16. Щасливі та жорстокі сни

Життя - це буря фарб і кожна людина (чи нелюдь) може взяти палітру і розфарбувати свіє біле полотно, так мені говорили у дитинстві. Є люди, яким подобається білий колір, і вони не хочуть нічого змінювати. Незабаром полотно тьмяніє, чорніше. І з прекрасного білого, воно перетворюється в нікчемний чорний. Життя сповнене різних фарб варто тільки знайти свій контраст з двох кольорів і крутити їх як білка в колесі утворюючи новий малюнок.

Перед очима рябіло, я не міг зрозуміти, де опинився. Тіло пливло, я не відчував нічого. Довкола все біліло аж очі зводило від чистоти. Раптово стали винирювати плями фарб, а далі образи, які з’єднувалися у знайомі обличчя. Ось щасливе обличчя Калеба, який обіймає за талію дружину. Зеленоока Юкаріка посміхається та цілує його в губи. В іншу мить вони тримають на руках двох малюків. Їх посмішки та браслети на зап’ястях сяють щастям. Образ зникає, я закрив очі від болю. Тіло не слухалося, палало.

Опинився у знайомій печері, яку освітлювали магічні кристали. Я сидів за круглим кам’яним столом, на колінах лежала моя рапіра зі срібним драконом. До зали вповз зеленохвостий наг, який кинувся мене обіймати.

- Хрещений! – дзвінким голосом шипів наг.

- Таурон?!

Він усміхався кликастою посмішкою та тихо стянув з моїх колін зброю. Наг був дитиною років дванадцяти і дивився на мене з обожнюванням. Скрип дверей впустив до зали Редіан. У сукні. Вагітну.

- Таурон! – жінка вчепилася у нага твердою рукою та повернула мені рапіру. – Куди ти тікаєш?

- Мама, я хотів прийти найпершим!

Наг гордо задер ніс та усівся на одне з крісел. Редіан поклонилася мені, підтримуючи великий живіт обома руками.

- Ваша величність!

Я посміхнувся та жестом відпустив її. Вона кумедно ходила, зупиняючись коло кожного крісла. Редіан зайняла місце коло нага, Таурон став щебетати названій матері щось на вухо, іноді торкався її живота. Сімейна ідилія розтанула… У свідомість врізався біль… Вогонь ганяв кров та не давав можливості вдихнути…

Обидва ельфи перекладали склянки серед людей-цілителів.

- Фаріель, - обізвався молодший чорноволосий ельф, привертаючи увагу старшого, - ми знайшли протиотруту для королівської сім’ї.

- Молодець, Варіель, - похвалив шатен юнака та підняв на світло склянку з прозорою рідиною.

 - Ваша величність, - повернув до мене голову Варіель, який більше не виглядав переляканою дитиною.

Обоє ельфів поклонилися мені, а Фаріель подав склянку.

- Це для королеви…

Я взяв з рук ельфа склянку та вдивлявся у неї. У мене є дружина? Хто? До кімнати забіг Маркус в одязі воїна, знімаючи печатки на ходу.

- Ми знайшли замовників, ваша величність.

Ельфи переглянулися, я з полегшенням видихнув. Знову біль порушив таку картину з майбутнього. Я був впевнений, що бачу те, що ще не трапилося.

Ось Сатору переписує новий закон та кладе на стіл, за який скоро сідаю я. піднімаю очі на зосереджене обличчя свого канцлера та помічаю як витягнувся горгон за роки служби у мене. Він розповідає про нову реформу, а ж дивуюсь його знанням, ніби вперше помітив який він розумний.

- Ваша величність, я десь помилився? – погляд Сатору став серйозним.

- Ні, - похитав я головою, - задумався просто…

Біль. Важкий хрип ледве дозволяє вдихнути, а вогонь біжить по венах, я згораю із середини…

Шум моря. Я впізнаю пристань та безліч кораблів. Коло мене бігають діти Калеба, а на колінах сидить чорнявий хлопчик. Розгледіти обличчя дитини не можу. Він показує руками на кораблі та просить покататися на них. Я торкнувся голови малюка, відчуваючи, що цей малюк мій син.

- Ваша величність, - кланяється Закарі, передаючи Сатору кілька свитків, - ми можемо вийти в море у будь-який момент.

Хлопчик тягне мене до корабля, я ж не можу зрушити з місця. Щось не пускає мене. Підходить Калеб, щось говорить, але слова друга розпливаються… Я поринаю у море болю. Вода тягне мене на дно. Не можу дихати від її ваги…

З царству болю мене повертає друг, який підтримує мене за рук. Я впізнав Оуліна, обличчя якого посуворішало, а у волоссі з’явилася сивина. На ньому довга чорно-червона мантія та широкий медальйон Архимага Імперії.

