Частина 8

 

– все! – викрикнула принцеса, – я більше не можу йти. у мене болять ноги! – джинерет всілась прямісінько на зелену траву, склавши руки одну на одну. – чому ми не можемо знайти якийсь віз і доїхати в комфорті?!

 

– бо сан завів нас сюди! – додав уйон, – мені теж копитця болять, але я не скиглю! – вухатий сів поруч з дівчиною, відкинувшись на руки.

 

– не треба було зомліти посеред хати, – сан розвів руками, немов сам винний, самому треба було вести.

 

– то це я винний, що про тебе ходять такі страшні міти?! – віслючок різко підскочив, почувши звинувачення.

 

– ти винний в тому, що тупий, – знизила плечима джинерет.

 

– ах це я дурний, ти ненавчене …

 

– досить! – рявкнув чанбін, – сане, тут тільки приватні перевізники, чи є громадські вози?

 

– тут королівства немає. ці землі нічийні.

 

– тобто? – приснула джинерет, – якщо я оголошу себе правителькою цих земель, мені нічого не буде?

 

– ти й і можеш. твій батько тут все і спалив.

 

усмішка принцеси миттєво спала.

 

– тобто. чекай, коли це було? – зніяковіла дівчина.

 

сану було дванадцять, коли рідні ліси селища, які вони ділили разом з крилатими феями здійнялись кришталево чистим полум’ям. як би не вмовляв король служити обох народів п’ятидесятому королівству, вони давали стійку остаточну відповідь – ні. продавати власні землі означає продавати себе. ні на які гідні умови життя ніхто не хотів міняти домівку. тому ця земля не дісталась нікому. на погорілому ґрунті щільним шаром проросла трава і деінде серед неї майоріли обгоріли хатини.

 

– чекай! – хлопця перебила принцеса, – скільки тобі було років, коли ми познайомились?

 

– дванадцять.

 

– ти після такого пішов служити хванам?! – заголосив уйон.

 

– на недобровільних умовах.

 

– у нас вісім років різниці?! – заверещала принцеса.

 

– а те, що твій батько палить все, що йому заманеться, твоя дурна голова прослухала.

 

– я й так бажаю йому смерті.

 

– ти це говориш, аби від мене відсахатись.

 

– вибач, я не можу знайти свою тритомну серію “що я б хотіла зробити зі своєю родиною”. вона в корсеті завалялась. під час сну підкину в ту яму, де ти ночуватимеш.

 

– ви мене дратуєте, – чанбін потер пальцями перенісся й опустився на траву. сан, довго не думаючи, впав до купи також. – а що далі було? – поцікавився він у дракона.

 

– ну, – неоднозначно протягнув хлопець, – феї, хто міг, розлетілись. дракони теж. декого вполювали й принесли хвану як сувенір. декого вбили.

 

– ти не багатослівний, – відмітив чанбін, – вибач, за грубість, але ти сувенір?

 

– я не знаю, навіщо ти вибачився, але так.

 

– але ж сувенірами не так поводяться… – пробубніла джинерет

 

– мала, це ж не іграшки з кіндерів. твоєму батьку…

 

– не називай його так! – визгнула дівчина.

 

– королю хвану дорого обходиться утримання його сувенірів, тому сувеніри працюють.

 

– тобто серед слуг є ймовірність представників народів, яких він захоплював? – запитав король.

 

– якщо не вони всі.

 

– це жахливо… – видихнула принцеса. вона повернулась до чанбіна і схопила його за руку, – якщо я вийду за тебе заміж, пообіцяй, що ти з цим щось зробиш.

 

– тобі не обов’язково виходити за мене заміж…

 

– святі небесні капібари! – вигукнув уйон, – ви ще більше соплей тут розведіть, тільки сирості з пліснявою не вистачало. на дворі скоро ніч. і я був би радий ночувати під якимсь дахом, а не біля вогнища. тому, будь ласка, прошу, підіймайте свої дупці й рухайтесь до якось будинку, – холод темряви неприємно збадьорив хлопця, що волосся на його маківці стало дибки.

 

– уйон, – з роздратуванням видихнув чанбін, – по-перше, ти закриваєш свій рот до того моменту як ми знайдемо хату, по-друге, ти вибачаєшся перед саном за те, що твій віслючий рот наговорив.

