9. Народження нага

Густий ліс  дрімав у передранішній тиші. Непорушно стояли високі дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Я ворочався і неохоче розплющив очі. Ліс ще дрімав… Як і караульний… А з синім небом уже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом від раннішніх зірок. Небо змінюється, настає світанок. Перше сяйво сонця торкається вершечів чорного лісу. 

Я потягнувся та сів. Оулін дрімав поряд з капралом, Калеб досі спав після ініціації. Караульний випрямився, помітивши мене. Я пішов до струмка та напився води, вмився. Залишки сну зняло як рукою, а спогади попередньої ночі нахлинули з усієї сили. Я торкнувся печаті, яку не видно було під одягом, а біль від неї сковував рухи. У мене було багато питань, але поки я не хотів нікому відкривати свою таємницю.

Воїни прокидалися, шуткували, вмивалися, а хтось готував сніданок. Редіан була хмура, її погляди постійно зосереджувалися на Калебі, а руки - на зброї. Вовк ще спав, вкутаний у мій теплий плащ. Зараз, при світлі дня, я  помітив як змінився зріст та тіло перевертня. Він перестав бути дитиною і міг вважатися повноцінним членом зграї, якби вона у нього була.

Злий погляд капрала, яким вона спопеляла мага, мене дратував. Оулін не підходив до неї, опасаючись за своє життя і до мене теж. Мій слід від зубів на його руці нікуди не зникли, бо маг не міг лікувати сам себе. Я погано пам’ятав події ночі, частина спогадів були розмиті.

Шість воїнів з нашого загону відправилися перевіряти пастки. Можливо за ніч хтось з нелюдей потрапив у смертельну пастку, я сподівався, що здобичі не буде. Я лишився коло вогнища караулити втомленого вовка, капрал все ходила з боку в бік.

- Питай, - сказав я, коли мені набридла її метушня.

- Я відповідаю за вашу безпеку, ваша високість, та життя своїх людей, - заговорила Редіан. – Вовк не повинен залишитися у живих.

- Це все?

Вона кивнула, не прибираючи рук з меча. Я дивився на втомленого Калеба та похитав головою.

- Він лишиться і нікого не скривдить.

- Ця блохаста псина загризе кожного, хто підійде до нього! – не витримала Редіан. – А ви ідіот, раз думаєте приручити цю тварюку!

Вона була зла, в очах полихало полум’я. Я радів, що вона не маг, а звичайна людина, бо тоді наша свадка закінчилась для мене погано. Редіан не задумалася над тим, що образила мене, її погляд затуманив гнів та ненависть до перевертня, до усіх, хто винен у смерті її родини.

- Капрал відставити паніку! – крикнув я.

- Яка паніка!? – скрипіла зубами Редіан та била кулаками в груди мені. – Ці тварюки вбили мою родину, я не позволю йому скривдити моїх людей!

- Заспокойся! – труснув її за плечі, ноги капрала підкосилися.

У неї була істерика, сльози котилися по її щоках. Я підтримував її та обережно поклав її голову собі на плече, гладив по спині.

- Не плач… Не лише ти відповідаєш за воїнів, вони мої люди теж, - заспокоював я капрала. – Він нікому не завдасть шкоди.

- Не вірю… - схлипувала Редіан, закушуючи губу від сорому.

Її нерви та стальний характер тріснули, такою милою вона більше походила на жінку. Я витер сльози з щоки капрала та промовив:

- Ти чудовий командир!

Вона легко посміхнулася, потім враз напряглася, дивлячись за мою спину. Калеб прийшов до тями від її крику та дивився на мене. Я підійшов та віддав йому нову сорочку.

- Як ти?

- Все добре, нічого не болить, - відводив погляд Калеб.

Він соромиться, що я бачив його голим? Коли він одягнувся і повернув мені плащ, торкнувся рукою шиї. Він подивився на мене, потім на капрала і спитав:

- Навіщо?

- Я вже відповідав тобі…

- Капрал права, я не ручна тварина, тим паче тепер, коли мої сили не скуті, - спокійно говорив Калеб.

Його риси обличчя стали різкими, а голос грубішим. Він виглядав старше, тепер це небезпечний молодий чоловік, який знає собі ціну. Калеб запросто міг вбити нас обох, але чекав.

- Я не збираюсь тебе дресирувати! – сказав я. – Ти можеш піти куди захочеш.

- Правда? – не вірив Калеб.

- Ми у лісі, - розвів я руками, - можеш оселитися будь-де.

Калеб мовчав та дивився на нас, не вірячи моїм словам. Капрал тримала напоготові зброю. Вона не збиралася відпускати вовка у ліс, де були її люди.

- Якщо хочеш, можеш лишитися на правах мого охоронця, але тобі доведеться мені підкорятися. Вибір за тобою, - мовив я.

Калеб шукав у моєму погляді підозру, його сині очі стали глибшими. Він знав, що від моєї магії втекти не зможе, якщо комусь нашкодить.

- Я повернуся через день, - повідомив Калеб. – Дозволите, ваша високосте?

