6. Трофей

У розсіяних сутінках я їхав попереду свого невеликого загону. Моя широка спина здавалася напруженою, а голова важкою від недосипання. З одного боку, якби я помер, то не страждав би зараз від втоми, встромляючи холодну сталь у власну душу. З іншого – наказ короля обов’язково має бути виконаним, а ці лови хотілося закінчити швидко. Поруч їхав Калеб, який постійно оглядався по сторонах. Якби не нашийник та незвичайно блакитні очі, ніхто б не подумав, що він нелюдь. З іншого боку їхав капрал. Ця висока статна жінка років двадцяти п’яти хмуро кидала на мене погляди. Її звали Редіан, вона було лучницею, командувала десятком вояків, які боялися зайвий раз глянути в її бік. Бойова жінка тримала у руках карту та керувала пересуванням по лісу, я лише для виду їхав попереду.

- Привал! – скомандував я.

Редіан фиркнула, але не могла заперечити, по статусу я був вищім. Я не зміг довго їхати верхи, спину ломило, жопу відсидів, а ноги як ватні. На щастя, Калеб виглядав не краще. Капрал швидко роздала накази: вояки розвели вогонь, хтось готував у казані вечерю, інші розстеляли плащі для ночівлі. Редіан чудово керувала; я сидів під деревом, витянувши ноги. Калеб приніс хворост – вона й мого раба запрягла. Я промовчав, хоч довго свердлив її злим поглядом. Після вечері, виставили часових і полягали спати. Заснув одразу.

Після швидкого сніданку мій загін направився далі вглиб лісу. Дорога стала вужчою, ліс густішим, а дерева вищими.  Тиша мене стала дратувати і я заговорив з капралом. Жінка розповідала про наш рейд.

- Ввечері ми залишимося ночувати в ельфів, а далі на схід розставимо пастки, - говорила Редіан.

- Ельфи?!

Моє хмуре обличчя не сподобалося воїнам. Всі вони знали, що мене ледве не вбила ельфійка. Калеб дивився на мене з панікою в очах, бо я постійно знущався над усіма ельфа у замку. Не хотілося потрапити у розгнівані руки їх родичів. Хоч ельфи втратили магію, але вони лишалися хорошими воїнами та лучниками. Я не став зайвий раз себе накручувати, а завів розмову з перевертнем. Калеб нехотя відповідав і насторожено дивився по сторонах. Його голос губився у шумі дерев.

- Принц Ноель! – покликав Калеб. – Ліс притих.

- Вже дві години така тиша, - зауважила Редіан.

Їй перевертень не подобався аж занадто, колись її селище винищили ці нелюді. Яра помста – єдиний сенс життя капрала. Вона не вперше йшла у рейд і була дуже жорстокою. Я не сумнівався у її професіоналізмі, але передчуття Калеба теж взяв до уваги. Я перейшов на магічний зір – у останній день вивчив це закляття і помітив білі клякси, які збиралися навколо мого загоні. Я підігрів повітря та направив цей потік на одну з клякс. Вона лопнула та зашипіла, Калеб прикрив ніс рукою і зупинив усіх жестом.

- Принц?

- Усі закрити носи та роти, ми потрапили у пастку! – повідомив я.

Редіан зав’язала обличчя шарфом, і за нею, а потім усі воїни. Калеб постійно морщив лоб та сірів на очах. Воїни стали в коло, клякли з отруйним газом клубчилися над нами. Я описав клякси капралу.

- Ти знаєш що це?

Вона похитала головою, а потім сказала:

- Кілька років тому зникло два рейди у східному напрямі.

- Король тепер мене сюди послав, - я намагічив над своїми людьми купол. – Дякую, батеньку…

Мене переповнювала злість, хотілося спалити все довкола. Миттєво очі спалахнули вогнем, а Калеб торкнувся моєї руки.

- Принц Ноель, я можу знайти причину по запаху.

- Не вірте цій блоха стій істоті! – смикнула Редіан його. – Він заведе вас в більшу пастку!

- Капрал, я розкинув щит, який протримається дві години. Тоді нас чекатиме смерть. Я не упущу шанс, тим паче я довіряю вовку.

Калеб здивувався, а ще більше інші. Взявши з собою одного з воїнів, втрьох вийшли з-під щита. Дихати враз стало важче. Я вкотре пожалкував, що потрапив у тіло принца. Калеб йшов попереду, коней ми лишили під куполом та стали пробиратися крізь кущі. Перевертень дійсно міг завести нас у пастку, але я відкинув ці думки, бо кілька кляк висіло над нашими головами. Якщо Калеб зрадить мене, то довго не проживе.

Ми вийшли на галявину, де клубилися клякси навколо білої плями. Підійшовши ближче, я помітив, що це наг. Мертвий наг. Клякси, різної форми, виходили з рани мертвого нелюдя та, підхоплені вітром, розносилися довкола. Я присів та протянув руку до нелюдя. Різко Калеб схопив мою руку. У нього був переляканий погляд.

