Частина 14

 

йшов час обідати. час йшов, бо він швидкий, а мінхо — ні. мінхо втомлено повз за чаном і скиглив, що в нього маленькі ніжки й такою спекою він нікуди йти не хоче, не дивлячись на те, що ідея піти до елли була його. чан скептично дивиться на синю мастерку мінхо і вкотре пропонує її зняти. мінхо різко оживає і починає кривитись:

 

— ти думаєш, у тому замку були майки? — чан серйозно замислився, — от і на цьому тілі їх нема.

 

щоки вовка почервоніли від почутого і, збентежившись, він щосили дав драпа вперед. від цього скиглення мінхо збільшилось у рази, але він чимдуж наздогнав чана, аби хлопець чув як йому погано.

 

в такому темпі вони дійшли до кав’ярні попелюшки швидше, ніж очікували. дочекавшись довгоочікуваної прохолоди від кондиціонера, мінхо впав на перший диванчик, який трапився на шляху, застогнав від власної бідності-нещасності й вмер. чан на це подивився і тяжко видихнув.

 

проте, незручний момент настав, коли вовчик кинув швидкий погляд на барну стійку й зустрівся з таким само незручним поглядом такого самого вовчика. злякавшись відповідальності, чан хутко підсів до вмирущого мінхо й почав смикати його за рукав. бо що робити після того, як вони прийдуть, чан забув.

 

— торт! мені треба торт! — драматично викрикнув мінхо. — я помру, якщо не з’їм шматочок торта прямо зараз!

 

чану вкотре стало незручно від усього цього. можливо, причина була в панамці на голові, яка перекривала погляд і її вічно потрібно було поправляти, або причина змушувала чана брати справу у свої руки й ставати дорослим злим вовком. мінхо різко вскочив і лякаючим поглядом подивися на чана.

 

— і холодна кава!

 

чан згрібає під руку гуманітарного мінхо й тягне до стійки робити замовлення.

 

— почекай, — мінхо викручується з вовчої хватки й скептично окидає оком меню. — хм, — скиглить хлопець, — у тому торті, який я хотів, горіхи. а горіхового настрою в мене немає.

 

— обери тоді інший, — очевидно пропонує чан.

 

— в іншому масляний крем, я буду весь липким, — хлопець починає скиглити голосніше, — простіше просто об’їстись цукром! гей, пане… пане працівник, ви можете мені щось порадити?!

 

— піти звідси, — різко випалює схвильований хосок.

 

— що? — не повіривши власним вухам перепитує мінхо.

 

— пізи́! це тістечко з круасанським тістом та згущеним кремом. воно подається так, що схоже на перекошену вежу, того елла так назвала його, — протараторив хлопець, розглядаючи підлогу.

 

— ні, там згущик, я не люблю, — мінхо роздратовано цокнув і повис на плечі чана. — я буду київський торт і холодну каву, — пробубонів хлопець і заховав носа в біцепс вовчика.

 

чан на всю цю виставу дивився, дурнувато стиснув губи й швидко попросив сирник.

 

— що?! — обурився мінхо, — ми стільки сюди йшли, аби ти замовив сир із цукром! я таке можу дома приготувати, обери щось інше.

 

— у нас смачні сирники, — подав голос хосок.

 

— тц! — нахабно заткнув його мінхо, — якщо хочеш, бери свої сирники, але тільки спробуй клянчити шматок. ні-ні-ні, не поділюсь. він тільки мій, — хлопець розплився в щасливій усмішці, дивлячись на ошелешеного чана. — так от, — підсумував мінхо, — нам київський торт, сирники й дві холодні кави. я плачу, скільки з мене?

 

поки мінхо сяючими очима очікував, поки хосок порахує все, чан швидко дістав із кишені гроші й поклав на тарілочку біля каси.

 

— гей! — мінхо нахмурився, — я плачу!

 

— ні, я, — заперечив чан.

 

— а чого ти?

 

— солодка допомога політичним рудим кицям.

 

— ой, справді, гостинець від вовчика. це щоби було за що кусати на бочкові? — мінхо грайливо повів бровами.

 

— від одного шматочка нічого не станеться, — зашарівшись, буркнув чан.

