7. В ельфів

Мокра від роси трава лоскотала копита коней, а дерева струшували на мій загін цілий дощ з широкого зеленого листя. У гущавині лісу темно, дорогу ледь видно. Сонце ледь пробивається крізь листя й осяює лісовий світ. Пташки радісно вітають денне світло - адже тепер їм не загрожують нічні хижаки.  Шумлять листям молоді берези. Вони першими заселяють нові місця, а під ними ховаються від сонця молоді ялинки. Мій кінь обходить березняк, і переді мною встають вічнозелені сосни. Вони піднімаються на гору, підкоряють піски. Птахи починають свій звичайний денний щебет та спів. Стрибають по гілках безтурботні маленькі синички та чижики. Десь у гущавині співає пташка - немовби ніжні звуки флейти розливаються навкруги. Така спокійна картина зустрічає нас перед селищем ельфів.

Редіан кладе руку на зброю, вона не один раз говорила, що не варто лишатися в ельфів на ніч. Ми довго йшли без перерви, тому треба відпочинок і нам, і коням. Загін зменшився на двох воїнів. Їх я відправив у столицю з зубастим «бегемотом». Редіан бурчала всю дорогу; Калеб мовчав, він так і не заговорив зі мною після «лікування». Моєю компанією став Оулін. Він любив поговорити, чим бісив капрала, але вона не могла викинути мага з десятка.

Назустріч у селищі нам вийшло три ельфи: високі, світловолосі, гарні. Їх холодна краса дратувала мене, згадалася остання спроба вбити принца. Ельфійка все ж змогла. Я гордо вскинув голову, зміривши ельфів призирливим поглядом.

- Ваша високість ми приготували для вам обід та баню, а ще дім для відпочинку, - повідомив шатен.

Вони здавалися одного віку, лише очі видавали їх.

- Щось радості не бачу! – почав видавати з себе хама. – Принц приїхав до їх убогого селища, а мене зустрічають лише троє! Де всі?

Обличчя ельфів враз похололи. Я помітив на їх шиях нашийники, хоч вони непомітні на перший погляд через високі коміри одягу. Не розумів неприязнь до ельфів, живуть у лісі нікого не чіпають, а мене злість бере. Редіан порівнялася зі мною.

- Що накажете? Вигнати усіх з будинків?

- Так, тих хто не пройшов службу.

Наказ відданий, воїнів ніхто не зупиняв. Чулися крики та плач. Через хвилин десять на середину селища витянули всіх ельфів, які не проходили службу у замку. Там були діти і підлітки. Жінки кусали губи, ельфи тримали їх на місці, щоб не натворили нічого. Я перетворювався у монстра - звір хотів рвати їх горлянки та встромити зуби у теплу плоть. Я мотнув головою, відганяючи ману. Став оглядати з десяток маленьких ельфів. Від мого погляду вони опускали очі, діти жалися один до одного. Я помітив, що один хлопчик стояв не з усіма. Виглядав років на десять з чорним волоссям. Я не одразу помітив як він вирізнявся з інших. У селищі чорноволосі ніколи не народжувалися.

- Он той, - глянув я на маленького ельфа.

Хлопчик скинув на мене сірі очі, у яких промелькнув відчай та страх. Дитина знала, що за неї ніхто не заступиться.

- Калеб.

Перевертень зліз з коня та потянув хлопчика до мене. Ельфи зло свердлили мене поглядами, але ніхто не сказав нічого.

- Монстр! – крик був як грім серед ясного дня.

 Я підняв голову, щоб помітити сміливця. Широкоплечий блондин виступив вперед та стискав зброю в руках. Наступної миті його холодне лезо торкнулося шиї Калеба. Вовк застив, бо один рух міг лишити його голови. Редіан натягнула стрілу, чекаючи мого наказу. Оулін готував закляття, ельфи відступали. Я легко зістрибнув з коня та спокійно підходив до сміливця, у якого стали трястися коліна. Легко відвів лезо від горла Калеба та відпустив того жестом. Я не вперше рятую життя вовка. Дістаю рапіру та став у ліниву стійку. Ельфи хороші воїни, але з цим гнів зіграв з цим поганий жарт. Мені вистачило трьох випадів, щоб приставити лезо до горла ельфа.

