Частина 3

 

різноманіття гілок в карпатах було ніщо, порівняно з кількістю гілок в рідному лісі короля, крізь які ображений ліксі тягнув джисона бозна-куди. листя дерев давало ляпаси їм по обличчю, бо, взагалі-то, не дуже таки й ласкавий цей ліс і був. але ображений піксі про то не знав, тому і гупцяв своїми конверсами на підошві, поки не вліз в болото. джисон думав-бо щось сказати, але ось це все було останньою краплею терпіння маленької феї – залишилось тільки тупцнюти ногою і розплакатись з розпачу.

 

джисон підіймає на ноги зарюмсаного хлопця і відводить якомога далі, де не смердить тухлим, немає заростей і є повалене дерево поруч.

 

фелікс не заспокоювався, а вдарився в емоції ще сильніше: хлюпав носом і намагався крізь вдихнуте повітря сказати декілька слів, які були схожі на щось незрозуміле.

 

у джисона починає накатувати паніка до горла. йому здавалося, що піксі зараз втоне в наплаканому. короткі погладжування по спині ніяк не заспокоювали хлопця поруч. тому джисон вирішив почекати, поки той втомиться від власних сліз і може засне.

 

– я в порядку, – стогне ліксі й заходиться в новому потоці сліз. джисон обіймає фею і починає хаотично гладити безтолкового, поки той мочить його новий тонкий робочий гольф.

 

вони сидять так допоки не починає темніти, а на вулиці взагалі-то літо. фелікс виснажений і просто лежить на плечі секретаря, сховавши опухлі очі руками, поки його хлопець притискає його за талію до себе.

 

– ми можемо піти до мене, – дурнувато ляпає джисон, – я тобі шкарпетки нові дам і кеди висушу.

 

– правда? – фелікс підіймає заревані очі на джисона.

 

– правда. в мене є чорні, білі, є з качечками, – джисон починає червоніти, але тут вже темно і того не видно.

 

до замку короля со, фелікса тягнуть в кращих традиціях – на зігнутій спині, бо джисон не розрахував своїх можливостей, що типово, але пообіцяв донести, аби не замастити взуття ще сильніше.

 

на нижньому поверсі темно та холодно. хан вирішив провести обох через потаємний хід, бо біля центрального все ще залишався казковий цирк. ця проблема так і залишилась висіти на плечах джисона, але хизуватися тим, що він поганий секретар, хлопець не хотів.

 

фелікс злякався раптового шуму і сильніше стиснув джисона за шию.

 

– я не хочу тебе лякати, – говорить джисон, – немає сенсу опалювати частини замку, де майже ніхто не знаходиться, – хлопець підсунув тіло феї, що сповзало додолу, – але якщо тобі моторошно, я запалю факел.

 

– не треба! – боязко викрикнув ліксі, – я заплющив очі й нічого не бачу. коли буде світло, я зрозумію, що ми прийшли й розплющу їх.

 

джисон тягне їх обох до власної кімнати, аби не виникало багато питань і не зустріти по дорозі чана. хлопець зранку ще хаотично прибрав, тому може не нервувати, що у нього свинюшник в кімнаті, хоча фелікса то не переймало. він сидів на ліжку і грався з декорованими китицями покривала, поки джисон шукав шкарпетки і якийсь запасний одяг, бо штани також були в багнюці. і джисон чомусь був впевнений, що запропонувати гарячу ванну – гарна ідея.

 

– я це, – але як сформувати пропозицію хлопець не придумав, – тут халат і, ну, я вийду, ванну наберу. хочеш?

 

– з пінкою? – піксі наївно витріщився.

 

– з пінкою! – різко випалив джисон і зник за сусідніми дверима, переводячи дихання.

 

хан нервово стукає, щоб зайти в кімнату. фелікс так само сидів на ліжку, закутаний в плюшевий халат. тільки крила стирчали.

 

– ну там ванна все вже, можеш йти. на поличках умивалки різні, можеш брати, що подобається і ці, полотенця також. можеш себе як дома почувати.

 

фелікс здригнувся, подивившись на джисона велетенськими очима, і сумно пошарпав у ванну, залишаючи хлопця в нерозумінні, що він такого сказав.

 

поки незграбна фея заляпувала водою всю ванну кімнату, джисон вирішив швидко попрати всі бруднючі-смердючі речі.

