відведемо всіх у кімнати й самі підемо спати, — втомлено відповів чан.

 

— щоби більше прибирати зранку?

 

поки чан, мінхо, джисон і чанбін думали, кого де поселити, дракон сан невимушено почовгав до своєї кімнати, очевидно забувши, що в нього на руках уйон, який уже давно рахував віслюків у своїх снах.

 

очі принцеси наповнилися жахом.

 

— ми загубили фелікса! йдемо назад!

 

— я тут, — сонно пробурмотів піксі на спині у чана.

 

— ми загубили твої крила! — далі голосила джинерет.

 

— ні, я був без них. джисоні, забери, будь ласка, тутумоні, я хочу злізти. у мене затікли ноги.

 

джисон хутко забрав клітку зі свинями з рук хлопця і допоміг сповзти на землю, де він опинився в небезпечних обіймах п’яної принцеси.

 

— ми йдемо спати! — войовничо заявляє джинерет.

 

— так, ідемо спати, — мимрить на піксіліксовськом втомлений фелікс, і вони разом йдуть у лише їм відомому напрямі.

 

— а… — заперечив джисон.

 

— хай ідуть, — відмахнувся король, — далі покоїв джинерет вони не зайдуть.

 

— знаєш, — мінхо звернувся до джисона, — уйон підклав тобі свиню. навіть двох.

 

— ніяких свиней, — заперечив чанбін, — посели їх в найкращих умовах у стійлі, хай собі пасуться. якесь божевілля, а не замок. — король потер перенісся, — я іду спати. всім на добраніч.

 

далеко не брівши, усього-на-всього на третій поверх, король зупинився і знову покачав головою. здавалося, що день божевільніше бути не може, але, відчинивши двері до власних покоїв, він не розраховував побачити сплячого фею на власному ліжку і принцесу, яка сиділа під цим самим ліжком і розглядала стелю. проте, коли король підійшов ближче, затьмарений погляд джинерет був спрямований прямо йому в очі.

 

— чому ти такий високий? — пробелькотала дівчина крізь сміх.

 

— бо ти сидиш на підлозі, — відповів чанбін.

 

— ні, ти мені просто брешеш, як і всі, — принцеса розвернулась і почала штовхати фелікса, — фекся, дивись, він мені брехав. він двометровий. це мені треба пригати, аби його поцілувати. а я не буду, у мене болять ніжки, — принцеса розплилась у дурнуватій усмішці й продовжила бездумно дивитися королю в очі.

 

— так, добре, — знову видихнув король со, — підіймаймося, — із цими словами чоловік схопив джинерет під руки й потягнув у гору.

 

— не чіпай мене, куди ти мене тягнеш?! фекся, мене кудись уносять, поможи! — принцеса безвольною фреткою висіла в королівських руках, поки її дупу не затягнули на ліжко, де вона миттєво захропіла.

 

— точно божевілля, — зробив висновок чанбін, прямуючи на кухню.

 

допоки король со йшов спати, решта разом із джисоном пішли на кухню їсти. тягнути непритомні верескливі тіла дуже виснажує і забирає купу енергії. секретар усім вірить на слово й дістає розігріті крученики з духовки, нервово допиваючи свій остиглий чай.

 

особливого здивування не було, коли король увійшов на кухню, але тільки з гарних манер мінхо буркнув, чому король не спить.

 

— вони добралися до мого ліжка, — відповів король, вкладаючись прямо на столі.

 

— так, а ти де спатимеш? — запитав мінхо, але від суворого погляду чана, хлопець швидко зімнив «ти» на «ви».

 

— вільних кімнат більше нема.

 

— так, а принцесина?

 

— це не ввічливо.

 

— ну, з огляду на те, що фелікс заснув із принцесою, то ваша величність може спати на його місці, — запропонував джисон.

 

— а чана розмістити на матраці уйона? — гмикнув король.

 

— ніяких матраців, — запротестував мінхо, — сьогодні був важкий день, усі втомились і в мене велике ліжко. чан переїжджає до мене.

***
 

кімната мінхо виглядала кімнатою: у центрі стояло велике ліжко, оздоблене червоними балдахінами й білою шторою позаду. біля вікна стояв письмовий стіл, а з іншої сторони була шафа, на дверях якої висіли рожеві феліксові штани.