 

– та не треба, – відмахнувся сан, – сказав, то сказав. не холодно від цього. ну, холодно, бо вечір, тому згоден з вухастим, треба йти. мала, тебе понести?

 

– себе донеси. потім весь вечір скиглитимеш, що коліна ниють. а чим я тобі допоможу?

 

– залазь на спину, – чанбін присів, аби принцеса зручно вмостилась на його широкій спині, і повільною ходою вони направились у сторону здичавілих хатин.

 

***

 

кухня в палаці хванів була одним із найтепліших місць після покоїв самого правителя. але натоплено там було не тому, що король пожалів своїх слуг, а через те, що кухарі рвали жили, аби догодити гурманному смаку короля. пан та пані бобра́ щодня старались виготовлювати рідкісну бридоту, тільки б сам його королівська величність не розізлилась.

 

шовгаючи пухнастими капцями фелікса, мінхо заходить в цей розсадник смердючості й через скривлене обличчя намагається посміхатись кухарям. заввидівши хлопця, обидва бобри швидко кидають свої справи й мчаться обійняти його, наче давно не бачили рідну дитину.

 

– чому ти не сказав, що приїдеш, – суворо відчитував хлопця пан бобра́, – ми б приготували смачну вечерю, зустріли тебе врешті-решт! коли ти повернувся?

 

зарядівши, мінхо пробубнів, що з місяць як.

 

– з місяць?! – вигукнув пан бобер, – ти подиви на нього! якби я був твоїм батьком, я б неодмінно відшмагав твою дупу різками за неповагу!

 

– милий, – пані бобра́ намагаючись стримати гнів чоловіка, – може у хлопчика були справи? він же прийшов нас побачити.

 

– справи у нього, ха-тьфу! – пан бобер надувся і поплямгав до плити, де вже щось шкварчало.

 

– не ображайся на нього, – пані бобра́ провела кігтистою лапою по руці хлопця, – ти ж знаєш, що ми відносимось до тебе, як до власного сина.

 

– мені теж варто було до вас зайти раніше, – сказав мінхо, опустивши голову, – я не встигав розібратися зі справами.

 

– ой, не кажи так. ми раді тебе бачити у будь-який час. зголоднів, так?

 

– феліксу нездоровиться. я прийшов добути для нього курячий суп.

 

– ой бідне дитя, – пані бобра́ сплеснула руками, – він так тяжко працює останнім часом, так схуд.

 

– треба більше у своїх прозорих кофтинах ходити, – буркнув пан бобер.

 

– а тебе взагалі не питали, хрін старий. дитина захворіла, а тобі аби моралі читати. котику, – пані бобра́ звернулась до мінхо, – немає супу, не встигли зготувати. давай ти сам, а?

 

– я і думав сам зготувати. ви дуже тяжко працюєте, вам би відпочинок.

 

– дурню не мели, – огризнувся пан бобер, – сам знаєш, що відпочинемо тільки після смерті. курка в погребі. не пропалі шматки знайди десь понизу.

 

– дякую, – мінхо вклонився аж до підлоги й хутчіше спустився до погреба, затиснувши носа. роки йшли, а нікчемна хванська економія не змінювалась. хлопець швидко схопив картоплю, моркву, цибулю, гарбузу і напівживу курячу грудину. поки вода закипіла, хлопець швидко нарізав овочі й обсмажив курку на доброму шматку вершкового масла з додаванням спецій. на іншій пательні вже бурлив гарбузовий паштет. залишилось тільки знайти хліб для грінок.

 

– нема хліба, – відповів пан бобра́, – можеш заколотити опару, або зробити прісні коржики. якщо робитимеш коржики, то на нас теж зроби.

 

– а-ну, відчепись від дитини! – пані бобра́ заліпила смачний потиличник чоловікові, – бачиш, який він втомлений.

 

– я приготую, це не тяжко. а є вільні таці чи може візок для їжі?

 

– ой, подивись там, де спеції.

 

мінхо дістав з комори візок, обтрусивши його від пилу, поставив дві тарілки з гарячим супом та тарілку з грінками. поруч він поставив невелику тарілку з накришеною петрушкою, аби та не пов’яла у гарячому бульйоні й чайничок з чаєм, який турботливо заварила пані бобра́.

