19. Дні очікування

Останні дні Турніру були нудними та бездіяльнісними, поки не настав мій останній бій. Моїм противником був Жуль з Малого дому – найстарший брат Оуліна, а ще батько двох малолітніх дітей. Я знав, що глава дому позбавив сина спадку та можливості зайняти його місце після смерті. Як розповів Оулін глава Малого дому позбавив сина спадку, бо брат одружився на дівчині з нечистою кров’ю. Вона напівкровка ельфа та людини. Як вона лишилася живою для мене загадка, але факт як говорять на обличчя. От з цією незвичайною людиною стався мій останній бій на Великому Турнірі.

Жуль з Оуліном найбільше були схожі карими очима. У мене не піднімалася рука на нього. Після кількох випадів, Жуль відкинув зброю та став на коліна посеред ристалищі. Я розгубився та завмер перед ним, за ними слідкували сотні очей з трибун. Він був зібраний та спокійний.

- Я визнаю поразку, - вимовив Жуль.

- Здаєшся?! – шоковано вимовив я.

- Так, це безглуздий бій, у якому у мене може бути шансів на перемогу.

Я опустив рапіру йому на плече. Для тих, хто здався існувала кара від рук суперника – відрубати голову. Я не хотів смерті брату свого друга.

- Твоє життя тепер нічого не варте, - мовив я, торкнувшись лезом шиї. – Помреш, якщо не продовжиш бій!

- Я не відмовлюсь від своїх слів, - стояв на своєму Жуль, навіть за крок від смерті.

Я розсміявся від душі та прибрав рапіру в ножни, а не зобов’язаний зводити з ним рахунки. Калеб опинився за мною, маршал махнув рукою, підтверджуючи мою перемогу у цьому поєдинку.

- А ти цікавий! – повернув до нього голову я. – Хоч Оулін більш зговірливий… Встань і йди…

Такого повороту не очікував ніхто, особливо сам Жуль.

- Дякую за милість, ваша високість! – піднімаючись з колін, вимовив він.

Я хмикнув та покинув ристалищі, а за мною нечутним кроком рушив Калеб.

***

Тронний зал виблискував вогнями сотні свічок, позолотою на рамах картин і вигадливих барельєфах, дорогоцінним шиттям і ювелірними прикрасами. Тронний зал був заповнений мірним речитативом, злорадними пошепками і важким мовчанням. Зал був практично порожній: тільки три щільно збиті групи, які в порівнянні з розмірами приміщення здавалися малими, стояли один проти одного. Я сидів коло батька та знову вислуховував вітання та побажання. Нудно… Усе свято я пропустив мимо вух, радіючи, що скоро покину замок. У душі крім радості причаїлася печаль, бо я зізнавався собі. Що можу не повернутися. Це місця стало мені домом, я звик до людей та нелюдей, що мене оточували. Навіть король Тиранус все не був найбільшим злом в моїх очах. Все це полишили було не так просто.

Через кілька днів після закінчення турніру, я відправлявся у рейд з новою десяткою, їх капралом та Калебом. Його я не зміг змусити лишитися у замку. Швидкі коні несли нас крізь зелений ліс, який дзвенів сотнями звуків. Дерева височіли край дороги, яка вела до кам’янистих височин. За нею розташовувалися гори, які підпирали засніженими шпилями небеса. Я підвів очі до сірих гір, відчуваючи, що десь там храм Драконів. Чим ближче мій загін пробирався до гір, тим сильніше ставав біль у грудях, а на моє почервоніле волосся ніхто не звертав уваги. Калеб їхав по праву руку від мене та відволікав розмовами від думок, які тяготили мою душу.

- Навіщо ви всіх відіслали? Ми більше вам не потрібні? – питав Калеб.

- Я такого не говорив, - ухилився я від відповіді.

- Ваші дії доводять протилежне.

Я знав, що вовк правий, але не зізнавався у власних проблемах. Не потрібно йому знати про мою скору смерть. Біль в грудях відволік, я скомандував привал і важко задихав. Просто впав без сил у зелену траву, коли зліз з коня. Ніхто з воїнів мені й слова не сказав, вони боялися. Капрал роздав команди, вечерю, виставив караул, скоро всі спочивали у сонних обіймах ночі.