 

— зараз, я найду десь рушник, — мінхо повністю зник всередині шафи, дістаючи якісь незрозумілі речі, поки не знайшов на дні шоперу шуканий рушник.

 

— а в тебе шампунь для шерсті є? вуха помити й хвостик, — чан незручно стис губи, — якщо простою водою мити, то вони швидко брудняться і смердять, а мило сушить шкіру.

 

— як ти тут без мене жив, — мінхо трагічно закочує очі, — у ванній є шампунь для шерсті. тільки він котячий. але уйон мився і не скиглив. думаю, тобі теж підійде.

 

— а… е… ем, дякую, — чан вдячно усміхнувся і щасливо побіг митися.

 

поки чан ретельно вимивав свої вуха, мінхо носився електровіником — які запатентують через десять років, базуючись на технології його залицянь — по кімнаті, прибираючи всі розкидані шкарпетки й, напевно, не брудні труси. туди ж, до шафи.

 

хлопець відчинив вікно на провітрювання, бо в кімнаті тхнуло чимось незрозумілим, але точно огидним.

 

чан хутко впорався і, коли, на думку мінхо, усе смердюче не вивітрилось, вовчик щасливо стояв на порозі кімнати й витріпував воду із шерсті. мінхо хутко закрив вікна й сам побіг в душ, забираючи рушник.

 

впевнившись, що його хвостик нічого не заляпає, чан сів на стільчик і загадково дивився на небо, думаючи про своє вовчаче. таким мінхо його й застав.

 

— гей, — хлопець обережно доторкнувся до плеча чана, — про що таке містичне ти задумався, я тебе вже котрий раз кличу.

 

— про… — у вовка сором’язливо почервоніли вуха, — тобі буде зручно, якщо я спатиму лише в трусах?

 

мінхо закляк і різко заблимав очима, аналізуючи слова хлопця. насправді, дурна фраза чана дуже врятувала його кішчачу дупу, бо мінхо сам перебирав фрази, як запитати, яку піжаму дати чану. не те, що в нього був великий асортимент, але феліксів спадок — розтягнуту домашню футболку він точно міг запропонувати.

 

— я взагалі без одягу сплю, — чан нервово ковтнув власні нерви, — але, якщо тобі некомфортно, я найду штані, може навіть модні, — мінхо ввічливо натягнув посмішку.

 

— давай штани.

 

— добре, — мінхо стягнув футболку й чан уперше помітив, що хлопець не в тих штанах, що був на вулиці. — ти чого? — схвильовано запитав хлопець.

 

— штани гарні в тебе, — пробубонів чан, стягуючи із себе зайвий одяг.

 

— я позичив їх у фелікса, бо, як пам’ятаєш, я одяг не брав. ти можеш лягати як завгодно, якщо що. я не кусаюсь. це мені переживати за свої бочка, — гигикнув мінхо й натягнув ковдру до носа.

 

— якщо не припиниш дражнитись, я тебе справді покусаю, — буркнув чан, вмощуючись на своїй половині.

 

— о так, я тільки цього й чекаю, — грайливо відповів мінхо. — насправді, — тон голосу хлопця різко змінився, — я дуже сумував за тобою і дуже шкодую, що ми мало бачились у дитинстві. мені дуже не вистачало твоїх пухнастих вушок і, — мінхо замислився, як підібрати правильно слова, — коли фелікс запропонував цю всю авантюру з котами, я егоїстично погодився, наплювавши на твої почуття, бо дуже сильно хотів тебе знову побачити. на добраніч, чане, солодких снів.

 

— на добраніч, — заїкаючись відповів вовчик. монолог мінхо сильно вибив його з власних думок. чи буде тепер його сон такий само солодкий, коли частину ночі він витратить на обдумування хлопцевих слів, а іншу — на знайомий нічний кошмар. чи так само сумував чан за мінхо, коли вони перестали бачитись?

 

***

 

від солодкого сну фелікс прокинувся через природне бажання сходити в туалет і шлунок, який кричав «дай їжі». якщо з першим пунктом піксі чудово впорався самостійно, а з другим було страшно. по-перше, він не знав, що тут можна брати без дозволу. а по-друге, мікрофлора його роту відчувалась новими фарбами: смердючими. фелікс нехотя пошкандибав страждати на кухню і де-не-де випити склянку води. але він не врахував, що він не один захоче перекусити чогось на ніч, тому зараз він ніяково вирячається прямо на короля чанбіна.

