11. Геральдика

Мені знадобилося два дні, щоб прийти до тями та заспокоїти свого звіра. Сили поступово повернулися, але мій настрій не покращився. Я зривався на слугах та грубив королю, за що отримав ще двійчи від нього по шапці.

Лежачи у холодній воді, я намагався заспокоїтися. Холод від печаті сковував дії та думки. Не хотілося займатися магією та тренуватися, я тримався подалі від людей, яких міг би вбити. Мої сили виходили з-під контролю – прокляття діяло. Калеба не пускав до моїх покоїв сторонніх, поки я громив все на своєму шляху. Коли я повністю знесилював себе, то полишав покої та тікав до саду, де в тіні дерев намагався привести в порядок внутрішній дисбаланс магії. Сьогодні я відправився в купальні, де в холодній воді поступово приводив свій дух у спокій. Думаючи про своє прокляття, я не помітив як у купальню прокрався Сатору. Досі дивуюсь як йому вдається непомітно з’являтися і зникати. Він помітив міг погляд та впав на коліна. Хотілося підняти його та вислати з кімнати, поки мій дракон не збісився знову. Дракон? Звір, якого я не міг контролювати не міг бути хорошим драконом. Може просто тупий динозавр? На ці думки, звір став шкребтися в душу – я поморщився.

- Що з вами, принце?

- Вийди!

Я закрив очі та опустився у воду по плечі. Не хотілося завдати шкоди комусь з  них. Вони терпіли мене та підтримували.

- Вам погано? Я не можу на вас дивитися… - говорив Сатору.

 Я повернувся до слуги, який дивився прямо в очі, які наповнилися співчуттям. Видихнув та бризнув на горгона води.

- Я не в настрої, скоро заспокоюсь.

Сатору не здвинувся з місця, ніби хотів щось сказати. Він рідко заговорював першим, звик підкорятися та служити. Як слуга він був найкращім, бо мовчки лагодив за мною меблі.

- Сатору принеси мені якусь нудну книгу з бібліотеки.

Слуга кивнув та вийшов з купальні. Я розслабився та відпустив свої проблеми. Враз полегшало, я вибрався з води та став одягатися. Останнім часом я ношу чорний одяг та темно-зелені кольори. Ось і сьогодні темно-зелений жилет під білу сорочку, чорні штани, пояс та чоботи. Рапіра покоїлася на ліжку. Зайшовши до сірої вітальні, я торкнувся сухих полін рукою. Вони спалахнули, а у кімнаті стало комфортніше.

Виглянув за двері та не помітив Калеба. Куди ж він дівся? Плюхнувся на м’який диван став дивитися на вогонь. Скоро прийшов Сатору та поклав на стіл кілька товстих фоліантів. Ними давно не користувалися, вони вкрилися пилом, багато сторінок пожовтіли від часу.

- Герби? – звів я брови.

- Геральдика, - пояснив Сатору. – Ви ж просили нудні книжки.

Гіршого не міг придумати! Я дістав перший фоліант та полистав сторінки. На товстій обкладинці була зображена скеля, навколо якої розташувалися хмари та блискавки. Герби Гранітного дому – прочитав я. В імперії, крім королівського дому, існувало ще п’ять. Усі вони присягнули на відданість королю Тиранусу магічними клятвами. Кожні три роки їх нащадки приїздили у столицю для принесення клятв та участі у турнірі.

Королівський герб зображував срібного дракона на зеленому фоні. Герб був круглим, краї якого були обвиті темно-зеленим широким листям. Герби можуть розташовувалися на плечах, щитах, зброї, ними прикрашають попону коня. На моїй рапірі був герб королівського дому, також він обов’язково зображувався на амулетах та застібках. Мої слуги теж носили герби на нашийниках.

- Ти був на турнірі?

- Минулого турніру я поїв коней та слідкував за конюшнями, - зізнався горгон.

- Про Гранітний дім що скажеш? – продовжував я допитуватися.

- Сильні воїни, які керують магією землі та металу. Глава дому страчений королем кілька місяців тому. На найближчому турнірі виберуть нового. Я не знаю цих людей, але слуги були спокійні зі своїми господарями. Їх не били та не принижували, правда нелюдей серед них не було. Говорять, що на землях Гранітного дому раніше селилися дракони.

- Цікаво… - я листав герби та відклав перший фоліант.

Хто ж міг подумати, що геральдика зацікавить мене. У столиці мало аристократів, вони до смерті бояться короля Тирануса, тому сидять по власних замках. З’являються у столиці лише кілька разів на рік на свята та передачу дані. Я взяв другий фоліант, на якому зображений герб Перлинного дому. Згадуючи карту імперії, їх землі займають багато островів та вихід до Великого моря. Герб з хвилями та блискавками, серед яких красується величезний корабель з білими вітрилами. Ніколи не був на морі, але завжди хотілося походити босим по теплому піску та окунутися в солону воду. Я відклав фоліант та подивився на слугу.

