17. Перемога та поразка

Я стояв спиною до вікна та слухав Сатору. Він яскраво розказував про замах на мою королівську високість. Мурашки досі бігали по спині від пережитого жаху уві сні, а в голові крутилися варіанти власної долі. Сатору замовк, зрозумівши, що я нічого не слухаю. Він замешкав за місці, а потім підійшов ближче до мене.

- Ваша високість, - тихо покликав Сатору, смикаючи край зеленої туніки.

- Знайшли винного? – сухо спитав я.

- Є кілька підозрюваних, - почав слуга, - точніше не знаю… Покликати капрала Редіан? Вона більше знає…

- Пізніше.

Я дивився на схід сонця та рахував час, який мені лишився до ймовірної смерті. Розвернув обличчя до слуги та вдивлявся у знайомі риси. Мені треба врятувати тих, хто довірив мені свої життя. Струснув головою, скидаю важкі думки. Відпустив Сатору, я став одягатися у приготовлений одяг. Великий Турнір ніхто не відміняв, у мене ще два бої та купа проблем з королем та підлеглими.

Темно-зелений плащ розвівав вітер, коли я вийшов на запилене ристалище. Калеб забрав плащ та намагався щось сказати. Я прослухав все та витянув рапіру. Звуки зникли, а перед очима спалахнули вогники ненависті. Я відшукав серед гостей фігуру Архимага та кількох магів коло нього. Ну тримайся, гнида! Я не був до кінця впевненим, що саме він хотів мене вбити, передав це питання Оуліну та Редіан. Вони зобов’язані дістати мені докази, бо я за себе не ручаюсь.

- Ваша високість, - достукався до мене Калеб, - будьте уважні…

Я кивнув, проводжаючи «меншого брата» очима. На ристалище вийшов мій суперник – Баратіон із Залізного дому. Високий, смуглий та сіроокий, з важким мечем та кількома слугами. Він вивчає мене довгим поглядом, а ще проводжав злими очима мого вовка. Я нахмурився та вскинув головою, не дозволю підійти до нього. Жестом відпустив перевертня та став у стійку.

Маршал дав команду до бою, я першим ринувся в стрімку атаку. Я відразу ж отримав потужний удар в груди, ухилившись від того, що летів у голову.

- Піддаєтесь, ваша високість? – питав супротивник.

 Зрозумів, що  доведеться мобілізувати все своє вміння, а потім вже не думав ні про що: інстинкти натренованого тіла вели мене. Думками я був далеко і ніяк не міг зосередитися. Баратіон ухилявся від моєї атаки, бив так, щоб не вбити. Я майже відключився від думок після цілої серії ударів. Відчуття різкого болю на щоці отре звила мене. Поріз за кровоточив. Баратіон відвів меч у бік, чекаючи на голос маршала. Я не можу програти, лише секунду розмірковую. Турнір до першої крові, тож моя подряпина може зарахуватися як поразка. Я перекинув рапіру та рубанув у плече відкритого противника. Бризнула кров з глибокої рани, потрапивши мені на обличчя та одяг.

- Його високість, принц Ноель Родерік, переміг! – вигукнув маршал.

Наші погляди зустрілися, Баратіон зціпив зуби від болю та гніву, дивився на мене та хотів заперечити. Я відвернувся, коли підійшов Калеб. Він підняв мою рапіру та накинув плащ на плечі. На мою подряпину звернув увагу король та скривився, ніби розкусив кислий лимон. Я відвів погляд, розуміючи, що в його очах я програв бій. Мені хотілося завалитися на ліжко, укутатися в ковдру та щоб ніхто мене не чіпав хоч кілька днів.

Калеб проганяв усіх попереду, щоб ніхто мені не потрапив під гарячу руку. Я скинув нагрудник в руки Сатору та безсило впав у крісло. Голова гуділа від проблем, а перед очима оживала сцена крові. Вони затягували у мутне болото все глибше…

- Ваша високість, - голос Сатору вивільнив душу із ціпких обіймів жахів майбутнього, - до вас сер Баратіон із Залізного дому. Просить прийняти.

- Не хочу нікого бачити… - я махнув рукою та підпер голову.

Мене знову затягнуло в омут бруду, крові та смерті. Грюк дверей та крик у коридорі не завадив моїм тяжким думкам стали легшими. Я проґавив момент, коли у моїх покоях з’явилося більше непрошених людей. Нехотя відкрив важкі очі, побачив Баратіона, в якого вчепився невдоволений Калеб.

- Геть з моїх очей! – повільно закрив я очі.

Калеб штовхнув колишнього суперника за двері, той упирався як міг, але уступав по сили перевертню.

- Ваша високість, я хочу залишитися з вами… Я ще реванш!