- Ви добре себе почуваєте? – питає він, тримаючи мене за руку.

Я кивнув та стиснув його руку.

- Не хвилюйтесь., - заспокоює мене Оулін, - з королевою буде все добре. Принц теж у безпеці з Редіан.

Принц? Королева? Я одружений? Перед очима туманиться, а тіло відмовляється підкорятися моїй волі. Неймовірними зусиллями заставляю очі відкритися. Бачу Тирануса, який схилився над кришталевим гробом та обіймає гарну жінку.

- Елея, як я за тобою сумував!

Він цілує жінку та не поспішає випускати з рук. Королева Елея торкається неслухняними руками чола тирана та посміхається, а потім кладе руку на живіт.

- Наш малюк? – очі враз перелякано дивляться на короля.

Тиранус озирається до мене, Елея слідкує за королем.

- Це наш син. – говорить він. – Правда він виріс швидко?

Жінка тягне до мене тремтячими руками, я ж бачу рідну матір. Ніколи не думав, що зможу колись заспокоїтися у її ніжних обіймах. Елея обіймала мене та цілувала, хоч вперше бачила мене. Тиранус поклав руку мені на плече, і я відчув підтримку та тепло. Вперше за стільки років. Родинне тепло та щастя.

- Мамо, батьку…

Мій щасливий сон обірвав крик, сповнений болю та відчаю. Я озирався на кров, якою була залита підлога зали з круглим столом. Всі лежали мертвими. У крові. Ті, хто до цього посміхалися, жили, дихали та любили – були мертві. Я ходив довкола трупів та готовий рвати волосся на голові, нахиляючись до них.

- Хто? – виривається з моїх уст.

Я опускаю очі на власні руки, які заляпані кров’ю моїх друзів та коханої. Я не міг так вчинити. Впав на кроваву підлогу і кричу від болю… Серце готово вирватися з грудей, але легше не стане.

- Чому??? За що???

Темрява. Я йду в тумані, почувши першу відповідь.

- Це їх майбутнє… Один з варіантів…

Я повернувся на голос. Поряд стояла старенька жінка, яку колись я кликав бабусею. Вона лікувала мене, коли Тиранус вперше мене покарав.

- Бабуся, я не можу вбити їх, - в роті стає гірко.

- Їх доля залежить від тебе, - говорить вона. – Ти бачив обидва варіанти долі тих, коло любиш.

- Я не…

- Ти нічого не зміниш, можеш лише вибрати шлях, який приведе до одного чи іншого кінця, - розповідала бабуся, кутаючись у шерстяну шаль.

- Я не хочу їх втрачати!

- Тоді зніми прокляття і вони лишаться живими…

- Як? – опустив голову я.

Старенька підійшла ближче та поклала руку мені на голову. В грудях спалахнув біль, а печать прокляття здавалося, обпікала саме серце.

- Я заплачу будь-яку ціну, лише не їх життями, - повідомив я, ледве тримаючи себе у свідомості.

Старенька прибрала руку – легше дихати стало. Вона присіла до мене. Її риси обличчя були різкими та неприємними. Вона широко усміхнулася беззубим ротом.

- Наступного нового місяця ти повинен прийти у храм мертвих драконів або помреш та потягнеш за собою інших.

- Де цей храм? – підняв до неї голову я.

Вона торкнулася голови, яку миттєво розколов біль…

***

Я нехотя повертався до світу живих, але перед очима все пливло. З п’ятої чи шостої спроби я відкрив очі. Лежав у власних покоях на ліжку, за вікном світало. Поряд замаячила фігура Сатору, який підніс до моїх губ склянку з водою. Я жадібно пив, дивлячись у втомлені радісні очі свого слуги.

- Як добре, що ви отямилися, ваша високість, - говорив він.

- Скільки?.. – хриплий голос прорізав горло.

- Майже добу ви проспали, - повідомив Сатору,

- Як?

- Хтось намагався вас вбити, ми вже розшукуємо вбивцю, - поправив ковдру Сатору на моєму ліжку.

Коли я став таким безпомічним?

- Я живий, йди відпочити.

Сатору кивнув, але нікуди не зник, скрутився калачиком коло моїх ніг. Сон миттєво зморив його. Я дивився у розслаблене обличчя Сатору та згадував сон та застереження старої. Я зроблю все, щоб вони не постраждали.