Частина 7

 

– мінхо! – схвильовано крикнув фелікс, присівши навколішки до котика, – обертайся, – жалісно попросив піксі, але руда киця відповіла тільки сумне “няв”. – мінхо! – фелікс взяв кота до рук і почав його трясти, наче це приведе його до свідомості, – мінхо!

 

гучний стук перервав скиглення хлопця. з переляку він заховав кицю поміж ковдр та подушок, і на тремтячих ногах підійшов до дверей.

 

той самий страшний сірий вовк стояв, спершись на одвірок, і прискіпливо оглядав свої нігті. побачивши розтріпану голову секретаря, вовк відірвався від дверей і огидним тоном протягнув:

 

– тобі король наказав занести документи до нього. де документи?

 

– король сказав, що забере з принтера. вони там, – швидко протараторив лі.

 

– тц, добре, – вовк закотив очі й розслабленою ходою зник з очей шокованої феї, за спиною якого роздалось незадоволене “няв!”

 

– пробач-пробач-пробач, – запищав ліксі, – я зараз тобі допоможу, – хлопець дістає кицю з купи постільної білизни та садить поруч на ліжко. – якщо я не знайду потрібний документ, король хван мене з’їсть! – містично прошепотів горе-працівник, порпаючись у своєму чарівному дзеркалі. мінхо на це по-котячому закотив очі, ображено вдарив фелікса хвостом і пішов дивитись, що у малого є на столі.

 

засраним старанням піксі на поверхні валялись засушені квіти, обгортки з-під шоколадних цукерок, любовний лист джисону – на цей витвір мистецтва мінхо незадоволено скривив мордочку і попрямував до склянок з порошками.

 

засунувши носа до першої, киця різко пчихнула і задумалась про життя фелікса: скільки було у нього болю і страждань, якщо навіть його парфуми солодко пахнуть шоколадом.

 

в іншій банці на мінхо чекав несподіваний подарунок: гарно вдихнувши мигдального борошна, киця почала пчихати, як ніколи в житті. вирішивши, що з нього досить різких запахів, наступну баночку мінхо скинув зі столу. проте фелікс не звернув на це увагу, а лишень швидко вибіг з кімнати, залишивши кицю на самоті з наступним порошком, який його котяча натура перевернула на себе. пил приємно пахнув, був гарного чорного кольору і ніби манив з ним погратись лапкою. в такому стані й застав його піксі ліксі.

 

– ні-ні-ні, – хлопець в паніці підбіг до киці, здмухуючи залишки зі столу та шерсті, – це фарба для волосся, що ти наробив! – заголосив фелікс, відчитуючи задоволеного кота.

 

– няв, – ніжно протягнув мінхо, ластячись до руки феї.

 

– я коли біг сюди, то згадав, що згадав, що колись давно познайомився з чаклуном, який мені дав порошок, що ти перекинув на себе, – запехано протараторив фелікс. – але я не пам’ятаю для чого він, – хлопець нахмурився, згадуючи всі події того дня.

 

– о! принцеса тіана писала у своїх щоденниках, що поцілунок справжнього кохання знімає будь-які чари. я люблю джисоні. і люблю тебе. але я люблю тебе не так, як джисоні. ще я люблю чана і дахьоні, але мені здається, що ця любов не підходить. чи повинен я тебе поцілувати? – фелікс бере кицю під лапи і швидко цмокає у рожевий ніс, але нічого не відбувається. – що ж робити?! – заголосив хлопець і притягнув чарівне дзеркало, запитуючи в всекоролівській павутині, як знімають прокляття з киць.

 

***

 

мінхо сидів на купі рушників в умивальнику і налякано нявкав на метушливого фелікса, який притягнув з кухні пачку солі й велику дерев’яну ложку. поки клуби диму здіймалися до стелі, хлопець щось відміряв і колотив воду строго проти годинникової стрілки.

 

– мені порадили цей метод, – фелікс рукавом кофти витер шмарклі з носа, – я додав ще сандалової олії для кращої дії.

 

хлопець знову потягнув втомлену кицю позбуватися чар пурпурного пилу, але киця не очікувала настільки радикальних мір. опинившись по пузо в воді, мінхо незадоволено нявкнув на зухвалу фею, який почав обливати нещасного водою. треба терміново перетворюватися назад в людину і пояснити цьому крилатому нахабі, як поводитись з тваринами. а поки він може тільки стукнути лапою фелікса по руці, ну вода ж у вуха затікає, скільки можна!