 

— прокинувся? — запитав король.

 

— прокинувся, — збрехав фея, тримаючись руками за дверну раму.

 

— ну тоді сідай, раз прийшов, чого стоїш?

 

— я хочу їсти, — проскиглив фелікс.

 

— так сідай, — король знизав плечима, — вареники з м’ясом чи з картоплею будеш?

 

— і зі мнясом і з картоплею, — сором’язливо відповів хлопець.

 

— тримай, — чанбін поставив перед піксі тарілку з виделкою та ложкою, — насипай сам собі. зараз самообслуговування. можу сметану дістати. чай будеш?

 

— ви самі це робитимете? — фелікс підозріло зіщурився.

 

— ні, зараз піду розбуджу джисона, аби він чайник на плиту поставив.

 

— не треба джисоні будити, я нічого не буду, хай спить, — пропищав піксі, ледь не розплакавшись.

 

— та заспокойся ти, я жартую. ніхто джисона не буде будити, у нього є робочий графік. згідно з графіком він зараз спить. я можу самостійно зробити чай, дістати тобі сметану й, навіть, зварити вареники, — король поставив перед носом феї стаканчик з обіцяною сметаною і сів навпроти доїдати свою порцію.

 

— король хван заради такого все королівство підіймав, — шмаркляво пробубонів фелікс.

— я хіба схожий на короля хвана? — чанбін повів бровами.

 

— не схожий. у вашому королівстві я іноді відчуваю себе не у своїй тарілці.

 

— бо ти сидиш на стільці. цукерку до чаю будеш?

 

— буду, — очі феї загорілись вічним вогнем життя заради цукру.

 

***

 

мати добрий слух справжнє прокляття для мінхо. бо прокидатися щоразу, коли якась білка влетіла у вікно — справжня кара. хлопець чує тихе скиглення над вухом і спершу відмахується, спершись на думку про фліртуючих птахів за вікном, але скиглення продовжується, і якщо подумати далі, ці птахи занадто близько біля його вуха. ну точно вони не можуть стягнути його ковдру. мінхо просинається і спершу нічого не розуміє. за вікном світає.

 

хлопець протирає очі й до нього повертаються згадки минулого дня. чан скрутився калачиком і когось бив ногами уві сні. вуха вовчика були притиснуті до маківки й так само червоніли, коли він ніяковів, або соромився.

 

— чане, — мінхо потормошив його за плече, — чане! — мінхо відкинув ковдру з мокрого хлопця і знову потряс за плече, — чане! — на третій оклик вовчик раптово розплющив очі й втомлено сів на ліжко.

 

— я… — почав він, — я не хотів тебе будити, просто кошмари щодня стають більш кошмарними й мені тяжко з ними боротись, — хлопець опустив голову і далі бубонів вибачення.

 

— йди сюди, — мінхо нахабно притягнув його до себе, — наступного разу я вижену всі твої кошмари, обіцяю, — хлопець обережно вклав вовчика назад, накривши іншою стороною ковдри, — хочеш, заспіваю колискову про котика?

 

— хочу, — ніяково відповів чан і заплющив очі.

 

але нормально поспати не вдалося нікому з них. сьогоднішнє сонце прокинулося раніше й почало будити всіх готувати сніданок. чана розбудили легким погладжуванням по голові й цьомом у лобик. взагалі йому пропонували лежати в ліжку, потім сніданок у ліжко, а потім мінхо змирився, що він настирливе вовченя і забрав його із собою готувати похмільний сніданок.

 

мінхо швидко набрав воду на бульйон і, поки він розбирав овочі на кубики, чан мугикав невигадливу мелодію. десь там прийшов джисон і, сонно привітавшись, поплівся ставити чайник на плиту.

 

— у тебе багато твого трав’яного чаю? — запитав мінхо.

 

— половина пачки, — хлопець позіхнув і сів досипати за стіл.

 

— доставай усе. зараз уся п’янота прокинеться, — сказав мінхо, дбайливо висипаючи овочі до бульйону.