 

рухаючись коридорами, хлопець намугикував якусь нехитру пісеньку під ніс і уявляв, як зовсім скоро суп буде приємно бовтатись у шлунку, бо його котячі пригоди більше ніж його стомили. хотілось їсти й аби хтось почухав за вушком.

 

– ммм, – огидно протягнулось за спиною, – їжа, – констатував високий вовк з золотою ціпкою на шиї, – а їжа чиїм коштом?

 

– як тобі так цікаво, то зроби інвентаризацію та перевір залишки, – мінхо різко всміхнувся і покатив візочок далі, наче нічого не сталось.

 

– ти зі своєю матір’ю так розмовлятимеш, дру-же, – нахаба вовк поклав руку на плече мінхо, – о, зміна волосся. я-то пам’ятаю тебе руденьким, що, колір не сподобався? – чоловік награно надув губи.

 

– а тобі є справа? чи може заздриш, що твоя крихка чоловіча натура не витримає хну, – огризнувся мінхо.

 

– о, а ти хочеш перевірити, – вовк грайливо повів бровами, переводячи погляд з очей мінхо на власну ширінку, – не думав, що король тримає таких бракованих. хоча враховуючи твого друга, то я вже сумніваюсь.

 

– ну ідіотів він же тримає, – мінхо скинув кігтисту руку з плеча і пішов далі у ритмі пісеньки, яку раніше наспівував.

 

піксі ліксі солодко дрімав, закувавшись в ковдру, і смачно прицмокував уві сні. мінхо вирішив почекати і не годувати велике кошеня окропом, а поки є час розібрати мотлох, який залишився. розкиданий пил на столі він одним махом закинув до совка, а решту протер вологим рушником після його купання. все одно його пратимуть, а так зекономить час на ходіння туди сюди. великі речі мінхо якимось естетичним чином повернув на стіл, а свої чоботи відкинув до дверей. від звуку падіння фелікс різко вскочив, сонно бубнячи, що він вже прокинувся і готовий йти працювати.

 

– у тебе все ще вихідний, – нагадав мінхо.

 

– я не встиг зробити справи, які король хван скинув на дзеркало, – сумно відповів піксі.

 

– я тобі допоможу, сідай їсти, – скомандував мінхо, притягуючи тацю ближче до ліжка.

 

фелікс сонно застогнав і потягнувся, повертаючи свої кістки на потрібні місця. кофтина хлопця високо задерлась і на правому боці мінхо побачив великий шрам, який раніше не пригадував.

 

– що сталось? – він безцеремонно спитав, тикаючи теплим пальцем у бік хлопчика.

 

– впав, – просто відповів фелікс, притягуючи до себе тарілку, – це дуже смачно, – пробубнів фея з набитим ротом.

 

– я знаю, я це готував, – приснув мінхо, коли лікс жартома вдарив старшого в плече, – все, їж мовчки, – суворо наказав мінхо, досьорбуючи бульйон. – фелікс, – серйозно сказав мінхо. від формального звертання фея ледь не вдавився супом, – нам треба звільнятись.

 

– я не можу. я недостатньо відпрацював. король хван витратив забагато коштів на мене в дитинстві. я багато хворів! і зараз теж.

 

– ти працюєш на нього з п’ятнадцяти років. все, що можна було, ти покрив. ну або я можу докинути мішок з грошима під його двері й забрати тебе, – гиготнув хо, допиваючи решту супу прямо з тарілки.

 

– дивись, – фелікс притягнув чарівне дзеркало і декількома тиками пальця відкрив ексель, – це мене джисоні навчив! – гордо заявив піксі, на що мінхо флегматичо закотив очі. – я порахував, скільки відпрацював на короля, і мені залишилось ще віддати сто золотих, це без урахування того, що я їм і де я сплю. а з урахуванням виходить ще п’ять років, – сумно відповів фелікс, кусаючи бутерброд, – а ти? – раптово згадав хлопець, – тобі теж треба платити.

 

– я виріс при дворі, за мене кошти йдуть окремим документом. я хвану нічогісенько не винен.

 

– ти ж військовий. давав клятву. її не можна ж порушувати, – прошепотів фелікс.