 

– на мене король хван насварився, – каже фелікс, хлюпаючи носом. від нього пахло ваніллю і свіжими булочками. краплі з невитертого волосся заливали килим джисона, на який в цілому було начхати. – він сказав, що я жахливий секретар і закриє мене в банці до кінця моїх днів. а я просто приніс йому каву! потім ще в чорнилах вивазявся, впав в лісі й з чанні посварився. як тут не плакати? мене треба терміново обіймати, – фелікс падає джисону на груди. тепер знову замінювати чорний гольф на чорний гольф. такими темпами у нього чистого одягу не залишиться.

 

– може тобі заспокійливого накрапати?

 

– ні, – фелікс рукавом витирає носа, – я, як нап’юся, буду взагалі дурним буду.

 

– може їсти хочеш? час вечері вже пройшов, але я можу тобі якісь голубці погріти.

 

– я не голодний, дякую. я, коли наплачусь, тільки цілуватись хочу, – фея по-котячому стискає губи й в очікуванні на джисона дивиться.

 

– я хотів поговорити з цього приводу, – серйозно каже джисон, зберігаючи при цьому несерйозний вигляд.

 

– ти не хочеш більше цілуватись? – втрачено каже ліксі.

 

– хочу, але не так.

 

– я не розумію. ти хочеш одружитися? – піксі здивовано витріщається.

 

– ні! тобто, можливо, в майбутньому, – джисон роздратовано трясе головою, – я не це мав на увазі. ти, – він тяжко видихає, – типу, це неправильно. не як фелікс і джисон, ми знайомі мало і все таке, але не окей, коли ти робиш це за умови. я можу тобі допомогти й просто так. і поцілувати, бо ну ти мені наче подобаєшся. я не впевнений, бо пройшло замало часу. але те, що я сказав в барі, було дурницею і я маю попросити пробачення.

 

– це звучить грубо. і я хочу плакати. але мені не образливо. і мені не подобається, чому я не розумію, чому я хочу плакати, – фелікс опустив голову, продовжуючи бубоніти щось на мові піксі ліксі, яку джисон частково розумів.

 

– ти продаєш себе за якусь дрібницю і на це дуже боляче дивитись. а коли береш участь, ще себе мудланом вважаєш. знаю, це звучить як виправдання, але я хочу, щоб ти розумів, що це неправильно й отримати увагу можна іншим способом.

 

– я відчуваю себе дуже погано. ми можемо помовчати й посидіти так?

 

джисон притягує хлопця ближче до себе, обіймаючи за талію. фелікс вмощується у нього на плечі. його волосся все ще мокре і лоскоче шию хлопця. він часто фантомно дрижить і хлюпає носом. джисон заспокійливо гладить його по спині і йому здається, що щось було по-іншому.

 

– феліксе, – тихо кличе його, – де твої крила?

 

– побачиш після весілля, – буркнув ліксі, закриваючи очі.

 

***

 

у темному лісі, у темній башті, у такій само темній кімнаті – бо світлячки перегоріли – дракон сан сидів з принцесою джинерет і доїдав вареники з сиром. принцеса жалілась, що замазала волосся сметаною, а дракон то все уважно слухав, бо іншого вибору у нього не було. піти до річки й набрати води, аби вимити ті три волосини йому було лінь, а харчової води лишалось тільки на ранкову каву.

 

– тоді завтра ми…? – перепитує сан.

 

– перемо речі, я йду в душ, ти також йдеш в душ, стрижемо тобі волосся і робимо один одному нігтики, – радісно перерахувала принцеса, – а то прийде принц, а ми як додіки смердючі.

 

знизу почувся вереск.

 

– йди глянь! – запанікувала джинерет, – якщо то принц, то спали його, нема чого йому дивитися на нас таких розтріпаних. ще вареники наші доїсти захоче. батько, звісно, казав, що то суджений, але, хлопи, сорі, видно то не доля, – принцеса швидко випхала дракона за двері, а сама прийнялась запивати паніку наливкою.

 

сан йшов темними коридорам, закочуючи раз через раз очі й нарочито голосно цокаючи язиком. принцеса була гарною коліжанкою: нігтики, масочки, перетерти кісточки колишнім (іноді буквально), але інколи вона ще та самозакохане стерво, гарний котик, який не хоче працювати. і сану начхати, що взагалі то його робота. але на нормальній роботі в тебе нахабні мужики не тицяють мечами. і після їх обгорілих тіл не смердить спиртом на всю башту.

 

уйон не бачив, куди йшов, буквально. бо факелів по канону містичної башти зі злим драконом тут не передбачалось, тому шукай ту драбину, як хочеш. він навпомацки знову переступає через щось зламане, поруч бачить два яскравих жовтих ока і верещить від несподіванки.