 

— а ви хіба не пили? — запитав джисон.

 

— чан не п’є. я випив склянку й мені нормально.

 

— тоді зараз, — джисон насилу підвівся і пішов шукати заварник.

 

— ну ще не це, — почувся плаксивий голос із коридору. — ніхто ще не встав, куди ти мене тягнеш, — заскиглив уйон, заповзаючи на кухню слідом за саном, — ну шо ви всі сюди поприпирались у таку рань? вам шо, нема чим зайнятись?

 

— це покарання для твого балакучого рота, — саркастично відрізав мінхо.

 

— яке таке покарання? за шо?! — крикнув віслюк і скривився від власного голосного звуку.

 

— не треба було розповідати таємниці джинерет, коли вона не просила, — сказав мінхо, помішуючи суп.

 

— він, — поправив його чан.

 

— які таємниці? — таємничо поцікався джисон.

 

— я — чоловік, — містично відповів хьонджин, спотикнувшись за поріг.

 

— а, — протягнув джисон, — у кожного свої недоліки. добрий ранок, ліксі, — джисон підійшов до циплячої феї й забрав у свої обійми.

 

— що ви тут усі стовпились? — незадоволено пробурчав король, — що вас так багато, у нас стільки стільців немає.

 

— то купи, — мінхо розвів руками й знову повернувся готувати омлет на всіх.

 

— то куби, — передражнив його король, — у мене нема королівських справ, окрім як бігати за стільцями?

 

— скажи джисону, — хлопець поставив на стіл тарілку з грінками й свіжим омлетом, — зараз суп буде.

 

— о, — оговтався джисон, — я відновив частину хванського побитого листа.

 

— і що там? — поцікавився мінхо.

 

— зараз, — джисон дотягнувся до горішньої шухляди й забрав звідти теку, — ось. шукають чарівника, — секретар повернув лист із фотографією до всіх.

 

— це ж чарівник! — вигукнув фелікс, викликаючи головний біль у половини присутніх.

 

— це буквально сказав джисон, — саркастично промимрив мінхо.

 

— ні, це не будь-який чарівник, це той чарівник, який мені подарував порошок, який перетворив тебе в кицю, — десь у кутку приснув від сміху уйон, а мінхо знесилено застогнав.

 

— я не хочу нікуди сьогодні йти.

 

— хто сказав тобі кудись іти? — чанбін підозріло вигнув брів.

 

— бо дивіться, ваша величносте: чарівник із п’ятишостого королівства, принцеса його не знає, уйона з феліксом я не пущу. не думаю, що в дракона лише заберуть трудову книжку, якщо він туди сунеться. вам потрібно оголошувати візит, аби по-королівськи там лазити. того виходить: знову я, чан і фелікс. фелікс, бо він знає дорогу, а чан може мене заспокоїти.

 

— ти міг припустити, що фелікс не знає дороги? — запитав король.

 

— але я знаю, — відповів фелікс.

 

— тим паче! — вигукнув мінхо, — тримай суп, — хлопець поставив тарілку біля феєвого носу.

 

— я не хочу, — відповів піксі, скривившись.

 

— чого це?

 

— я не голодний, — дипломатично відповів фелікс, відсовуючи від себе тарілку.

 

— та відчепись ти від нього, — втомлено сказав король, — не змушуй його їсти, я тебе благаю.

 

мінхо підозріло покосився на короля со.

 

— що ти вночі робив? — раптово запитав хлопець.

 

— спав, — випалив фелікс.

 

— де ти спав?

 

— на кухні з вареником у роті. вибач, я прокинувся і захотів їсти, а на кухні сидів його величність, ну ми й доїли разом вареники, — фелікс винувато опустив голову.

 

— було смачно?

 

— так.

 

— ну то й добре, — мінхо усміхнувся і забрав назад тарілку, — потім доїси, я тобі залишу.

 

— так, — видохнув король, — хто йде шукати цього вашого чарівника?

 

— я ж сказав, — почав мінхо, — я, чан, і фелікс.

 

— фелікс? — король кинув підозрілий погляд на напівсонну фею, на шиї якого висів напівсонний джисон, — а він взагалі в стані кудись іти?