 

– не працює, – скиглить фелікс, обтираючи мокру кицю рушником. мінхо смиренно сидить, час від часу нявкаючи, коли махровий рушник боляче смикає шерсть. – чи ти назавжди залишишся кицею? – замислився фелікс, – я люблю тебе будь-якого, але тобі буде некомфортно провести решту життя, бігаючи за власним хвостиком. ай! – піксі заверещав від болючого укусу обуреного мінхо. не збирається він решту життя вичухувати блохи з вух, нехай фелікс думає, що можна зробити. врешті-решт, це був його порошок.

 

зуб’ячі проколи обережними цяточками вкривали шкіру фелікса. багряні краплі помалу ставали видними, що магічно прив’язало увагу хлопця. наче побачене поворухнуло шестерні в його голові і його мозок знову запрацював після хвилинного відчаю.

 

фелікс підхопив кицю і потягнув до куща троянд, які самотньо стояли в кутку кімнати. “принцеса бель так розчарувала свого нареченого” – думав хлопець, отже і у нього має вийти. але мінхо не подобалась ідея бути запхнутим мордою в кущ троянд, навіть якщо це був останній шлях його порятунку. він почав вириватись, хоча ліксі тримав його міцно, проте декілька хитрих ударів задніми лапами остаточно розгубили хлопця, і він випустив гнучке котяче тіло, яке миттю приземлилось на підлогу, знову перекинувши на себе половину стола феї.

 

– мінхо! – занепокоєно вигукнув фелікс, кинувшись до хлопця визволяти його з-під купи важливого сміття.

 

– що мінхо?! – рявкає він, досі не усвідомивши, що навколо немає пухнастої оболонки.

 

– ти повернувся! – фея радісно кинувся до друга з обіймами, навіть на деякий час забувши, що той взагалі не одягнений.

 

– позич штани, будь ласка, – мінхо нервово видихнув, закутуючи себе в ковдру, яка валялась неподалік від гармидеру по всій кімнаті.

 

– я знайшов теплі з начосом! – вигукнув ліксі, копирсаючись в шухляді.

 

– давай з начосом, все рівно скоро осінь, – прокряхтів мінхо. – що взагалі сталось?

 

– а що ти останнє пам’ятаєш? – з надією запитав фелікс.

 

– те, як ти мене мордою в троянди тикав. ти хоч знаєш, що вони небезпечні для котів!

 

– я хотів тобі допомогти, – хлопець винувато опустив голову.

 

– наступного разу вимиєш мою котячу форму, бо добре, якщо від того зілля в ванній в мене буде тільки алергія.

 

– я не хотів, – фелікс шмигнув носом.

 

– я знаю що ти не хотів, але тобі треба терміново курс лекцій, як поводити себе з кицьками. починаємо завтра о дванадцятій.

 

– я завтра працюю! – запротестував хлопчик.

 

– а я – ні, – мінхо задоволено посміхнувся, – заспокойся, задля тебе перенесу лекції на вихідні. о дев’ятій тобі буде зручно?

 

фелікс підвівся і почав збирати особливо важливі розкидані листочки до купи, коли мінхо заліз на місце подушок, схрестивши ноги. саме так, феліксові штані – це те, що він так відчайдушно потребував наразі.

 

– треба знайти порошок, який не давав мені обернутися, – пробубнів мінхо.

 

– я ж казав, що це подарунок одного чаклуна, – покряхтів фелікс, вимітаючи залишки перевернутих склянок з-під столу.

 

– цієї інформації недостатньо! в чому сенс заклинання: навіки запечатати людину у тваринній формі? я знаю таке заклинання, воно абсолютно не так виглядає.

 

– я не пам’ятаю, що воно означає!

 

– то навіщо ти його тоді прийняв? – мінхо розвів руками.

 

– той чаклун був таким милим.

 

– тебе не вчили не брати речі з рук незнайомців?

 

– ти мене вчив! – не витримав фелікс. лопатка зі сміттям гучно впала на дерев’яну підлогу, все сміття наново розсипалось по щілинах.

 

– в цьому і проблема? коли я виїздив на навчання, ти не хотів швирнути в мене лопаткою за докори. ти себе так не поводиш. що сталось?

 

– я прибираю! – огризнувся хлопець.

 

– коли дійдеш до голови, то кажи. я в тебе на ліжечку потягуюсь.

 

гордо задерши носа, фелікс повернувся назад до прибирання. і все з ним в порядку, це мінхо потрібно підбирати образливі слова аби залишити їх для себе. у вчинку фелікса не було нічого неправильного: чаклун віддячив йому за допомогу. за яку допомогу він не скаже, який чаклун також. як і про дію зілля. останнє він справді не пам’ятає. та це хіба привід так розмовляти з ним?