- Принц, не треба…

Різкий рик вивів мені зі злості, а вскочив на ноги та повернув голову на звук.  На галявину вийшло дивне створіння, яке нагадувало мохнатого бегемота тільки з величезними гострими зубами. Він явно харчується м’ясом.

- Що це? – вихопив зброю Оулін, воїн, який супроводжував мене.

- Не знаю, - діставав я свою рапіру.

Калеб нервово глянув на мене, він ще ніколи не був у справжній битві, а ця істота точно не мирно проходила повз. «Бегемот» відчув нас та кинувся в атаку, Оулін кинувся на нього. Меч сковзнув по шкірі, не лишивши й подряпини.

- Він магічний! – крикнув Оулін, заходячи з боку.

Я ступив вперед, направляючи вогонь у рапіру. Кілька рваних ран лишилися на товстій шкурі «бегемота». Оулін присів до землі, шепочучи закляття. Маг. Я відволікся на нього та ледве не потрапив під зуби монстра. Калеб встромив свій меч у між його зубів.

- Молодець! – похвалив я вовка.

Оулін керував землею, заваливши «бегемота» на бік. Я став наносити вогняні удари по шкірі та всадив рапіру в серце монстра. «Бегемот» штовхнув мене копитом та вскочив, насуваючись на вовка. Калеб кинувся на нього з голими руками. Удар Калеба – монстр рухнув. Він кивнув мені, ховаючи руку за спину.

Білі клякси все ще літали в повітрі над мертвим нагом. Ігноруючи мага я розплутав блідо-сірі кільця довгого хвоста. Наг перед смертю встиг сховати яйце. Сіре у білу крапинку.

- Потомство нагів, - здивувався Оулін, - оце буде експеримент!

Я тримав яйце в руках та відчув поштовх під товстою шкарлупкою. Малюк скоро вилупляться.

- Це моє, - відрізав я. – Він скоро вилупиться.

- Кров нагів використовується для різних зіллів, - заговорив Оулін.

- Я знаю, але ні малюка, ні його батька ти не отримаєш.

Я провів рукою над яйцем, яке було сантиметрів тридцять у висоту. Маленький вогник проник в шкарлупу, я відчув як швидше почало битися серце малюка. Ледь помітно посміхнувся, потім мовчки передав яйце Калебу.

- Не розбий!

Я торкнувся рани на боці нага, він помер два-три дні тому, а залишок сил передав малюку. Я читав, що малюки нагів виживають лише через магію, якою їх «годують» в яйці. Вогняні кульки забігали в моїх долонях, я направив їх на тіло нелюдя. За мить наг спалахнув яскравим полум’ям, яке пожирало свою жертву. Оулін похитав головою, будучи невдоволений моїм вчинком. Калеб шепотів прощальну пісню. Білі клякси висихали разом з тілом нага, яке поглинав вогонь. Кілька хвилин ми стояли мовчки, поки попіл не розвіяв вітер.

- Оулін, - розвернувся я до воїна-мага, - ти нічого не бачив, і ніякого нага тут не було. Повтори!

- Нага не було, - напрягся маг.

- Добре, - поклав важку руку йому на плече, - думаю, ми знайдемо спільну мову.

Я забрав яйце у Калеба та збирався повертатися до інших. Мій погляд зупинився на лежачому «Бегемоті».

- Оулін, притягни цю тварюку до інших. Не лишати ж трофей серед лісу!

З допомогою закляття монстра притягнули до інших, які дивувалися нашому трофею. Оулін розповів про напад «бегемота» та мій героїзм, я ж ховав яйце до своєї сумки. Блідий Калеб стояв осторонь, досі тримав руку за спиною, щоб я не бачив.

- Калеб, - він озирнувся, - руку.

Воїни дивилися на мене. Редіан хмуро розігнала своїх людей, хоч їй самій було цікаво що я робитиму. Усадивши Калеба в траву, я оглянув рану він зубів «бегемота». Потім дав йому пляшку.

- Пий.

Він відпив ковток та закашлявся. Оулін криво усміхнувся, понюхавши міцний напій у пляшці. Маг один лишився стояти поруч зі мною. Промивши рану водою, я дав Калебу закусити деревяний брусок,  який ввічливо подав Оулін. Він здогадався, що я буду робити. Я затримав руку над раною та глянув на вовка, у погляді якого не було страху. Калеб довіряв мені.

- Буде дуже боляче, - попередив я.

Вогонь торкнувся плоті та став випалювати її. Калеб взвив, Оулін тримав його за плечі, щоб він не виривався. Перевертень що сили стискав брусок в зубах, я випалював отруту з крові, потім підпікав порвані вени. Калеб скулив та вигинався. Якби не Оулін, перевертень давно би зірвався з місця. Через три хвилини я закінчив, на руці вовка лишилося три рваних шрами. Калеб важко впав на ноги Оуліна.

- Тепер будеш жити, - допоміг йому піднятися я. – По конях!