До мене сон не йшов, біль не покидав, а голод став нагадувати про пропущену вечерю. А ще не хотілося закрити очі та побачити власну смерть та стареньку, яка нагадувала про неї. Я нагострив слух, коли поруч десь тріснула гілочка. Напад я не очікував, але вчасно виставив блок. Довгий стилет сковзнув по руці, лишаючи рану, та встромився у землю. Я відштовхнув нападника, який був нижче за мене зростом, іншою рукою зарядив у сонячне сплетіння. Ми кувиркалися, бо ворог вчепився мені у плечі, смикнув за волосся. Я скрикнув, а замотаний у чорне воїн вкусив мене за руку. Не довго думаючи, я варив його головою. Воїн на мить завис, мені вистачило тих секунд, щоб перекинути його на спину та схопити за руки. Другою рукою я стянув шарф, який приховував обличчя мого вбивці. Я охнув – на мене з ненавистю дивилася темноволоса дівчина.

- От щастить мені… - зло усміхнувся я, а потім принюхався до незвичного квіткового аромату. – Ти хто? Перевертень?

- Монстр… - шипіла вона.

- А ти вірно говориш, - нахилився до неї я.

В її темно-зелених очах з’явився страх. Вона було у повній моїй владі, а розум підкидав еротичні варіанти покарання. Я струхнув головою та одягнув на руку дівчині рабський браслет.

- Що це? – не зрозуміла вона.

- Моя страховка.

Лише зараз я помітив, що ніхто з десятки не прокинувся, навіть Калеб. Я повернув голову до вбивці.

- Що ти зробила?

- Сонний порошок, - хмурилася вона. – Що ти на мене одягнув?

Від слів про сонний порошок полегшало на душі. Можна було й отрути підсипати, але не хотілося ховати своїх людей власними руками. Перевертень хотіла зняти магічну річ, але не могла. Їй боляче: помітив по очах. Я присів коло неї та запустив пальці у її волосся – не втримався. Мене тягнуло до неї як магнітом. Вона відшатнулася і впала на спину, я застив над нею, притискаючи тілом за землі.

- Ти моя власність і не зможеш мені нашкодити.

- Краще померти…

- Ви всі говорите однаково, - посміхнувся я, згадуючи Калеба.

Швидко відсторонився від неї, щоб не накинутися, мій звір тянувся до неї та кричав «Моє! Моє!». Скоро я розштовхав заспаного Калеба, який не зміг одразу сконцентрувати на мені погляд. Проте мого вбивцю він впізнав та розглядав, тримаючись за голову.

- Давно не бачилися? – поцікавився я у двох перевертнів.

- Більше двох тижнів тому вперше зустрілися, - вимовив Калеб, - коли ми з вами ходили по старого артефактора.

- Хто вона? -  я ігнорував злий погляд дівчини.

- Пантера, - коротко відповів Калеб. – Вона збиралася вас вбити?

- Це у вас сімейне, - вимучено посміхнувся я.

Калеб відвів погляд, мабуть, пригадав про власний невдалий замах на моє життя. Дівчина весь час намагалася зняти кайдани та дряпала руки. Що з нею робити не уявляв. Хоча ні, уявляв, під собою, щоб вона викрикувала моє ім’я в екстазі. Хмикнув про себе, бо вперше захотів когось затягнути у власне ліжко.  Півроку дотримувався целібату та утримувався від тілесних задоволень. Нехтував гаремом та «подарунками» короля, а зараз звір урчав «Моє!» Втягнувши кігті, я відвів погляд, не вистачало накинутися на когось зі своїм звіром, тим паче на неї. Не думаю, що пантера здасться без бою, а травмувати її не хотілося. Вона достойна більшого. Відійшов від полонянки з якою говорив Калеб. Її звали Айнур, вона опинилася в загоні з ціллю втекти зі столиці, не потрапивши в рабство. Коли побачила мене, то вирішила помститися за усіх перевертнів.

- Що будете з нею робити? – питав Калеб через годину, коли ми несли караул.

- Стане наложницею, у неї гарненьке личко.

Калеб скривився.

- Для перевертня це низько. А…

- … вона ніколи не погодиться добровільно, - продовжив я фразу вовка. – Це ти хотів сказати?

- Не зовсім… - не піднімав очей він.