 

– я схрестив пальці, – мінхо розвів руками й потягнувся до власної грінки, – що? я не ніколи не збираюсь сліпо слідувати за однією людиною.

 

– а так можна? – здивовано прошелестів лікс.

 

– раз я зробив, значить можна. їж суп! – строго наказав мінхо, – ти нічого сьогодні не їв. а потім ти кажеш, що часто хворієш. правильне харчування – основа здоров’я. ну, ще звільнення і гарячий душ, – мінхо поправив власне волосся, яке норовило вимазатись гарбузом. така маска ймовірно була корисною, але хлопцю не хотілось смердіти в’яленими помідорами за кілометр. фелікс не відривав погляду від волосся і здивовано визгнув, злякавши старшого.

 

– воно тебе таки пофарбувало! чому тоді киця залишилась рудою?

 

– бо чарівна фарба призначена для чарівних людей, – мінхо елегантно відкинув волосся рукою. – я поки подивлюсь, що тобі там король хван наприсилав.

 

мінхо швидко відкрив пошту і повидаляв непотрібні розсилки, зосередившись на листах їхньої королівської дупи. більшість в собі містили накази написати листи до інших королів з вкладеним текстом. а інша частина до фопів другої групи з наказом про підвищення ставки податку. мінхо в цьому мало що смислив, але розумів, що королівська казна буде більше поповнюватись коштом бідних працівників. окремим листом король хван виділив щось важливе, накинувши сотню знаків оклику, і хлопцю було вже страшно відкривати ці істеричні воплі. але, тяжко видихнувши, мінхо відкрив листа і замер з випученими очима.

 

– він збирається оголошувати війну?

 

завмерши з грінкою в роті, фелікс швидко нахилився над екраном, пробубнівши щось на мові піксі ліксі.

 

– прожуй, а потім говори, – по-батьківськи рявкнув мінхо.

 

хлопець витягнув бутерброд з рота і зрозуміло пробубнів, що треба бігти попереджати джисоні.

 

– уже темно на вулиці, я твою крилату дупу з кущів витягати не буду. полетимо зранку.

 

– але це терміново, ти не розумієш!

 

– розумію, але цей документ буде дійсним з моменту підписання, а до нього в тебе є ще дві години. встигнемо.

 

але вони обидва проігнорували незначний вкладений лист, який міг би зруйнувати ще одну зруйновану долю жителя п’ятидесятого королівства.

 

***

 

в старому зруйнованому будинку єдиним джерелом світла було невелике вогнище в центрі головної кімнати. сильніше нашкодити будинку воно не могло, але гріло. всі швидко доїдали залишки озерної птиці і мовчали. води поруч не було, тому чанбін пообіцяв знайти джерело після вечері за вказівками дракона сана.

 

– я спати! – раптово вигукнула принцеса, – якщо робитимете чай, залиште мені на ранок, – дівчина швидко розтріпала чорняве волосся свого тюремного друга, кинула лагідну усмішку королю і зникла на горищі.

 

– я піду по воду, – прокряхтів чанбін і залишив сана з уйоном наодинці.

 

– я, цейво, – почав ву, – я був неправий, коли ляпнув ото на траві, – віслюк незручно почухав голову. – але ти теж такий весь закритий, шо тільки відомо кому, шо у тебе на умі, – хлопець стис вуста, і сором’язливо підтягнув копитця під себе.

 

– не закритий, а енергобережливий. перетворення в дракона і назад в людину потребує забагато енергії.

 

– то тобі треба їсти більше! – вигукнув уйон.

 

– треба. а ще чарівні вітаміни фей. але тепер немає ні фей. ні драконів.

 

– а через сонечко ніяк не синтезується? – сан здивовано покосився на уйона, що хлопець сам зрозумів, що ляпнув дурницю.

 

– через сонечко зростає ризик раку шкіри й на шиї луска вигорає.

 

– у тебе на шиї є луска?! – уйон здивовано вирячився, намагаючись розгледіти шию під щільною горловиною водолазки. сан, закотивши очі, відсунув комір, аби задоволений віслюк запищав на все село і поліз мацати пальцями. ну хоч руки у нього доглянуті, не дивлячись на те, що копитця не намащені лікувальним лаком. сан приснув, згадуючи діалог в башті.

 

– у принцеси має бути їжа. король залишив їй сумку, я швидко.