 

— це добре, бо тоді в мене залишиться місце, аби з’їсти тебе, — хлопець хижо всміхнувся, коли другий хлопчик вовчик незграбно згріб тацю із замовленням і весь червоний потупотів на місце з диванчиками.

 

третій хлопчик, теж вовчик, вирішив, що з нього достатньо роботи й можна піти на вулицю тихенько повити на сонце.

 

вмостившись у найхолодніший куток, мінхо полегшено видихнув і потягнувся за своєю кавою. холодною і такою потрібною.

 

— можеш брати мій торт, якщо захочеш, — мінхо вдруге видихнув, відпивши такий потрібний йому напій. — та вистава була для твого брата, — пояснив він. — якщо й думати, що тут є хтось великий і страшний, то нехай це буду я, — мінхо гордо задрав підборіддя, — він такий смішний був, коли я почав обурюватись.

 

— він із дитинства не любить, коли кричать. бо коли я став старше, ми з бемом сварилися щодня, а до того він щодня кричав на нас маленьких.

 

— може, в цьому королівстві є зоопарк, і твого бема можна туди посадити, — мінхо розвів руками.

 

— щоб він решту вовків заразив сказом.

 

обидва хлопці приснули зі сміху. чан підсунув свою тарілку до мінхо.

 

— бери. тут три штуки, я все не з’їм.

 

— ой, як мені пощастило! закушу солодке солодким. а про солодке, до речі, — хлопець посунув весь посуд на краєчок столу і вклав туди свої лікті, сперши голову на долоні, — мені соромно за те, що я сказав. взагалі не дуже соромно, але річ у тому, що ми ніколи не ходили на побачення, аби я таке говорив. тому скоро вечір, ти і я. м?

 

— ні! — злякано вигукнув чан, — тобто я зайнятий! — спантеличено збрехав вовк, — там гроші в короля не сходяться, треба допомогти. він рахувати не вміє, — чан впевнено закивав головою.

 

— гаразд, — мінхо сумно надув губи, — треба замовити ще торта, — хлопець буркнув під ніс.

 

поки вони обидва гомоніли, у кав’ярню зайшов якийсь підозрілий хлопець. одягнений у все чорне посеред серпневої спеки, у руках він тримав букет великих синіх соняшників. оглянувшись навколо, він тільки неприємно закотив очі й підійшов до столу єдиних відвідувачів.

 

— а тут є хтось? бариста хоча б?

 

— я покличу.

 

чан хутко підвівся і побіг шукати горе-працівника, а мінхо залишився підозріло дивитися на підозрілого хлопця.

 

взагалі, чан міг пролізти під стійкою і вийти через чорний вихід, але чан чемний вовк, того він вийшов через двері для гостей і дуже довго обходив будівлю, аби за смітниками знайти схованого маленького хлопчика.

 

— привіт, — чан як ні в чом не бувало поздоровкався.

 

— привіт, — буркнув хосок, відриваючи руки від червоних очей.

 

— ти знову треш очі брудними руками? — повчально промимрив старший вовк, — чому ти водою з ромашкою не промиєш.

 

— я не встиг, — надуто відповів молодший.

 

запанувала незручна тиша.

 

— як справи? — перший почав говорити чан.

 

— я? ну, я… е… я цейво… працюю. попелюшці треба були робітники, а мені — робота. так і вийшло… я працюю. я цей… кава… кавун… бариста! і живу тут… ну не в кав’ярні… а неподалік у квартирі… і ну… я, як попелюшка! — раптово вигукнув хлопець. — тобто вона змогла почати все спочатку, і я теж змінююсь. ти на мене ображаєшся?

 

— я? — чан показав на себе пальцем, — ні?! я теж, тобто працюю в короля.

 

— бем також! — недоречно випалив хосок.

 

— що? — зніяковів чан.

 

— у короля хвана.

 

— чекай, — чан усміхнувся, — тобто хван вбив наших батьків, аби той поскакав йому прислуговувати!

 

ці думки не могли улягтися в чановій голові. лють охопила всі його почуття. події минулого безперестанно почали з’являтись у його голові. від цього стало боляче.

