5. Внутрішній звір

Яскраве полум’я чарівно огортало дерева. Його червоні язики танцюють абсолютно дикий танець, висвітлюючи простір навколо своїми досконалими рухами. Вони ваблять і яскраві, червоно-жовті. Люблю вогонь, адже він і дає, і забирає життя. Досконала стихія під стати мені. Та моєму звіру…

Вже три дні я зникаю з замку до дикого лісу, щоб справитися з ним. Він ходить диким звіром, заставляючи мене робити страшні речі. Після того як я мало не забив до смерті насильників Калеба, я стараюсь менше бачитися з людьми. Я перетворююся в монстра, виростають кігті та неконтрольований вогонь. Спаливши кілька дерев, я можу заспокоїти мого звіра. Не знаю звідки він зявився, але такого тягаря на душі я не зможу понести самостійно. Прибіг до скелі, дивлюся вниз і починаю кричати. Голос зривається на рик, горло болить. Я кричу і не можу зупинитися. Потім падаю в траву та кладу руку на серце, яке тріпоче пійманим птахом у грудях. Відчуваю, що мій звір урчить від задоволення. Я знесилений і магічно, і фізично. Звір розганяє тепло по тілу, приємно… Він скручується у клубочок в районі серця та засинає. Повіки важко опускаються – нарешті ми поладнали.

Моє пробудження було болючим. Грудна клітка дуже боліла, та й живіт нив. Повіки були важкими і все перед очима пливло. Дихати виходило ривками, і я не розумів, де знаходжуся. Повітря здавався розпеченим, а спину поколювало. Здавалося, ніби мене викинули в пустелі. Я сів, торкнувся грудей, де спокійно спав мій звір. Починаю розуміти, що я не зовсім людина. Легше не стає. Лише зараз відчув шалену втому, затиснув у руці амулет та опинився у своїй кімнаті. Набрав води, щоб не тривожити Сатору і ліг у басейн. Тіло розслабилося, змив бруд та запах диму. Одягнувши легкі штани, я зупинився коло дзеркала. У волоссі з’явилися червоні локони – я нахмурився, а ще помітив коло серця круглу печать.

- Ваша високість, - почувся сонний голос Сатору.

Я озирнувся до нього, слуга виглядав втомленим та засмученим.

- Йди спати, я сам справлюсь.

Він кивнув, я завалився на широке ліжко та закрив втомлені очі.

Нічний сон перервало важке дихання, я відчув, що поруч хтось стоять. Ніщо хорошого нічні гості не приносять – вбивця – вирішив я. Він заніс кинджал, я зреагував миттєво, зупиняючи його удар. Схопив горе-вбивцю за руку та відкрив очі. Поряд стояв біловолосий перевертень, який гнівно дивився на мене і намагався проткнути мені серце.

- Ти слабкий! – вивернув його руку я та забрав кинджал.

- Я тебе ненавиджу! – проричав Калеб, вдаривши мене вільною рукою. Удар сковзнув по щоці, на ранок і сліду не лишиться. Я потянув юнака на себе та вдарив у живіт. Калеб опинився на мені, жмурячись від болю.

- Яка ти ще дитина! – запустив руку у його волосся.

- Ненавиджу… - хрипло говорив Калеб.

Він не намагався вивільнитися від захвату, перестав пручатися і затих. Мабуть, він згадав мою загрозу.

- Дитина… Спи…

Я поклав його поруч на накрив ковдрою. Як не дивно вовк одразу заснув, а от мені не спалося. Я сів у крісло та взяв книгу. Думки розбігалися, а звір коло серця приємно замурчав. Я правильно вчинив, душа не боліла. Заснув на кріслі під мурчання звіра – він теж був задоволений. Дивлюся крізь розчинені двері на блондина, і хмурюсь. Я пригадав молодшого брата…

Мені було сім, а меншому – три. Коли я прийшов зі школи у будинку була пожежа. Я прибіг до сусідки, яка викликала пожежників. Батьків врятували, а менший задихнувся. Якби я швидше біг, якби не затримався у школі, то він лишився би в живих. Я не міг пригадати його обличчя та ім’я, сам був дитиною, але вина за його маленьке життя досі давила на мене. Зараз я відчув схоже до вовка. Хотілося піклуватися про нього, захистити і нарешті зняти з душі тягар вини.

- Ваша високість, - тихо покликав Сатору.

Я відволікся від думок та підняв до нього голову. На мені були штани та сорочка, яку я не застібнув. Слуга перелякано дивився то на мене, то на Калеба.

- Не чіпав я його, - заспокоїв слугу. – Він ще зовсім дитина, хоч і здається дорослим.  Коли перевертні перестають бути дітьми?

- Після ініціації, на сороковий місяць, - відповів Сатору.

Все ж добре, що я навчив його читати.