Я важко видихнув, бо не хотілося сваритися з ним перед смертю. Лишивши перевертня в караулі, улігся спати на своєму плащі. Вночі бачив еротичні сни з участю Айнур.

Мене тянуло до пантери, хоч я відкидав ці думки. Не треба її прив’язувати до себе стосунками чи сексом. Якщо у мене нема шансів вижити, навіщо зайвий раз себе та інших мучити? Калеб помічав мої погляди на неї та мовчав, інші воїни зайнялися розставлянням джеманітів, хоч не знаю кого вони зібралися ловити у цій частині імперії. Ближче до вечора, після вечері, я хотів поговорити з Айнур, але вона ігнорувала мене. Я залишив її у спокої, знаючи, що мій час піджимає.

Дивився на небо, лежачи на спині, так біль у грудях притуплявся. Гори стали ближчими, а до нічних кошмарів додалася фізична незадоволеність. Калеб мовчки спостерігав за моїми метаннями кілька днів, поки не застав мене коло Айнур.

Я напоїв її сонним порошком, тримав за руку та розглядував її. Хотілося запам’ятати її перед смерті. Я нахилився та торкнувся її губ своїми. Біль у грудях різко затих, а приємне тепло розплилося по тілі. Моя пара. Я занадто пізно зрозумів, чому мій звір рвався до неї. Там мене застукав Калеб.

- Ваша високість, - кашельнув він. – Можна вас на хвилину?

Я накрив дівчину своїм плащем, та ще раз поцілував. Нехай вона не знатиме, що я її пара – не буде страждати після моєї смерті. Відійшов до Калеба та розвернувся до нього спиною. Він мовчав, хоч я знав, що у нього багато запитань. Я збирався покинути їх цієї ночі, а він рушив мої плани. На шиї висів артефакт для переміщення, який мав доставити мене на перевал, а далі пішки в гори…

- Принц Ноель, які у вас плани на Айнур? – нарешті видав Калеб.

- Вона моя пара.

- Пара? Ви впевнені? – не повірив вовк. – Чесно, зустрівшись з Юкарікою, я не одразу  повірив, що ми можемо бути парою. Навіть,  коли ви вклали її долоню в мою руку…

Я хмикнув та підвів очі до неба.

- Мене тягне до неї з першої зустрічі, але такий монстр не для неї.

- Про що ви? – напрягся вовк. - Я хіба не монстр для власної дружини? Вона дозволяє себе любити, не відштовхує мене, але не відповідає взаємністю. Знаєте яка це мука!

- Оулін не розповів? – повернув до нього червоні очі. – Я не просто проклятий, а ще перетворююся у звірюку, яка несе смерть…

- Тому ви відіслали нас подалі? – підтверджував свою здогадку Калеб. – Хочете лишитися один?

- Я бачив майбутнє… - раптово заговорив я. – У вас вже буду добре, Юкаріка буде тебе любити…

- Правда?

- Один з варіантів майбутнього, - повідомив я, опускаючи очі.

- А інший? – порівнявся зі мною перевертень.

- Смерть, багато крові та розірваних тіло. І ваша кров на моїх руках…

Калеб завмер. Він не двинувся з місця, а біль знову здавив груди. Я побільше набрав повітря, яке чомусь застрягло у горлі.

- Ви не вчините так…

- Не вчиню, мені лишилося не більше тижня, - мовив я, пізно зрозумівши, що проговорився.

- Як? – схопив мене за плечі Калеб, забувши, що я принц.

- Заспокойся.

- Через прокляття?

- Мені не вистачило однієї людини, Оулін не зможе нічого зробити як і ти. Мені треба лише сховати вас, щоб не дотягнувся король.

- Чому ви думаєте лише про себе? А ми? – тряхнув мене Калеб.

- Я знав, що ти так відреагуєш, - м’яко прибрав йоло руки я. – Попіклуйся про Айнур.

- Я одружений, - буркнув Калеб, різко повернув до мене голову. – Ви куди?

- В горах є храм, де я повинен зустрітися віч на віч зі своєю білою, що ніхто не загинув від моєї руки.

- Не чесно!

Я дістав артефакт під подавлений погляд Калеба.

- Ноель, хто я для тебе? – спитав вовк, розуміючи, що зупиняти мене марно.

- Названий молодший брат… - посміхнувся я та активував магічний портал.