 

— скажи, що я почув неправильно. можливо, мені вуха треба почистити.

 

— та н-ні, — злякано відповів хлопець.

 

— я його ненавиджу, — чан сів поруч та закрив долонями обличчя.

 

— не три, — хосок перехопив руки брата, — від брудних рук будуть прищі.

 

чан знесилено усміхнувся.

 

— ти йди, тебе там шукають. я зараз теж піду.

 

— я, — почав хлопець, — у мене в п’ятницю і понеділок вихідний. можемо зустрітися, якщо хочеш, — невпевнено буркнув вовк і зник за дверима.

 

чан невпевнено розлютився на все своє життя, підібрав хвіст, поправив кепку й поплентався назад до мінхо. врешті-решт, лють — це не привід не доїдати терапевтичні сирники.

 

у закладі нічого не змінилось: мінхо сумно длубав торт, підозрілий тип у чорному підозріло стояв біля барної стійки, а його брат щасливо червонів із букетом синіх соняхів.

 

— вони такі огидні, — буркнув мінхо, — ти ще не чув, як вони слинилися до цього.

 

— слинились? — перепитав чан.

 

— ме, бе-бе-бе, я так сумував. гидко дивитись, — хлопець чим сильніше скривився, — ви хоч поговорили?

 

— поговорили.

 

— і що?

 

— нічого.

 

— ну й поговорили, — пробубонів мінхо з набитим ротом.

 

***

 

будинок шухва знаходився на другому кінці королівства, і знайти туди воза не за всі гроші світу — завдання не з легких. але, щоб не чути набридливі дівчачі балачки, водії погоджувалися за половину від грошей світу, аби доїхати до місця.

 

— дуже дякую, — шухва згребла всі пакунки з пом’ятого сіна й хутко поцокала по вимощеній бруківці. — дивіться, що мася зробила.

 

усі оцінювально задрали голови, аби точно-точно розгледіти з якої черепиці вимощено дах, і здивовано охнули.

 

— хата чітка, — сказав синмін, — як дупа огірка.

 

— ти хочеш сказати, що хата гірка? га? — запитала дахьон.

 

— огірок гірчить з дупи, — розумно відповів синмін.

 

— як розмова з будинку дійшла до дуп? — оговталася принцеса, — чиї дупи ми обговорюємо.

 

— дупу синміна, якого я посаджу на повідець, бесті, — шухва підхопила дівчину під руку, — йдемо всередину. зараз сонце палити почне, я не хочу у двадцять два померти від раку шкіри!

 

всередині будинок нічим не відрізнявся від того, що було ззовні — усе так само гарно, зі смаком. шухва провела всіх до вітальні й у довільній формі дозволила розсістися хто де бачить.

 

— що далі? — запитав синмін.

 

— що «що далі»? я замовляю всілякі приколи, аврора зі сплячки прокинулась. хтось буде масочки чи нігтики?

 

— о! — вигукнула джинерет, — нігтики я буду, мені дуже потрібні. з камінцями!

 

— боже, принцеський колхоз, — шухва закотила очі, але камінці додала до замовлення, — тобі треба трохи повчити некоролівську моду. дахьоні, ти спиш? — дівчина здригнулася від несподіваного звертання. — масочки?

 

— масочки, — дахьон погодилась, — оті, що минулого разу були.

 

— які такі? — нахмурилась шухва, — кисневі?

 

— ні, ті, які як сметана, — дахьон нахилилася до принцеси й пошепки їй сказала: — минулого разу синмін наліпив огірки на обличчя чоніна й казав, що зустрічається із салатом.

 

— тоді мені теж треба! — додала принцеса, — і фіксі теж треба, він соромиться, — джинерет перевела погляд на геть засмучену фею, який длубав краї свого светра й був десь взагалі у своїх думках.

 

— я от думаю: фарбу для волосся замовляти? тут такі знижки.

 

— давай колір коралового дуба в молодий місяць, — відповів чонін.

 

— для тебе зараз знайду «смерть ворожки від рук підборів».

 

— і рук, і підборів, — буркнув хлопець, — хоч освітлювач візьми. тобі не треба, так жинка пофарбується.