Калеб хмурився, але зупинився. Сатору подав мені стакан холодної води, я відпив та остаточно прийшов до тями.

- Служити?! – перепитав я.

- В рабство, одружитися, будь – що! Тільки не повертайте мене додому! – просив Баратіон.

В голові шуміло, я ледве розумів його слова. Він хоче добровільно стати рабом? Стати залежним від мене? Ще одного мені не вистачало! Я важко труснув головою. Апатія новою хвилею скувала тіло, не розумів, що зі мною. Така ситуація була мені неприємною. Одна справа, що я сам вибираю потрібних мені людей та нелюдей, а інша – коли вони самі мені нав’язуються. Можливо хлопець шпигун Залізного дому або причетний якось до замаху на моє життя.

- Калеб, відправ його до Редіан, нехай вправить йому міски, - велів я. – Якщо виживеш, то лишився у її десятці.

- Дякую, ваша високість, - поклонився чорнявий Баратіон.

Коли мене лишили самого у покоях, я випив повний ківш води, який приніс Сатору. Ледве тримався на ногах, а слабкість заважала думати.

- Може лікаря? – запропонував Сатору. – Хтось наклав на вас прокляття…

- Я й так проклятий, - буркнув я, не думаючи. – Де моя зброя?

Сатору швидко приніс почищену рапіру. Коли він встиг? Я взяв до рук зброю та поплентався до короля. Відчував, що потрібно розібратися з Архимагом, поки ще можу ходити. Стискаючи у руках рапіру, рушив коридором до кабінету. За мною не чутно крокував Калеб. Якого я часто не помічав, але відчував присутність перевертня. Ногою відчинив двері у кабінет короля, охоронці пропустили, випрямившись переді мною. Опинившись у присутності Тирануса, я зустрівся з його злим поглядом. Корона на його чолі нагадала мені, що я поводжуся неправильно. Враз голова загуділа сильніше, коли мої очі помітили Архимага. Він зло нахмурився, по скронях ніби молотом вдарили. Думки розпливалися, я зажмурився. Пропустивши мимо вух питання короля.

- Хочу крові… - ричав мій звір.

Я вихопив рапіру з ножен та штовхнув переляканого мага до стіни.

- Що ти робиш? – викрикнув Тиранус.

Я не міг контролювати думки, а руки підкорялися волі мого звіра. Різким ударом проткнув Архимага рапірою та пригвоздив до стіни. Його крики болю були музикою для моїх вух. Ніколи не вважав себе жорстоким, але у ту мить я насолоджувався чужим болем. Маг брикався та верещав прокляття на мене, на короля, на усіх людей. Кров стікала по зброї, я ж дивився в гаснучі очі мага та не міг ворухнутися. Я потрапив у серце, яке проткнуло гостре лезо моєї зброї. Мене затягувало у болото. Калеб відтянув мене від помираючого мага та перервав контакт.

- Він хотів мене вбити… - прошипів я до короля, який встиг закрити мене магічним щитом від останнього закляття Архимага.

Маг скрикнув, закашляв кров’ю та навіки закрив очі. Тиранус підходив ближче, я з полегшенням видихнув, бо шум у голові пройшов. Король замахнувся на мене, але я перехопив його руку.

- За що? – в упор глянув я на нього.

- Ти не мав права бруднити руки кров’ю цієї падалі! – гримнув король. 

- Якби я був винен, то Ви не стали б мене рятувати! – я випустив руку Тирануса.

Ледве вивільнившись, він схопив за вухо, ніби шкодливе нерозумне дитя.

- Ти мій син! Якщо тебе хотіли вбити, то я першим повинен про це знати!

- Рідко ж ви згадуєте, що я ваш син, а не просто принц Імперії, - вирвався я.

Вухо боліло, а руки чесалися вдарити короля, але я втримався від такого необдуманого вчинку. Я відвів погляд, король розвернувся до вікна. Поки я палив тіло мага, Тиранус дивився у відчинене вікно та не говорив до мене. Тиша не давала спокою. Я відпустив Калеба за двері а усівся в одне з м’яких крісел, тримаючи в руках медальйон Архимага.

- Я хочу піти в рейд, - заговорив я.

- Зараз турнір.

- Після нього.

- На тебе були інші плани, - говорив король, стоячи до мене спиною.

- Які?

- Орки об’явилися на півдні…

- Яке мені до них діло? – нахмурився я, а потім додав. – Забирай мою десятку, а я піду в рейд сам.

- Навіщо? – повернув голову Тиранус.

- мені потрібно у храм Драконів.

- Ніколи не чув про нього. Твою десятку відправлю, обов’язково. Якщо ти хочеш в рейд лише через два тижні.

- Я згоден.

Поклонився королю та вийшов, лишивши рапіру стирчати у стіні.