1. Заміна

Земля гуркотіла під копитами коней кількох десятків вершників, що наближалися до величного замку. Їхній ватажок темноволосий принц Ноель – єдиний спадкоємець короля Тирануса з династії Родерік - не зупиняючись, гнав коня вперед, на запаморочливій швидкості проносячись над кам’янистими обривами. Він повинен опинитися у замку до заходу сонця, щоб не пропустити бал в свою честь та обіцяний щедрий подарунок короля.

Великі покої принца, складалися з трьох кімнат і були схожі на камери тортур. Безсердечний погляд Ноеля зупинився на великому сірому вовку, який сидів на ланцюгу кого стіни. Тварина, точніше перевертень, навіть не підняла голови, коли принц з’явився коло нього з хлистом.

- Не зустрічаєш хазяїна? – зло оскалився Ноель, всипавши перший удар по м’якій шерсті вовка.

Тварина заричала, але була надто безсилою, щоб протистояти зловмиснику. Вовк  терпів усі знущання над собою та в думках раз за разом розривав на частини злого принца. Безпокараність додавала адреналіну в кров Ноеля. Він лупцював вовка з особливою жорстокістю, міняючи хлисти, роздираючи сіру шкуру в кров. Тварина не могла захищатися, бо нашийник з шипами паралізував його волю та супротив. Скінчивши тортури над вовком, принц почув голос одного зі слуг, які мали привести його подарунок.

- Ваша високість, - тихо покликав  слуга, - король велів доставити вам…

- Де? – вискочив Ноель, все ще тримаючи хлист в крові у руках.

Одяг принца заляпала кров перевертня, але він не помічав, сковзав туманним поглядом по фігурці ельфійки. Він облизав губи, відпускаючи жестом слугу. Однією рукою стянув з голови рабині покривало. Вона стояла перед ним без одягу, лише у світлому волоссі була довга прикраса зі срібла. Ноель грубо притягнув її до себе, заглядаючи в перелякані блакитні очі ельфійки.

- Який цікавий подарунок! - смакував шкіру рабині принц.

Ельфійка зжалася, але вирватися з міцної хватки не могла. Ноель штовхнув її на ліжко та став розглядати молочну шкіру, пишні груди та ідеальне тіло. Вся вона у його владі. Він провів хлистом по її плоскому животі, залишаючи кроваві розводи на тілі ельфійки. Вона заплющила очі. Далі був удар…

Збезчещена та забита до напівсмерті ельфійка більше не цікавила жорстокого принца. Він зрізав золоті локони її м’якого волосся.

- Як ти швидко зламалася! – бездушно мовив він.

На тілі ельфійки не лишилося живого місця від побоїв, губа розбита, на стегнах кров. Він ще раз грубо оволодів рабинею та штовхнув її з ліжка. Ельфійка не змогла піднятися, кусаючи губи, щоб не промовити ні слова. Жорстокий принц міг вирвати їй язик, сльози не могли більше втриматися і бризнули з її пустих очей.

- Що?

Схопив її за волосся та враз поставив на ноги.

- Воду розвела? – оскалився Ноель.

На мить погляд ельфійки став ясний. Вона трималася на ногах, різко витянула з волосся прикрасу та всадила принцу к бік.

- Здохни, монстре!

Ноель не одразу помітив прикрасу в тілі, його охопила злість. Він стис руками тонку шию ельфійки та зламав її різким рухом. Рабиня бездиханним тілом впала на підлогу. Він пнув її ногою, а потім відчув пекучий біль в боку.

- Охорона! – гаркнув він.

На його клич з’явилися троє озброєних до зубів людей.

- Ваша високість… - впали вони на коліна.

- Заберіть її.

Воїни витягнули ще тепле тіло ельфійки, а в принца враз відчув головний біль. Він поглянув на тонку рану, з якої сочилася кров. Губи повільно розтягнулися у злу посмішку.

- Дістала, гадина…

Принц впав на підлогу, а легені стиснув жар…

***

Сонце золотило своїми променями дах замку короля Тирануса Родеріка, який підноситься в самому центрі столиці імперії. Його високі стіни, викладені з білого каменю, було видно з далеку - величезні вікна відображали сонячні промені не гірше дзеркал. У самій столиці вже щосили вирувало життя, всюди відкривалися крамниці, по мостовим гриміли селянські вози зі свіжою зеленню та овочами. Одна частина цих возів прямувала на міський ринок, інша - до палацу, на королівську кухню. Домогосподарки і служниці в білих фартухах і з відрами пробігали до криниць за водою, поспішаючи швидше приготувати своїм домочадцям і господарям сніданок. Подекуди траплялися нічні гуляки, які тільки  прокинулися, і згадавши, що у них десь є будинки і сім’ї. Загалом, було звичайний ранок для всіх жителів столиці, лише в замку досі не прийшов до тями принц.