 

– давай допоможу, – мінхо підійшов до хлопця, підіймаючи невідомі листи з підлог.

 

– я сам! – рявкнув фелікс, вириваючи з рук хлопця свої записки. краєм ока мінхо бачить, що по веснянкуватому обличчі огидними плямами розповзаються солоні сльози.

 

– це які по рахунку? треті? я бачив, що ти в позавчора плакав, і на початку тижня з запухлими очима ходив.

 

фелікс шмигнув носом і вдумливо закивав головою щоразу, коли згадував як він плакав на цьому тижні. усього було близько семи разів, якщо це поділити на кількість днів, то можна подумати, що фелікс плакав щодня або щоночі, але він точно не плакав в середу, бо тоді він з джисоном засидівся до опівночі за розбором таблиць в екселі й зморений впав спати, не почистивши зуби; і вчора він півдня відсипався, а потім витратив час на догляд за собою і хатні справи, бо чисті светри в шафі магічно не з’являються – він ще не встиг вивчити такі чари. він точно плакав двічі в понеділок, бо не хотів йти на роботу, потім плакав, бо знову злякався вовка в коридорах. ще плакав, бо втомився, плакав, бо король хван накричав, плакав, бо не міг згадати, коли останній раз він не плакав через дрібниці.

 

– йди сюди, – мінхо потягнув розгубленого фелікса на ліжко і почав розвозити сльози по всьому обличчю. – хочеш ще плакати? – запитав старший.

 

– я…я не знаю. обійматись хочу, – фея знову чистими залишками светра витер шмарклі з носа і з ногами забрався на бідного мінхо, тіло якого не розраховувало на це все.

 

– доросле кошеня, ти як? – лагідно запитав мінхо продовжуючи гладити малого по спині.

 

– голова болить, – фелікс шмигнув носом.

 

– лягай відпочивати.

 

– робота, – нагадує піксі ліксі.

 

– потім розберемось, лягай. я зараз подушки знайду.

 

мінхо жваво зіскочив з ліжка, повертаючись до купи сміття, де під покривалами і його покоцаними чоботами лежали обсипані блискітками подушками. хлопець дбайливо струшує непотріб на підлогу і підкладає під голову малого.

 

– дорослим кошенятам треба їсти, – каже старший.

 

– я не хочу, – запротестував фелікс.

 

– не починай. ти втратив багато сил, тикаючи мене мордою в троянди, – мінхо ледь-ледь приснув, згадуючи що трапилось. – ти заслужив курячий суп.

 

– і брускети з гарбузовим паштетом, – буркнув хлопець з-під ковдрового захисту.

 

***

 

сонце яскраво вмирало, коли помічник джисон з сірим вовком чаном зайшли на місцевий ринок. залишки свіжої продукції неприємно розбавляли залишки неприбраних листів капусти, які сумно гнили під взуттям таких самих затурканих покупців.

 

– чим можна нагодувати на побаченні? – голосно думав джисон.

 

– не знаю, – буркнув чан.

 

– ти так говориш через вовчі інстинкти?

 

– ні, я так говорю, бо не знаю, – насупився чан, – я чув попелюшка бізнес відкрила. можна до неї піти.

 

– а як вона працює в одній туфельці? – здивувався джисон.

 

– купила конверси на розпродажі.

 

– вона така мудра.

 

– велика жінка.

 

– вона тобі подобається? – секретар здивовано вигнув брови.

 

– ні! ой, – чан почервонів до кінчиків вух від таких особистих запитань, – мені хотілось бути таким працьовитим як вона. неймовірно її поважаю.

 

слова чана дуже вразили джисона. якби він міг, то його вигнута бров натягнулась на потилицю. говорити, що чан не працьовитий, це все одно, що трава блакитна, а небо зелене. в якійсь системі координат таке могло бути, але чи було це правдою?

 

близько виходу з ринку, через декілька миль стоптаних кедів, кав’ярня “елла” запрошувала до себе ароматним запахом стручкової ванілі та в’язаними візерунками на стінах. джисон навіть задумався, а чи зник смердючий запах спецій з будинку дахьон. псувати атмосферу всередині аж ніяк не хотілось.

 

вивіска біля каси ввічливо просила, аби натиснули на дзвіночок, коли в залі нікого немає. перекинувшись поглядами, чан обережно тисне на металевий язичок. від голосного бринькання кінчики вух вовкастого ніяково смикнулись.

 

– секунду! – до зали вилетіла дівчина, яка на ходу зав’язувала фартух на стрункій талії. її темне волосся було зібране в маленький хвостик на потилиці. а на руках, як узвичаєно уявними санітарними стандартами, були чорні одноразові рукавички. і якби на її бейджику не було написано попелюшка, то хлопці її б не впізнали.