 

– ти! – він тицяє у груди власника, – налякав мене.

 

– я? – награно дивується сан, – так. а ти…

 

– а я – уйон, – перебиває хвостатий.

 

– тікай, уйоне, – сан кровожерливо всміхається і пускає легкий потік вогню з рота.

 

– ти! – він перелякано робить два кроки назад, спотикаючись, – дракон!

 

уйон голосить щосили й дає драпа куди очі можуть розгледіти, коли в цей само час чанбін спокійно видирається на невеличкі сходи й прямує до кімнати принцеси. король і гадки не мав де вона, тому просто заглядав у кожен куток, поки на нього не вилетів закопчений віслючок з криками.

 

– там дракон! – уйон почав штовхати чанбіна в сторону, бо недолугий король застопорився в очікуванні власного підсмаженого заду, – біжимо!

 

схопивши свого лорда за руку, пухнастий щосили дав дьору, допоки його слабкий зір не побачив тріщину в підлозі, де дуже скоро застрягло його копитце.

 

– ні, чанбіне, не покидай мене, – заскулив уйон, – я не хочу помирати таким молодим, – відчайдушно занив віслюк.

 

– я не кину тебе, розслаб кляту ногу, аби я її витягнув, – вилаявся король со.

 

– я не можу, все втрачено, – хлопець продовжував голосити на весь замок, – мої капібари зовсім самі лишаться.

 

– у тебе ж їх нема.

 

– але я міг їх звести!

 

зовсім близько пролунав крик розлюченого дракона. уйон зрозумів, що це кінець. перед очима знову промайнуло все життя: народження, зла баба, університет, яблуко, яке в нього кинув джисон і гарна дупа короля со. видихнув в усвідомленні, хлопець каже, щоб король рятувався сам, а він загине тут смертю гордого віслючка.

 

чанбін нічого не відчував, покидаючи уйона. чи то діяв вплив ситуації, чи те, що вони знайомі не так давно, чи те, що король з народження скуп на емоції – але це так і залишалось. можливо трохи сумно, а можливо його зараз засмажить клятий дракон і йому трохи не до цього.

 

він відкриває перші двері на своєму шляху і не дуже церемонно ввалюється в кімнату, де на підлозі розкидані порожні фудбокси, бички від цигарок, тихо грає міцки й, підперши спиною ліжко, сидить принцеса джинерет з напівпустою пляшкою наливки в руках.

 

– ти хто? – нетверезо питає вона.

 

– ем, типу рятувати вас прийшов?

 

чанбін точно не очікував побачити таке замість принцеси. можливо варто хоч раз було дослухати джисона.

 

– себе врятуй, – грубо рявкнула джинерет, – йди звідси, – принцеса відставила пляшку і ледь підвелась на свої дві ноги, – ти думаєш, що я така ненафарбована, розтріпана, в пом’ятому платті збираюсь входити в історію? – вона цинічно вигнула брову, – та ще з якимось коротуном, – сказавши це вона вмить протверезвіла і витріщила очі, – що з драконом? якщо ти його вбив, я тебе з вікна скину, згодую голодним щурам, втоплю в озері поруч з горами, що ти робиш, не смій, постав мене на місце!

 

чанбін не вагаючись закинув принцесу собі на плече і пафосно відкрив ногою двері. ну, то йому так здалось: сам король со забив ногу, а вимушена супутниця зловила моцний вертоліт.

 

– я вареники не доїла! – верещить джинерет і лупцює щосили чоловіка по спині.

 

– я тобі нові куплю, – огризається чанбін, біжучи щосили по сходах.

 

– щоб що мені нові?! ти думаєш, що я продам файну тусовку з драконом за вареники?!

 

– і налисники з сиром.

 

– це має сенс. то де твій кінь кажеш?

 

– добре, що нагадала, – король так само необережно кидає принцесу на підлогу, – мені треба врятувати уйона.

 

– уйо-що? – принцеса скривилась в нерозумінні.

 

– мого віслюка.

 

чанбін хутко біжить в ту частину замка, де раніше лишив хлопця. він і забув, як декілька хвилин тому десь всередині темної душі оплакував його кончину, і сподівається знайти зараз в якійсь дирі, а не спаленим посеред центру.

 

– о, ну ти ж сидів поруч, – спокійно каже уйон, розсівшись на хвості дракона. як ні в чому не бувало, він матиляв копитцями й сміявся з незрозумілих риків дракона, – і от після тієї ситуації я усвідомив, що вареники з полуницею кайнда слей, – на це дракон незадовільно рикнув, – яка в сраку чорниця? ну добре, якщо пропозиція ще дійсна, то замовимо по акції, але ти мене туди довезеш.