 

— я в стані! — обурено вигукнув піксі, — от зараз встану й підемо… у душ. від мене смердить. — його нещасне обличчя скривилося від огиди.

 

— йди, — відмахнувся мінхо від хлопця, — гарно висуши волосся, менінгіти лікуватимемо гільйотиною.

 

уйон дурнувато гигикнув і ляпнув щось про марію антуанетту.

 

— я знаю, — надувся фелікс і поплентався з кухні.

 

— ти занадто опікаєш фексю, — пробулькав хьонджин, допиваючи бульйон із тарілки, — було дуже смачно!

 

— ти колись запам’ятаєш його ім’я? — запитав уйон, — він фелікс.

 

— так? — загадково протягнув принц, — а ти запам’ятаєш, що таємниці на то й таємниці, що про них не треба нікому розповідати? — їдко передражнив хлопець. — якби не ти, ми б не були отакі от, як ми зараз. нам було трішки краще.

 

— так?! — віслюк гнівно вскочив, — а хто із шухва допивав другу пляшку віскі, коли ви сиділи на кухні й перетирали кісточки своїм колишнім? з огляду на твою історію, то твої колишні всі буквально перетерті, — уйон миттєво кинув погляд на сана, який лиш ошаліло вигнув бров.

 

— то був скотч! — хьонджин бахнув кулаком по столу й зашипів від болю, — якби ти не почав теліпати своїм язиком навсібіч, нічого цього не було! правильно зробив фелікс, що жбурнув банку тобі в лоба. я за нього!

 

— так, а тобі нагадати, що ти весь вечір намагався допитатися, чи росте в мене шерсть на ногах! побійся бога, при живому чоловікові питатися іншого про таке!

 

— я цікавилась, аби знати скільки її обсмалювати, аби запекти і з’їсти з кетчупом.

 

— якщо і їсти мене, то тільки з тартаром із манго й соусом з оливок, — прокричав хлопець, — але звідки з твоєї вежі знати собі ціну?!

 

— тихо! — рявкнув король і всі застогнали від головної болі. — що сталось? — обидва встигли розкрити рота, але король випередив їх, — першою говорить джинерет.

 

— уйон розтріпав усім, що я не принцеса, — ображений хьонджин ображено складає руки на грудях і закидує нога на ногу.

— так, а ти не хотів? — здивовано питає чанбін.

 

— я хотів, але не так! я сам хотів сказати, а самому страшно було, їх багато. я, знаєш, боюсь, — хлопець надувся, як розварений вареник.

 

— кого?

 

— їх.

 

— знаєш, це багато пояснює. слухай, — чоловік втомлено зачесав волосся назад, — у замку зараз: втомлений джисон, якому начхати на все; емо дракон, який знає тебе з підгузків; балакучий віслюк; недолуга фея; вовк із негарним хвостом; кіт-асасин і король, якого щодня цькують за зріст. ти сюди вписуєшся ідеально. те, що уйона слова випадають із рота без думок — це погано, але твій страх нічим не обгрунтований, хоч тебе можна зрозуміти.

 

— тим паче, — почав джисон, — у всіх є свої недоліки. я казав це зранку, і від своїх слів не відмовляюсь. я піду, треба витягувати фелікса з ванної, поки він не перетворився в рибу.

 

— але якщо тебе гризе щось із середини, — почав король, — то хочеш я куплю тобі трактор.

 

у кухні запанувала німа тиша.

 

— трактор?

 

— навчишся їздити — будеш допомагати копати картоплю. скоро сезон, — сумно протягнув чанбін.

 

— кхм, — прокашлялася принцеса, — у тебе є картопля?

 

— у батьків є.

 

— а, ти ж не такий казковий герой. я забуваю.

 

— так! — несподівано рявкнув мінхо, — попий вітамінки для вареників у твоєму мозку, а ми за феліксом і в дорогу.

 

— вам щось треба? — запитав король со.

 

— я в тебе в шафі візьму одяг, — нахабно заявив мінхо й потягнув чана за руку з кухні.

 

***

 

фелікс досушив волосся, коли джисон повернувся до кімнати. втомлений секретар не вигадав нічого мудрішого, ніж впасти на ліжко поруч із феєю і вкласти голову йому на стегна. одразу ж феліксова рука заплуталась у пасмах хлопця, масажуючи забиту голову.