 

— точно! су давно хотіла оновити колір, — шухва хутко додала все до кошика й оплатила покупку. — ну десь скоро привезуть. а поки можемо знайти вино в погребі й дочекатися друга су, який прийде за свинями.

 

— якими свинями? — сумно промимрив піксі ліксі.

 

— морськими! хочеш посидіти з ними? я чула, що терапевти використовують їх для лікування. і вони підіймають настрій, коли не хрюкають і не какають на тебе.

 

фелікс ніяково знизав плечима.

 

— ходімо! — шухва хутко взяла хлопця з руку й потягнула в іншу кімнату, — однаково чекати, поки замовлення з аврори приїде, а їжу ми навіть не починали готувати.

 

— я з ним залишусь, — сказала джинерет, — теж зі свинями погратися хочу.

 

— тільки не лякай їх і не пускай на сонце, вони можуть знепритомніти, — діловито сказала дівчина і зникла за дверима.

 

в двері постукали. шухва на радощах подумала, що розвиток королівства досяг миттєвих доставок і щаслива побігла відчиняти.

 

— а, це ти, — розчаровано протягнула вона, заввидівши щасливого уйона в проході.

 

— добрий день, я за свинками, — радо протеревенів хлопець і нахабно заліз всередину. не придумавши іншого варіанту, дівчина пропускає сана слідом. — мені казали, що ти з подружками. а мені так не вистачає…

 

— тапком по морді, — пробубонів синмін, проходячи повз.

 

— хлопчика-песика не питали. чекай! — завизжав ву, — ти дружиш з ним?!

 

— він нахабно входить до комплекту моєї бестічки. але він якийсь непривитий.

 

— ти хоч йому свинок не показувала?

 

— ні, з ними інші няньчаться, — відмахнулась шу.

 

— інші? ну, блін, я ж просив… — розчаровано протягнув хлопець, — хто вони й де вони?

 

— господи, ходімо, — шухва роздратовано закотила очі й потягнула уйона до кімнати, лишивши сана з синміном самих.

 

вуха шухва втомилися вислуховувати бубоніння уйона. такий короткий шлях здавався вічністю. ніби до цього вона сто разів не чула, як доглядати за кавіями. чула вона то все від того самого уйона. хоч їй і було надзвичайно лінь, але вона все одно прибирала у вольєрі й міняла їй воду. і якщо гучне хрюкання — ознака щасливої свинки, то вони в неї вдома були найщасливішими.

 

— а, це ви, — як ні в чому не бувало сказав уйон, побачивши фелікса й хьонджина, — мої туту і моні! — радісно заверещав віслюк і чимдуж прибіг обіймати шокованих свинок. — як я сумував! як я сумував! ночами спати не міг! з тим королем смердючим заробляв вам на моркву, — віслюк драматично притис малих до себе й пустив скупу віслючу сльозу.

 

— що ти тут забув? — нахабно поцікавилася принцеса.

 

— шо шо? я ж казав, шо пошукаю мінхо й піду за свинками. я пошукав. не знайшов. ось прийшов.

 

— жесть, — протягнула шухва, — я не знаю що гірше: те що ти з королівськими особами дружиш чи вони з тобою.

 

— уйоні, — подавлено прошепотів фелікс, — а мінхо не знайшли?

 

— ні, — відмахнувся віслюк, — дроворуби його не бачили. ауч! — віслючок обурено крикнув, — за шо!

 

— увімкни емпатію, інакше я куплю тобі її на базарі, — крізь зуби процідила шухва.

 

перепалку перебила принцеса своїм:

 

— а сан де?

 

— у вітальні сидить, — буркнув уйон.

 

— о, ходімо я познайомлю тебе з моїм другом. вони якогось злиплись, як два вареники, а так він нормальний.

 

— бесті, він чоловік, — шухва скривилася в огиді, — він типово нормальним не буде, можливо, тільки трішечки. так! — вигукнула дівчина, — лишайте свиней тут і ходімо на кухню, там точно вже знайшли пляшку гарного вина. нам усім треба випити його й погризти борщівник.

 

на кухні був спокій, лише чути звуки ножа, під яким різався сир. поруч лежав помитий виноград і дивні фігури нарізок з ковбаси.