 

уйон миттєво звівся на ноги й поцокав на горище.

 

принцеса змостила собі нариси зручної кімнати. де-не-де знайшла ковдру. смердючу, але теплу. врешті-решт, не їй говорити про запах, коли руки її родини знищили тут все. джинерет розпустила волосся, витріпавши пил і залишки лісу з нього, пригребла п’ятірнею неслухняні прядки й вирішила зав’язати назад до хвоста, бо вночі ще сильніше розтріпаються. плаття сани дівчина вирішує зняти, використавши сорочку короля замість нічної сорочки. їй богу їй треба душ і ванна з пінкою, такою засранкою вона не була ніколи. ну, хіба що після гулянь з саном. але він як рідний, тому чому там соромитись. та і перед королем джинерет не відчувала сорому. він як-не-як планував на ній одружитись. тому най звикає.

 

– хто ти такий?! – заверещав уйон, шукаючи рукою щось, аби вгріти. – хто ти такий і що зробив з принцесою. от недалека діваха, казали ж їй триматись поруч, а тепер її зжер якийсь патлатий мужик.

 

– заспокойся, я та сама недалека діваха з недалекої башти, – джинерет виставила руки, здаючись.

 

– звідки ти знаєш про башту? ти що, з’їв її мозок. у неї був мозок?!

 

– який же ти все-таки дурний олень, – принцеса зітхнула і знесилено всілась на ліжко, роздратовано провівши руками по обличчю, – я і є принцеса.

 

– я віслюк взагалі-то… – уйон замислився, – то ти справді принцеса?

 

– господи, тобі процитувати кожен наш діалог, щоб твоя віслюча дупа остаточно впевнилась, що це я.

 

– а як так вийшло? – віслюк підсів поруч, безцеремонно запитавши.

 

– ну от взяв і народився чоловіком! розумієш, помилка.

 

– а ти цейво, ну той?

 

– сей. я хлопець. народився хлопцем.

 

– ооо, – багатозначно протягнув уйон, – то до тебе принц звертатись чи принцеса?

 

– я принц з народження не чув.

 

– ну то почуєш, – приснув уйон, і по-дружньому вдарив джинерет в плече, – стільки таємниць моя голова не витримає. треба писати роман.

 

– ага, і не забудь підписати тупий віслюк з болота.

 

– гей! я ж тобі маю придумати нові обзивалки. а, цейво, тебе ж не джинерет звати. як тебе називати?

 

– сан кличе мене джинні. можеш теж.

 

– а повне ім’я?

 

– хьонджин. мене звати хьонджин. хван бісів хьонджин. ніколи не думав, що вийду з шафи перед дурним віслюком з довгим носом.

 

– чого з шафи? ти ж в кімнаті був, – уйон насупився, а потім зрозумів, про що йде мова, – а… ааа… я думав, це як мене бабця в сараї замикала, а я звідти втік.

 

– ну виходить, що з сараю.

 

– так, а сан знає?

 

– ніхто не знає. я думав, як йому сказати. але думаю, йому начхати. хоча боюсь признатись.

 

– тю, а шо боятись.

 

– ну так, підійду і скажу “ти жив дев’ятнадцять років з перевдягнутим мужиком”.

 

– і шо?

 

– і нішо. чанбіну теж треба сказати. він такий добрий до мене. допомагає, тягає довбаний чай, сорочку он віддав, а я справді недалеке страхіття з недалекої башти. просто уяви, як жити з таким чудовиськом, – хьонджин шмигнув носом.

 

– знаєш, бесті, ти ще не наробив ніякого лайна. тому наматуй соплі на кулак, – віслюк подивися на обличчя принца і додав: – буквально. і давай зізнаватись. твій рот хоч і гидкий, але я нарешті знайшов гідного опонента для суперечок. взагалі, чого я до тебе йшов. ще їжа є?

 

– ти намагаєшся до сана залицятись? – приснув хьонджин.

 

– так. замовкни рот. я не наївся, – гордо збрехав віслюк, – віддавай все шо є. завтра шось ще вполюємо.

 

принц сопливо засміявся і швирнув сумку у віслючі руки. уйон формально ввічливо вклонився. і вийшов з горища, незграбно наступивши при цьому на оберемок польових квітів при вході.