- Сатору, гайда до моря!

Горгон завмер на місці, тривожно стискаючи руки. Я дістав амулет переносу та, захопивши рапіру і слугу, переніс нас до моря. Сатору дивився на синю глибину як на справжнє диво. Я скинув чоботи та сорочку, поклав поруч рапіру та амулет.

- Чого встав?

Я плигнув у воду, тіло враз звикло до теплої води та попливло. Я вмію плавати – це добре. Нирнувши кілька разів я озирнувся до Сатору, який несміливо мочив ноги у морській воді. В очах горгона стояли сльози, а на щоках з’явився рум’янець.

- Сатору?

Виходжу до нього з води та штовхаю вперед. Він не поспішаючи опускається у воду, витирає сльози та пірнає. Морська вода лоскоче тіло та надихає душу. Я сидів на пісочку та сушив волосся під морським бризом. Сатору пірнув під воду та хвилин п’ятнадцять не випливав. Я знав, що горгони в природі живуть у морській воді, харчуються рибою та управляють водою. Мій слуга не був винятком. За час рабства він звик до прісної води та повітря, але в душі завжди тянувся до моря. Я посміхнувся до себе. На душі спокійно, а хвилі набігали на пісок та лоскотали ноги. Я приліг на пісочку та заплющив очі під сонцем.

Через годину Сатору сидів поряд та сяяв на сонці. Він поклонився мені в ноги, я підняв його.

- Ми не в замку.

- Дякую вам, - дивився на море Сатору. – Я думав, що ніколи не побачу свого дому.

- Пора повертатися, - поклав руку йому на плече.

Ми опинилися знову у моїх покоях. Повернувся читати фоліанти та розбиратися в гербах і турнірі. Наступний дім – Залізний. Назва говорить сама за себе, горді та пихаті воїни, які ненавидять програвати, по словам Сатору. Я не став вдаватися у подробиці їх Дому – не мої проблеми. Зачитався про їх вкладу війну проти нелюдей та успіхи в турнірах. Багато представників цього дому були маршалами турнірів – його головними розпорядниками. Цей вельми шановний і досвідчений аристократ, який відає загальним ходом турніру і керував ним. Маршал може зупинити бій, якщо вважав його результат вирішеним наперед. Завжди останнє слово за королем, але дуже часто Тиранус передавав судійство у «залізні» руки.

- Цього року буде турнір?

Сатору кивнув, я взяв наступну книгу. Герб здався мені знайомим, мабуть, бачив десь його.

- Малий дім? – здивовано прочитав я.

- У них мало земель, - пояснив Сатору, - а багато людей.

Серед Малого дому були герольди – глашатаї, вісники, в чий обов’язки входило стеження за учасниками турніру, перевірка їх родоводу. Герольди також оголошували імена, герби і звання учасників, займалися веденням турнірних записів, оголошували час початку і кінця турніру. Однаково одягнені у синьо-помаранчеві кольори, вони розташовувалися навколо ристалища.

- Я вже бачив такий герб… - став перебирати в пам’яті людей, наближених до мене. – Оулін… Він з Малого дому?

- Не знаю, - повідомив слуга.

Я повернувся до читання, там, де закінчив. Судді – декілька знатних і досвідчений воїнів, які стежили за дотриманням правил учасниками. Верхи, в повному обладунку, вони розташовувалися на ристалищі. Могли підтримати представників свого дому чи замінити їх з дозволу короля.

- З початку турніри не мали чітко визначених правил і положень, нагадували свята, на яких спонтанно кілька аристократів вирішили з’ясувати, хто з них більш майстерний у бойових мистецтвах, - розказував Сатору. – Точніше не знаю.

- Мені й цього достатньо, - сказав я відкладаючи книгу, - ходімо вечеряти.

Після вечері мене чекав слуга від короля. Я нехотя направився до тирана, який не перший день псував мені життя. Холод у коридорах мене вже не напрягав, додавав неприємностей та неприязні до Тирануса. Не міг якось прикрасити ці сірі кам’яні коридори. Видихнувши, я увійшов до короля після слуги. Король зустрів мене хмуро та в кріслі. Він не дозволив мені сісти, я стояв серед його кабінету стривожений і натянутий, як струна. Здавалося він кожного його слова можу зірвати на ньому свою злість.

- Через тиждень почнеться Великий Турнір, - заговорив Тиранус.

- Я чув, - збрехав я.

- Призначення турніру — демонстрація бойових якостей принца та членів королівської сім’ї. Ти вибираєш людей, які складуть головну військову силу у майбутньому, - говорив король.

- Я маю прийняти участь?

- Ти зобов’язаний його виграти! – буркнув король.