 

– привіт, чане. привіт, друже чана, визначились з замовленням?

 

– у нас буде особливе замовлення, – каже чан.

 

– о, чудово. я за будь-яку ідею, окрім триповерхових тортів, – жваво промовила дівчина.

 

– треба десерт на побачення, – промимрив джисон.

 

– окей, – вона миттєво зникла за стелажем і так само швидко з’явилась з крафтовим меню з особливими рецептами, – обирайте.

 

обидва чоловіки хутко притягнули книжку до себе, розглядаючи малюнки й час від часу коментуючи страви в голос. але врешті-решт джисон прийшов до тотального відчаю, бо на картинках щоразу було те і не те водночас.

 

– а ти робиш під замовлення? – запитав чан.

 

– звісно роблю, я для цього існую тут, – реготнула попелюшка.

 

– ні, чанні, тут все не те, – розчаровано заскиглив джисон.

 

– може тоді тобі самому приготувати, – запропонував чан.

 

– я все тільки зіпсую, – сумно видихнув хлопець. – і кухню замизгаю.

 

– ото у тебе настрій, – підсумувала дівчина, – справа твоя, але якщо з таким підходом братися за справу, то краще не братися.

 

– але я не вмію, – серйозно відповів джсон.

 

– пфф, думаєш я вміла? мене і не питали: дали ложку в зуби й готуй для мамєнькі і її чілдренсів. в одній руці мука, в іншій – цукор – печи торти. а як, а що – думай сама. айщ, – дівчина відмахнулась, – пішли за мною, – вона миттю підняла стійку каси і пропустила чоловіків до бару.

 

– цей концепт непродуманий, але я думала робити бокси для початківців зі всілякими рецептами.

 

– мініатюрні десерти? – запитав чан.

 

– ну звісно! собівартість однієї порції не така і велика, але мені здається це не прикольно. заходьте, – дівчина урочисто з ноги відкрила двері до офісу. 

 

посеред яскравих ідей був суцільний бухгалтерський безлад, бо податки ніхто не скасовував. 

 

– це я працювала. вонхо запізнюється, а я нічого не встигаю. і там, і тут, і ніде загалом. дивись, – попелюшка звернулась до джисона, – є гомбовці, струглі, сирник, медовик, – дівчина скривилась поглянувши на кривозроблену інструкцію до наборів.

 

– я хотів би щось з яблуками. скоро спас.

 

– струглі. так би мовити, база, – джисон кивнув, погоджуючись, – о, то підходить? заради чанні інгредієнти дам по собівартості, заплатиш за ідею. і купиш яблука. в мене залишилось тільки на шарлотку. готуйте гроші, я зараз, – дівчина швидко зникла серед невідомих стелажів, лишивши чана, джисона і їхніх дурних ідей у своїй кімнаті.

 

– чан, – покликав вовка джисон, – а в мене точно вийде?

 

– а що буде якщо не вийде?

 

– я не знаю.

 

в коридорах почувся діалог, попелюшка активно когось відчитувала, а потім сміялась і знову відчитувала. закінчилось все тим, що вона зайшла в офіс з залишками висновків, що її співбесідник – дурне. джисон швидко протягнув купюри без решти й притягнув пакунок до грудей.

 

– ну тоді що, дякую за співпрацю, гарного дня, приходьте ще. можете на касі у вонхо попросити каву за мої кошти!

 

– дякую, – джисон ввічливо вклонився і, згрібши чана за лікоть, попрямував до виходу.

 

– ти будеш каву? – питає чан.

 

– попроси з молоком, будь ласка, – секретар ніяково стис губи.

 

– добре.

 

вони швидко дістаються іншої частини закладу, дивом не перекинувши тільки-но прийдешню поставку різноколірних пакетів для бару.

 

– а ти що будеш? – шепоче джисон.

 

– хочу щось холодне, – каже хлопець, вивчаючи меню над їхніми головами. попелюшка справді постаралась з меню напоїв – кожен міг знайти те саме для своєї душі. визначившись з вибором, чан прокашлюється і милим голосом зове баристу стандартним “а можна вас?”.

 

– звісно! – дзвінко відповідає бариста вонхо, ловлячи на ходу брудни пітчер, який тою самою миттю летить до мийника, – ви визначились з замовлення…м? – хлопець обриває речення на півслові дивлячись прямо в очі рідного брата.

 

– так, – чан так само завис на півслові у своїй голові, але беземоційно замовив обидва напої.

 

а ввечері він гірко плакав.