– Ви змінилися на краще…

Я відвів погляд. Маленький, злісний монстрик з насолодою роздряпував мою душу зсередини. Я знав, що навіть якщо б можна було повернути час назад, то все одно б знову погодився.

- Став менш холоднокровним, - констатував я і хмикнув до себе. – Треба сім’ю завести, щоб не розклеїтися…

Вперше побачив посмішку Сатору, він враз почервонів під моїм поглядом. Швидко опанувавши себе, він приніс одяг та сніданок. Одягнувся я сам, поснідав і все погляду вав на ліжко.

- Приглядай за Калебом, - велів я.

Сам вийшов побачитися з Тиранусом. Звір не давав мені спокою, але мене більше хвилювало полювання, яке мав очолити. Пробрався до кабінету короля непомітно, дуже рано було. Тиранус був на місці, може він взагалі не лягав? Я поклонився королю, батьком навіть у думках не міг його назвати. Тиранус теж не проявляв батьківської прив’язаності зразу заговорив:.

- Ти до смерті мало не забив чотирьох охоронців.

- Вони посягнули на моє, - нахмурився я.

- Вовченя?

- За ельфійка ви мене власноруч покарали, - видавив я.

Тиранус зло дивився на мене, я не знав чого чекати від нього. Нарешті він видихнув, мені враз полегшало.

- Твій загін прочеше ліси на схід від столиці, - подав мені карту король, - придивися, де краще поставити пастки, бо з пустими руками у замок ти не маєш права повертатися.

Я кивнув, знав цей закон. Хто його придумав?

- Людей я вже тобі вибрав, через годину познайомишся з капралом, - холодно повідомив Тиранус.

- Так, ваша величність.

- Сподіваюсь найближчій місяць у замку тебе не бачити!

Я завмер. Таких слів мені навіть п’яний батько не казав, коли за пляшкою серед ночі посилав. Я мовчки поклав карту на стіл і поклонився. Король слідкував за моїми рухами та емоціями. Не знаю чого він чекав, я мовчки вийшов. Коли опинився у коридорі пригадав усі лайливі слова, які готовий був вилити на голову тирана. Зрозуміло, чому Ноель такий жорстокий з таким королем по-іншому не можна. Як говорять з вовками жити, по вовчому вити… Про вовків… Як там Калеб?

Подумки я вже присвоїв перевертню статус молодшого брата, правда, знати йому про це не обов’язково. Застав я їх обох за сніданком на килимі коло каміну. Калеб не звик їсти за столом, хоч при мені на підлогу не сідав. Точно вовченя… Який з нього вовк?

- Доброго ранку! – заговорив я.

Сатору та Калеб уставилися на мене, ніби я прокляття яке сказав. Хмикнув, плюхнувся на диван, помітивши як опускає голову перевертень. Я кинув йому до ніг кинджал та питаю:

- І що це було?

- Спроба відстояти честь, - пробубнів Калеб.

- Яка честь? З кинджалом на сплячого? – гнівався я.

- Моє життя у ваших руках… - ледь чутно говорив він.

Сатору нервово стискається всім тілом, Калеб навпаки напрягся. Чого вони чекають? Я дивлюсь на них з хвилину, потім різко встав та підіймаю обох на шкірки з колін.

- Посіріли від страху? – пустив я Сатору.

Його шкіра дійсно здавалося сірою, хоч зазвичай вона молочна і шершава. Калеба довелося тряхнути сильніше, перш ніж він підняв до мене очі.

- Візьми себе в руки! Ти вовк чи вовченя?

В погляді блиснули іскорки, я відпустив хлопця. Дитина, що я хочу. Покосився на маленькі двері в кімнату тортур, раби прослідкували за моїм поглядом.

- Через два дні ми покидаємо замок, Калеб ти їдеш зі мною.

Сатору полегшено видихнув, він пам’ятав як над ним знущалися в останній виїзд принца Ноеля. Без води молодий горгон довго не міг прожити, а у лісі задихався.

- Калеб, йди за мною.

Перевертень нехотя підкорився, я довго рився у шафі і знайшов для нього одяг. Світла сорочка, чорні штани, простий жилет та пояс. Калеб був нижче мене на півголови, але думаю він скоро витянеться.

- Одягайся, - наказав я. – Верхи їздиш?

Калеб кивнув, тримаючи в руках новий одяг. Сходити на ринок не вистачало часу, а у моїй шафі речі пилилися, а все одно не міг одразу одягнути все.

- Зброю в руках тримав?

- Ні, ваша високість.

- Принц або Ноель, - наказав я. – Зрозумів?

- Так… принц.

Поки вовк переодягався, я думав, що треба тренувати його, щоб мене совість не мучила. Він занадто слабкий для перевертня, і звір підказував, що без сторонньої допомоги не обійшлося.