 

— о, принцеса, — радісно вигукнув чонін, — поріж багет по-вашему-величністю. ауч, — хлопець награно заверещав, коли отримав ліктем від сестри. — вона це теж буде їсти, хай щось робить.

 

— хай робить, але, напевно, підбирати слова потрібно? — дівчина питально подивилася на принцесу.

 

— не потрібно.

 

— а ну тоді, по-вашему-величнівському йди різати.

 

дахьон посунулась, аби на дошці вистачило місця обом. поруч чонін наповнював соусниці, а десь у кутку синмін лаявся і відкривав вино. знову у двері подзвонили.

 

— якщо це не доставка, я буду дуже зла, — шухва надулась і швидко прийшла відчиняти двері.

 

— о ні, вона буде зла, що робити, що робити, — містично прошепотіла дахьон, — сховати все солодке, бо вона з’їсть його в один рот.

 

— у нас нема солодкого, — сказала джинерет, поставивши баночку з медом на дошку з нарізками.

— це й сумно, — видихнула дівчина.

 

— у мене чудова новина! — щасливо вигукнула шухва, ховаючись за коробками, — я замовила стільки класних прикольчиків, усе що треба для вечірки. навіть якщо прийшов уйон.

 

— гей! — обурився віслюк, — мене всі люблять.

 

— тільки коли тебе немає, — навзаєм огризнулася дівчина.

 

— й от уяви, — джинерет нахилилася до дахьон, — ось таке я терпіла упродовж усієї дороги з вежі до замку, і тепер у замку кожен день. мені здається, спільну мову з ним може знайти сан або фелікс. фелікс, бо він фелікс. а сан, бо він сан, — заключила принцеса.

 

— я в хаті щодня таке вислуховувала, — відповіла дівчина, — інколи й від уйона. того зараз я, вважай, у відпустці. я до біса сумую за роботою, але нарешті я чую тишу. ну, коли синмін із чоніном не гавкають одне на одного.

 

— тишу я чую тільки вночі, коли сплю. тільки приїхала, а вже біжу когось шукати. і це тільки сьогодні. що буде завтра — не знаю.

 

— ну зараз ти стоїш із повним набором їжі й скоро її з’їси. я вважаю це непоганим відпочинком за всі королівські страждання, — обидві гиденько хіхікнули, привертаючи увагу всіх інших.

 

— обережно! — крикнула шухва, сповільнено бачачи, як її гарний золотий мед проливається на впертого віслюка поруч, а банка дзвінко падає додолу.

 

— оу, — шоковано промовила дахьон, — я тебе ніколи не візьму до себе працювати.

 

— але я так хотіла працювати в хаті! — награно обурилася джинерет.

 

— а мої штани ти попрати не хочеш! — заголосив уйон, — я знаю, що я солоденький, не потрібно мене обмазувати медом.

 

— помажте медом і в духовку, — гиготнув синмін із відкоркованою пляшкою вина в руках.

 

— та в нього ноги не бриті. хто це буде їсти із шерстю? — скривився чонін.

 

— справді? — здивувалася принцеса, — покажи мені свої ноги.

 

— гей-гей-гей, ти майже одружена дівка, куди ти лізеш! — ще дужче заверещав віслюк.

 

— боже, — видихнула шухва, — знімай штани, підберемо з того, що купили сьогодні. попри всю мою шану, я не хочу, аби мої старі речі просмерділи віслючатиною.

 

— від мене не так і смердить.

 

— але ти все ще пахнеш не так, як мій парфум із базару.

 

— тц, — уйон закотив очі, — шукайте вже свої речі.

 

— не цикай, — суворо рявкнула шухва, — пішли у вітальню.

 

допоки шухва з уйоном шукали йому чим прикрити дупу, чонін, синмін і їхня щуряча натура полізла розбирати коробки й докладати необхідне на тарілки.

 

— гей! — покликала шухва, — це чия юбка?

 

— з кишенями? — огукнулася джинерет.

 

— ні, проста чорна.

 

— моя! — різко вигукнув фелікс.

 

— а чого я її не пам’ятаю?!

 

— бо ти стара! — крикнув синмін.