- Коли повернишся, я прив’яжу тебе магічною клятвою без нашийника, - насторожив я вовка, - якщо передумаєш не повертайся!

Калеб поклонився, вмить обернувся вовком та зник серед кущі.

- Це погана ідея! – хмурилася Редіан.

- Більше усміхайся, - сказав я, - у тебе гарна посмішка.

Капрал почервоніла та втекла від мене. Скоро повернулися воїни обідати. Оулін сів коло мене, принісши мені кашу та хліб. Редіан не дивилася в мій бік, бо я бачив її без цієї холодної маски.

- Ви відпустили Калеба? – спитав Оулін.

- Він повернеться, - впевнено сказав я. – Як рука?

- Лікувати не треба! - став від двигатися від мене Оулін.

Я приніс свою сумку та дістав яйце, яке вже тріснуло з кількох боків. У мага засяяли очі, він торкнувся шкарлупи та усміхнувся. Я приклав свою долоню, відчуваючи що скоро побачу маленького нага.

- Що це у вас, принц? – поцікавилася Редіан.

- Яйце нага, - відповів Оулін, - малюк скоро вилупиться.

- Принце! – застогнала вона. – Ми тільки від вовка здихалися, а ви ще якусь гадину притягнули?

- Редіан, ти взагалі жінка? Де материнський інстинкт? – спитав я, заставивши її почервоніти.

- Я спершу воїн на службі його величності! – буркнула вона.

Її воїни ховали смішку, поки вона зло не зиркнула на них. Шкарлупа тріснула і показалася бліду ручка з кігтиками, далі інша. Шкарлупа розпалася на дві частини, і на світ з’явився маленький наг. Верхня частина мокрого малюка була людською, а замість ніг кроткий  плямистий хвіст, який одразу обв’язав ним моє зап’ястя. Оулін подав мені плащ, у яких недавно кутався вовк. Малюка ми вимили та закутали в плащ. Наги родичі змій, тому люблять тепло.   

У моїй руці лежала маленька долонька нага, а яскраві зелені очі розглядували з цікавістю мене та інших. Світле волоссячко ледве прикривало загострені вушка, а у роті були вже клики з отрутою. Усім було цікаво поглянути та таке маленьке чудо. Я посміхнувся малечі, маг заглядав через плече.

- Малюк тепер ваш магічний син, - повідомив Оулін. – Він народився, впитавши вашу магію.

- Син? – дивувався я, тримаючи на руках чудо з коротким білим хвостом з червоними цяточками. – Я тепер хрещений батько…

- Хто? – перепитав Оулін.

- Не важливо… Ім’я треба малюку дати.

- Імена дають на третій день після народження, - встряла у розмову Редіан, яка вже не хмурилася.

Видно у ній прокинувся материнських інстинкт або просто цікавість. Не кожного дня можна побачити новонародженого нага.

- Це у людей так прийнято, - зауважив Оулін.

- Таурон, - сказав я, ігноруючи їх сварку.

Малюк широко відкривав роти, показуючи зуби та стискав мій палець у своїй руці. Я нічого не знав про нагів, тим паче як піклуватися про малюків. На серці було спокійно, зелені очі Таурона заспокоювали. Мені хотілось оберігати це маленьке життя.

- Принц Ноель, - присіла до мене Редіан, тримаючи у руці джеманіти. – Ми не можемо його лишити…

Я стиснув зуби, щоб її не вдарити.

 - Принце, капрал права, - погодився Оулін.

- І ти туди ж! – розгнівався я.

- Ми не зможемо його годувати, - пояснила Редіан, - ліс не місце для малечі. Він буде спати в кристалі і лишиться живим. Обіцяю!

- У замку ви зможете про нього попіклуватися, - запевняв мене Оулін.

Я сам розумів, що під час рейду за нелюдями на Таурона не буде часу, але закувати новонародженого нага в джеманіти не міг. Куди зник холод з мого характеру? Звірюка на зло солодко спала, а мені не вистачало хоробрості, підняти руку на малюка.

- Я про нього попіклуюся, - взяла на руки Таурона капрал. – Повірте!

- Без клятви я його тобі не дам!

- Це ж не вовк! – обурилася Редіан, але руку мені дала і клятву повторила.

Я чмокнув Таурона в лоб та віддав на руки Редіан. Джеманіт легко вкутав нага міцною ковдрою, яка захистить Таурона до повернення у замок. Малюк буде спати у безпеці.

Тиждень у лісі пройшов спокійно, я відпочивав. Воїни кілька разів перевіряти пастки, капрал носилася за ними. Здавалося, вона боялася лишитися зі мною поряд навіть на хвилину. Оулін займався магією, допомагав мені. Хоч у нас різні стихії, спільну мову ми знайшли, тим паче я прийняв його клятву вірності.

На жаль, Калеб не повернувся. Відмовляючись змиритися з очевидним, я з останніх сил послав скакуна вгору по уступах лісової дороги. Кожного разу я повертався ні з чим. Це вже не вина за не врятованого брата, а щось глибше.  Калеб став мені другом і товаришем, якого не хотілося відпускати. Навіщо я дав йому вибір? Я знав, що вчинив правильно, але легше від цього не було.