Лікарі не могли вилікувати принца вже три дні. Він лежав на великому ліжку та ледве дихав від ельфійської отрути. Цілитель розвів руками, знаючи, що скоро його чекатиме смерть. До покоїв спадкоємця навідався хмурий король. Тиранус оглянув скупим поглядом сина, потім кинув дратівливий погляд на лікарів та цілителів.

- Чому він досі не прокинувся?

- Змилуйтесь, ваша величність. –  попадали на коліна всі присутні.

Принц перестав дихати у ту мить.

- Стратити всіх! – велів Тиранус.

Лікарі тремтіли та просили помилування, поки воїни короля хапали їх за загривки. Раптово принц поворушився та відкрив очі.

- Тихо…

Король повернув до нього голову.

- Лишіть їх.

Воїни полишили своїх жертв, а король присів на край ліжка, вглядаючись в обличчя свого спадкоємця. Лице стало менш блідим, а дихання спокійним.

- По двадцять ударів кожному, - велів король, не глянувши на слуг.

Воїни знову потягнули руки до жертв, а принц спокійно розвернувся на інший бік досипати десятий сон.

***

Я здригнувся, виринаючи з довгого сну, і відкрив очі, прокидаючись відразу і повністю. Щільні портьєри на вікнах були відкриті, сонце тільки-но виринуло з-за обрію, відкидаючи на небо червоні відблиски. Деталі кімнати здавалися мені незнайомими. Я мовчки озирнувся по сторонах, методично помічаючи кожну дрібницю у чужій кімнаті. Потім подивився на застиглого біля ліжка молодого чоловіка. Він був дивно одягнений і спав стоячи. Я розглядував його світле волосся, веснянки на щоках. Він дійсно спав. Не уявляв, що таке можливо. Я поворушився, і молодий чоловік одразу розплющив очі та впав на коліна.

- Ти хто? – спитав я.

- Ваш слуга, ваша високість, - коротко вимовив він.

- Звідки ти взявся? – поцікавився я.

- Король прислав, ваша високість.

Я відкинувся на подушку та став думати. Хто я? Слуга назвав мене ваша високість – я принц? Імені я не пам’ятав. Кімната була багато обставлена, а з вікна лилося сонячне світло.

- Як мене звати? – спитав я.

- Принц Ноель Родерік.

Тепер у мене є ім’я. Що ж трапилося, раз я нічого не пам’ятаю? Я відпустив слугу, розвернувся на інший бік, примружив очі від яскравого світла. Сонце сходино, й жваве проміння проникало в мою кімнату. Слуга закрив вікно важкими портьєрами, опередивши мій наказ. Чомусь я був впевнений, що знову стане коло мого ліжка чергувати. Я знову провалився у сон. Мені снилося моє попереднє життя.

Мене звали Микита, мені було двадцять у той день, коли я помер. Яким дивом мене занесло у тіло принца я не розумів. Проблема у тому, що я нічого не пам’ятав з життя Ноеля, як буває у книжках. А тут пусто… За що мені така напасть?

Доля обділила мене своєю увагою з самого дитинства. Батьки-алкоголіки, інтернат, постійні приводи у поліцію за бійки та хуліганство. Я у шістнадцять я вперше закохався. Вона була на три роки старшою, вчилася у педагогічному, приходила до нас на практику. Зустріч з нею змінила моє життя. Я взявся за голову і закінчив школу без трійок, тоді ж ми почали зустрічатися. Їй набридло моє переслідування, і врешті вона здалася. З нас була трохи незвична пара, я дуже її любив. Вона пахла ромашками.  Поступив в інститут та задумався про весілля.

На жаль, за місяць до назначеної дати мою наречену знайшли мертвою з перерізаним горлом. Не розібравшись ні в чому, мене арештували як підозрюваного. Я нічого не чекав на справедливий суд чи допомогу, бо на орудді вбивства були мої відбитки. Я не зізнався, чим погіршив ставлення до себе правоохоронних органів. За день до суду мене отруїли. Досі згадую на язиці той металевий прикус…

Я розплющив очі та сів. Сон з мого минулого життя, тепер я повинен жити тут та прижитися в тілі принца Ноеля. Дивився у стелю та намагався вхопитися за якусь думку, голова розболілася і закрив очі, щоб не мучити себе.