 

— я тебе на мило пущу! — голосно пригрозила дівчина, — можна її уйону дати?

 

— можна! — погодився ліксі.

 

— а щоб що ми зараз кричимо? — запитала дахьон, заходячи у вітальню.

 

— не знаю, — відповів синмін, — це весело.

 

— я з’їду з розуму, — пробурчала шухва, — налийте мені хтось того клятого вина.

 

— почекайте мене! — з туалету вибіг уйон, — ну за дружбу!

 

у повітрі лише чутно дзвін бокалів.

 

***

 

починало вечоріти. небо вкрилося пітьмою і де-не-де блищали зорі. ніхто не хотів повертатися додому, тому й мінхо й чан вирішили, що їм варто піти погуляти.

 

заблукавши широкими вулицями, хлопці набрели на міст через невеличку річку. розглядаючи кола на воді, обидва несли повну нісенітницю з вуст, аби лишень не чути густу тишу між ними.

 

— а де ти взяв плаття? — раптово запитав чан.

 

— й от тобі все треба знати, — мінхо усміхнувся, — яке плаття? немає плаття.

 

— а що ти про кицю розповідав? — чан підозріло зіщурив очі.

 

— а-а-ай, усе, — хлопець клацнув пальцями вовка по носу, — фелікс вчився чаклувати. врешті-решт, рано чи пізно це сталось, чаклунство у фей у крові. але це фелікс. королівське плаття зменшити він зміг, а збільшити ні. і щоб він не сумував я обернувся. а оскільки я теж був малим, я обернувся кошеням, а не дорослим котом. і він нарядив мене в те плаття. ну хоч плакати перестав за такі мої страждання, — мінхо розвів руками.

 

— таке нещасне мале кошеня, — тепло підсумував чан.

 

— так, — сумно відповів кошачий, — ніхто мене любить, не цінує і на побачення зі мною теж не ходить. а я, знаєш, сумував за тобою, — нічна прохолода розпустила хлопця, тому він говорив усе, що на розум приходило.

 

— я… а…— невпевнене булькотіння чана перервав дзеркальний дзвінок. — так, джисоне, — швидко відповів чан, — добре, я зрозумів. я наберу.

 

— що сталося? — вальяжно поцікавився мінхо.

 

— досі фелікс із принцесою не повернулися.

 

— а звідки вони мали повернутися?

 

— з пошуків тебе. уйон із саном теж.

 

— це емо і хвостатий?

 

— так.

 

— вони теж мене шукали?

 

— так. тільки ми пішли різними стежками.

 

— і жодна з них не завела нас на побачення, — мінхо драматично закотив очі, — ходімо шукати… когось.

 

— я зараз дахьон наберу. може в неї буде номер суджин і її наберу.

 

— вау, скільки імен, яких я ніколи не чув, — саркастично посміхнувся мінхо

 

— це мої подружки, — буркнув чан, — я тебе познайомлю якось із ними.

 

***

 

вечірка була в самому зеніті. прикольчики, які назамовляла шухва, були дуже доречними й дуже смачними. навіть уйон, який скиглив, що його труси плекає вітер, нарешті заткнувся і сидів гриз оливки. чонін із синміном грозилися накласти порчу на всіх, хто зазіхає на їхні макаронси. а решта робили масочки одне одному.

 

— а нігтики будуть? — запитав уйон, — останнього разу мені погано підпиляли копитця і вони болять, — надувся хлопець, — ще здерли кошти, за те, що я попросив намастити лікувальним лаком.

 

— ти це розповідав, — буркнув сан.

 

— не всім! — обурився віслючок, — знаєш, як тяжко довести свою правоту, коли робиш манікюр на обдристаній хаті! за шо! — крикнув уйон, коли на його щоку прилетів шматок огірка.

 

— я цілився в її величність, — синмін розвів руками й знову кинув шматок огірка прямісінько джинерет на лоба. — я бачив, що це корисно.

 

— всядься, або я тебе зараз всаджу, — пригрозила дахьон, — не сором мене, а то… — договорити дівчині не дав телефонний дзвінок, — о, а чого мені має чан дзвонити?

 

— ви дружите, — відповів чонін.

 

— а, логічно.