 

— я б зараз заснув, — промимрив джисон, позіхаючи.

 

— я б теж із тобою заснув. з принцесою було спати не дуже, вона всю ніч закидувала на мене руки й ноги. і я декілька разів прокидався від нашого сморіду, — піксі скрив носа. — і мені соромно за мою поведінку вчора й сьогодні. ой, — фелікс ляснув себе по голові, — не принцеса, а принц. я жахлива людина.

 

— але ти не зробив нічого поганого, — заперечив джисон.

 

— я знаю, але однаково відчуваю себе погано. я навіть не можу забити на це все і провалятись із тобою весь день у ліжку, бо в тебе королівські справи і в мене королівські справи. — фелікс розчаровано стис губи і відклав мокрий рушник подалі.

 

— я обіцяю, ми вирішимо всі справи і проваляємось у ліжку, скільки ти захочеш, — пообіцяв хлопець. — а знаєш, — джисон хутко підвівся, — ця дорога буде складна.

 

— я знаю, ваш ліс не сильно любить мене, — надувся піксі.

 

— так-так, — закивав джисон, — у ньому причаїлося багато небезпеки, яку поборе тільки поцілунок справжнього кохання, — хлопець швидко нахилився і коцнув фелікса в губи.

 

— ти мене налякав! — пробубонів фелікс і потягнувся до свого хлопця за поцілунками, бо раптом, справді, в лісі дуже страшно.

 

***

 

— де в нього тут шось нормальне, — мінхо критично окинув залишки одягу в напів пустій шафі.

 

— візьми якісь широкі штани й кофту, — порадив чан, — можеш ще майку взяти, якщо стане жарко, то роздягнешся.

 

ще раз скептично розгледівши шафу й купу одягу під нею, мінхо згріб декілька вішаків і поплентався до виходу.

 

— я не можу повірити, що в короля така сама кімната як і у всіх. це ж королівське ложе, воно має бути вишуканим, — мислив вголос мінхо.

 

— ти побував у багатьох кімнатах? — здивовано запитав чан, плентаючись поруч.

 

— ну як у багатьох: у себе, у ліксі. щоправда, у котячій формі, але мій кіт усе пам’ятає. ти, доречі, — мінхо ткнув пальцем у простір, — забув поставити кому перед «але» в якомусь наказі.

 

— я з джисоном переглядали документи у два ока, там не має бути бути помилки.

 

— інколи два невтомлених ока краще, ніж чотири втомлених, — мудро розмислив хлопець, впускаючи чана до себе в кімнату, — а ти перевдягатися не будеш? — мінхо здивовано нахмурився.

 

— я взяв собі штани, коли ми в короля були, — відкаразкався чан. мінхо звісно замислився, але удавав, що повірив.

 

чан сором’язливо розвернувся і пішов на іншу сторону ліжка переодягнути одні чорні штани на такі самі, тільки ще чорніші. справившись із зав’язками, хлопець швидко повертається і застигає в німому шоку. його вуха миттєво непристойно почервоніли, а в голові було жодної думки від побаченого. мінхо зовсім не вмів обирати одяг на око, того і стояв у майці на кілька розмірів менше і витончено заправляв її в штани. чан однією рукою перевірив, чи лишилася на місці його щелепа, і миттю повернувся розглядати дерева у вікні, думаючи про побачене й контролюючи власний хвіст, аби той не смикався.

 

— я готовий, — радісно вигукнув мінхо, прибираючи останні пилинки з рукавів кофти, — йдемо?

 

— а ми не будемо брати шось типу ножів? в мене немає, але на кухні можемо взяти, — вовчик дурнувато усміхнувся і почухав потилицю.

 

— усе є, — впевнено відповів мінхо, — до того ж я впевнений, що фелікс набрав якихось бутербродів і цукерок. з голоду не помремо. тут півдня йти. що в тебе з вухами? — мінхо потягнувся перевірити їхню температуру.

 

— у мене піднявся тиск, — випалив чан, — зараз впаде.

 

— якщо тобі зле, ти можеш залишитися.

 

— зараз усе впаде, чесне слово, — запевнив вовк і рішуче пішов відчиняти двері.