 

чанбін дивиться вниз, на цю всю сцену і відмічає, що уйон і справді добре вміє триндякати. але тепер у нього новий друг і чи варто його взагалі рятувати, якщо йому так добре?

 

– ти сам собі нігтики робиш?! – викрикнув в здивуванні віслюк, – які файні нігтики. а мені в салоні погано підпилили копитця, – уйон демонстративно підняв ноги, – ти тільки подиви на це! вони тепер неохайні й болять. а ще здерли кошти за те що я попросив лікувальним лаком намастити! – дракон співчуваючи фиркнув, – ну то шо, шо твоєму покриттю три тижні, має файний вигляд.

 

уйон помічає поглядом низьку фігуру посеред уламків і поглядом показує, аби той йшов геть. чанбін повертає голову у напрямку, який йому показав віслюк і бачить там натягнутий ланцюг, на якому тримається велетенська люстра. поривами дракона, свічки на ній сяяли ніжним полум’ям. і сама вона знаходилась якраз над головою чорної ящірки. король відтягує важіль, аби обережно опустити люстру вогнедихаючому на голову, але життя короля знаходиться в треш сеттінгу, тому вона просто падає сану на шию з гучним дзвоном.

 

уйон шоковано дивиться то на дракона, то на короля. і в залежності від обох розкладів, нашвидкуруч побудованих в голові, він вирішує накивати копитцями.

 

розлючений сан не знає, за ким бігти. він вперше в такому розпачі. і зараз замість кровожерливого дракона сидить сумна маленька ящірка, яка випадково рознесла півповерха, по якому біг чанбін. королю доводиться змінювати свій шлях, згрібаючи на півшляху принцесу та недалекого віслюка. він навмисно плутає лускатого, аби ланцюг на його шиї заплутався посеред стовпів опори й він не зміг долетіти до кінця мостика. але король не врахував те, що сумна маленька ящірка вміє добре плюватися вогнем. тому місток за його спиною та підошва нових доктор мартінс поплавилась.

 

викараскавшись на безпечне місце, усі троє полегшено видихнули. тільки дракон сан ображено намагався зняти лапою металевий нашийник.

 

– мда, – перший оговтався уйон, – ну і на шо я проміняв нігтики з драконом?

 

– на контракт, умови якого ти не читаєш? – знову нагадав чанбін.

 

– знову ти тицяєш на те, шо я дурний! в тебе є хоч крапля поваги до того, хто привів тебе сюди? – обурився віслючок.

 

– то це ти його сюди привів? – прокинулась джинерет, – жесть, через короля-недоростка і … хто ти в біса такий, я маю входити в історію як принцеса-засранка. красно дякую! – принцеса поклонилась і всілась назад, ковиряти бруд з нігтів.

 

– хто я такий?! – роздратувався уйон, – ти недолуга діваха з недолугої башти не відрізняєш навіть яблуко від сонця.

 

– це я недолуга?! – вибухнула дівчина, – це ти чортяка з вухами!

 

– я віслюк, сліпа ти дурепо!

 

– напевно файно на тобі їздити! – викрикнула дівчина, закотивши очі.

 

– замовкніть обидва, – рявкнув чанбін. – ти, – він тикнув на уйона, – припини бути маминою царапкою і читай умови контракту, а ти, – він тикнув пальцем в принцесу, – я скажу літописцям, що на тобі було гарне плаття. задоволені обидва?

 

– і пастельно-рожеве волосся, – додала джинерет.

 

– добре, пастельно-рожеве волосся, – погодився чанбін.

 

– ні! – раптово викрикнула дівчина, – хочу червоне! давай червоне?

 

– добре, яке скажеш! – почав лютувати король, – ми можемо вже йти.

 

– та йдемо, господи боже, – уйон підвівся і почав відтряхувати свої вуха від попелу, – а нащо тобі червоне волосся? – звернувся він до принцеси.

 

– та я давно пофарбувати хотіла. а аврора зачинена, бо у неї сезонна сплячка. не буряками ж мені фарбуватись? – принцеса задумалась, – тепер хочу вінегрет. чуйш, як тебе звать? мій прекрасний гном, додай до налисників ще вінегрет.

 

– додай до себе трохи ввічливості, – парував король со.

 

– його чанбін звуть, – вставив свої п’ять копійок уйон.