Спадкоємець тирана

Земля гуркотіла під копитами коней кількох десятків вершників, що наближалися до величного замку.

Худого слуги не було, мабуть, сильно рано я прокинувся. Відкрив важкі портьєри та поглянув у вікно. Перед мною був міський пейзаж схожий на середньовіччя з кам’яними високими стінами замку та будинками з грубих булижників. Я став оглядати свої покої. Приміщення було світлім та затишним.

Теплі руки старенької жіночки приносили спокій тривожним ранам на спині. Король жорстоко покарав мене за вчинок Ноеля. У моїх покоях пахло травами, неприємний ельф стояв коло дверей, Сатору на колінах біля мого ліжка, а старенька ніжно розминала спину.

Нарешті кінчилися два дні мого покарання, і я покинув кімнату. Ходив по замку, лякав слуг та нелюдей. Мене боялися, чому я зовсім не радів. З такими темпами я з глузду з’їду від самотності. Сатору ходив за мною та не говорив без дозволу.

Яскраве полум’я чарівно огортало дерева. Його червоні язики танцюють абсолютно дикий танець, висвітлюючи простір навколо своїми досконалими рухами. Вони ваблять і яскраві, червоно-жовті. Люблю вогонь, адже він і дає, і забирає життя. Досконала стихія під стати мені. Та моєму звіру…

У розсіяних сутінках я їхав попереду свого невеликого загону. Моя широка спина здавалася напруженою, а голова важкою від недосипання. З одного боку, якби я помер, то не страждав би зараз від втоми, встромляючи холодну сталь у власну душу.

Мокра від роси трава лоскотала копита коней, а дерева струшували на мій загін цілий дощ з широкого зеленого листя. У гущавині лісу темно, дорогу ледь видно. Сонце ледь пробивається крізь листя й осяює лісовий світ. Пташки радісно вітають денне світло - адже тепер їм не загрожують нічні хижаки.

Оулін здався через два дні, розповів усе що знав. Я тепер думав як поговорити з Калебом, бо повний місяць буде наступної ночі. Маг досі відмовляв мене від ризикованої затії. Будучи звичайною людиною я б погодився з його думкою, але мій звір напролом йшов до поставленої цілі.

Густий ліс  дрімав у передранішній тиші. Непорушно стояли високі дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Я ворочався і неохоче розплющив очі.

Наш рейд, довжиною у місяць, підходив до кінця. Я мріяв про теплу ванну та м’яку постіль. А ще хотів потримати на руках Таурона. Сидячи на коні, я вирішив заскочити ненадовго до ельфів, щоб забрати хлопчика та відпустити з клітки порушника.

Мені знадобилося два дні, щоб прийти до тями та заспокоїти свого звіра. Сили поступово повернулися, але мій настрій не покращився. Я зривався на слугах та грубив королю, за що отримав ще двійчи від нього по шапці.

Тиждень пройшов швидко, я багато тренувався з десяткою Редіан, вивчав правила турніру та влаштовував спаринги з Калебом. До столиці спішили гості з усіх кінців Імперії. Всі знали, що принц буде приймати участь у турнірі.

Після сніданку я, у супроводі Оуліна та Калеба, направився у сторону ристалища та почув гучний сміх. Мене потягнуло в той бік, щоб задовольнити власну допитливість. Пройшовши серед яскравих шатрів з різними гербами, я вийшов до людей, які реготали над слугою в темно-зеленому одязі.

Калеб стояв коло маленької лавки та кутався у темно-зелений плащ. Він насторожено озирався по сторонах, бо дуже давно не виходив у місто, а тут принц його потянув до якогось артефактора. Поки його величність принц Ноель розбився з старим недомагом, Калеб інтуїтивно відчув небезпеку, а ще родича.

Темноволосий спадкоємець Гранітного дому направив зброю вперед, цілячись мені у груди. Я легко відскочив у бік та вийшов з-під удару. Не даремно стільки часу витратив на тренування з десяткою Редіан.

Життя - це буря фарб і кожна людина (чи нелюдь) може взяти палітру і розфарбувати свіє біле полотно, так мені говорили у дитинстві. Є люди, яким подобається білий колір, і вони не хочуть нічого змінювати. Незабаром полотно тьмяніє, чорніше.

Я стояв спиною до вікна та слухав Сатору. Він яскраво розказував про замах на мою королівську високість. Мурашки досі бігали по спині від пережитого жаху уві сні, а в голові крутилися варіанти власної долі. Сатору замовк, зрозумівши, що я нічого не слухаю.

Я багато думав про своє становище про дворі та моїх слуг та рабів. Їх назбиралося дев’ять та двоє дітей. За кам’яним столом було дванадцять місць та моє, отже, я повинен знайти ще одну людину чи нелюдя.

Останні дні Турніру були нудними та бездіяльнісними, поки не настав мій останній бій. Моїм противником був Жуль з Малого дому – найстарший брат Оуліна, а ще батько двох малолітніх дітей. Я знав, що глава дому позбавив сина спадку та можливості зайняти його місце після смерті.

Я опинився на гірському перевалі як і розраховував. Останній раз озирнувся на темний ліс, де спали мої люди, Айнур та вовк. Я видихнув, розуміючи, що з кожним кроком мене покидає надія. Нічого не пояснивши, я просто зникну з їх життя. Їм так буде краще? Вони будуть у безпеці?

Я йшов по коридору та передивлявся на ходу останні документи, які прислали з кордону Імперії. Я не почув тихі кроки позаду, тоді хтось закрив мені очі. Я посміхнувся та завмер. Лише одна людина в замку могла так вчинити.

- Хто? – питав дзвінкий жіночий голос.