- Вбий! Що тобі забрати чиєсь життя! Ти її не пошкодував! – кричав ельф.

Он воно що! Та ельфійка, яка вбила Ноеля йому подобалася. Я врізав йому під дих, ельф зігнувся та впав на землю.

- Вона вбила мене…- тихо говорив я, нахилившись до нього. – Я би давно вирізав усе село, якби не та дитина…

Я випрямився. Сам не розумів чому виділив переляканого хлопчика. Редіан опустила зброю.

- Дві години на відпочинок!  Цього в клітку!

Ельфи розбігалися від мене, я направився у виділений дім, де сунувся у тепле ванну, пообідав та сів, витянувши ноги. Оулін пив якийсь відвар, Калеб сидів на підлозі, ельф трусився коло стіни.

- Принц, навіщо вам хлопчик? – поцікавився Оулін.

- Не знаю. Але я повинен був його забрати.

- Його звати Варіель, він полукровка ельфа та дроу, - говорив маг.

Слухаючи, я пальцями виводив коло на дерев’яній поверхні столу. Віддавши хлопчика одному з воїнів, я на мить закрив очі. Мені снився сон. Кам’яний круглий стіл, за яким стояло одинадцять істот:  люди і нелюді. Перед кожним з них лежала зброя, я ж стояв на дванадцятому місці та вдивлявся у їх обличчя. На моїй рапірі шевелився срібний дракон. На них був однаковий одяг та темно-зелені плащі з видозміненим гербом імперії. Вони говорили, сміялися, але я не міг їх розібрати. Я стянув плащ з одного, який стояв найближче. Це був одночасно Калеб і не він. Вовк був вищім та ширшим у плечах – дорослим, лише очі по-доброму світилися блакиттю.

- Король Ноель… - заговорив він.

Я прокинувся, бо хтось тряс мене за плече. Оулін дивився на мене з острахом, поряд стояв мовчазний Калеб.

- Пусти! – буркнув я.

- Ви як, принц? – спитав Оулін.

- Ви раптово закрили очі та стали якусь тарабарщину говорити, - пояснив Калеб, - я покликав мага.

- Ясно. Все добре, - не хотів їм говорити, що бачив.

Ми відпочивали кілька годин, а потім загін покинув селище ельфів, вибраного хлопчика ми лишили до кінця нашого рейду. До темряви ми пробиралися крізь хащі лісу, поки не зупинилися на галявині. Виставивши часових, всі поснули. Я сидів та дивився на Калеба. Він дитина, якщо я бачив майбутнє, то щось повинен зробити для вовка. Згадав, що Сатору говорив про ініціацію перевертнів. Штовхнув Оуліна в бік, розбудивши його.

- Принц, чого вам не спиться? – бурчав маг.

- Ти знаєш як проходить ініціація перевертнів?

- Навіщо вам? – протер очі Оулін та уставився на мене. – Ви ж не хочете…

- Хочу.

- Перевертні після ініціації не піддаються контролю, - говорив Оулін.

Він хмурив обличчя, яке у темряві здавалося злішим.

- Я знаю, - запевнив його, закидаючи руки за голову.

- Це для Калеба? Навіщо?

- Він нагадує мені брата… - замислився я, даючи відповідь. – Калеб повинен пройти ініціацію, поки ми не повернулись в замок.

- Вовк вб’є нас, - промовив Оулін. – Ми не справимося з ним!

- Не треба з ним справлятися, він добровільно піде зі мною.

- Їх неможливо приручити! – не розумів маг моєї впертості. – Ніхто не виживав…

- Тоді я буду першим.

- Я думав, ви розумніші!

- Наговорюєш на принца! – штовхнув його в плече я. – Не боїшся наслідків?

- Двійчі померти не можливо, так прикопаєте десь у лісі, - безпристрасно мовив Оулін, не дивлячись на мене.

- Спи…

Я обдумував ініціацію для вовка, не помітивши як уважно слухав нашу розмову Калеб. Він не мріяв, що хтось з людей допоможе йому подорослішати.