3. Обійми минулого

Теплі руки старенької жіночки приносили спокій тривожним ранам на спині. Король жорстоко покарав мене за вчинок Ноеля. У моїх покоях пахло травами, неприємний ельф стояв коло дверей, Сатору на колінах біля мого ліжка, а старенька ніжно розминала спину.

- Приберіть цього вухатого подалі! – буркнув я.

Слуга одразу вскочив з колін та виставив ельфа з моїх очей. Я закрив очі, згадуючи Любов Петрівну – стареньку жіночку, яка працювала на кухні в інтернаті. Вона завжди підгодовувала мене, коли я пропускав вечерю.

- Бабусю, йди відпочивати, - крізь сон говорив я.

Її ніжні руки заспокоювали і вгамовували біль. Вона чмокнула мене в макушку і накрила м’якою ковдрою.

- Як я рада, що ви повернулися, дорогий принц.

- Я нікуди не зникав.

Я махнув рукою на її слова і провалився в сон. Снилася мені наречена, а ще ельфійка, яку вбив мій попередник. Прокинувся я у холодному поту, різко сівши на ліжко. Чиясь турботлива рука подала мені трав’яний настій. Я поглянув на бабусю: жіночка була сивою, ховала волосся під зеленим платком. На ній була звичайна сіра сукня та передничок білого кольору, як у всіх слуг. Тільки в її погляді не було страху.

- Бабуся, ти не йшла відпочивати?

- Я так рада, що ви повернулися, - усміхнулася вона.

- Навіщо повторювати одне й теж?! – чесно не розумів її.

- Повернувся добрий принц, - турботливо старенька торкнулася моєї щоки. – Вам буде легше завойовувати довіру нелюдей.

Ще ніхто мені такого не говорив. Було приємно, але я відвів її руку.

- Хто сказав, що я добрий?

- Ви три дні не б’єте прислугу, спитали ім’я раба-нелюдя, погодували вовка, - приємно усміхалася вона.

- Ти помиляєшся! Батько заборонив вбивати когось на протязі двох днів, тому йдіть, поки не потрапили під гарячу руку. Нехай ельфа відшмагають, мені це зілля не подобається, - відшвирнув чашку я.

Старенька похитала головою та підібрала розбитий посуд. Стало соромно, але совість прокинулася у Микити, а не у Ноеля. Він жорстокий принц, я повинен тримати марку, щоб мене не розкусили. Ця старенька вже помітила стільки різного в нашій поведінці. Можливо донесе королю, а тоді… Краще не думати, що тиран зробить з самозванцем.

Рани мене більше не тривожили: чи бабуся постаралася, чи зілля ельфа, якого я покарав просто так. Сатору все чекав від мене чогось поганого, коли я зламав низький стіл у кімнаті з каміном. Наступний було вибите вікно, в яке полетів підсвічник та спалені портьєри. Вони загорілися самі по собі, я нічого не робив, тільки бажав все трощити. Слуга збився з ніг прибираючи мій безлад. До мене навідався королівський маг. Я зло дивився на нього, думаючи як спровадити подалі цього неприємного типа.

- Ваша високість у вас прокинулася магія, тому у вас такий настрій.

- Що не так у моєму настрої!? – гаркнув я, перекидаючи на підлогу прозору тарілку з фруктами.

Червоні яблука розсипалися по килиму, я хмуро простежив як одне з них докотилось до ніг архимага. Маг був спокійним, видно звик до закидонів принца. Він поставив на стіл скляний шар, як у циганських ворожок, та попросив покласти на сферу руку. Я нехотя підкорився, хоч бажання все трощити нікуди не зникло. Сфера засвітилася червоним, потім жовтим та спалахнула вогнем.

- Ваша магія вогняна, принц Ноель, - повідомив маг.

- Думаєте, я сам не здогадався, коли спалив півкімнати?! – бурчав я.

- Я принесу вам магічні книги, - проігнорував мене архимаг. – Вони допоможуть вам з вашим даром. У вас унікальний талант…

Бла… бла… бла. Я перестав його слухати, мріючи, щоб він по скоріше лишив мене наодинці. Він був неприємним, хоч я не відчував від нього загрози чи якоїсь пакості.

- Принц Ноель, - торкнувся руки маг. – Я лишаю вам амулет для телепортації, він може перенести вас та ще двох істот у будь-яке місце. Кожного місяця, ви повинні його міняти.

Я кивнув, одягнув амулет на шию. Нарешті маг, який дратував мене покинув мої володіння. Я лежав на дивані, плював у стелю, поки Сатору прибирав безлад у покоях.

- Нудно… Коли ці магічні книги принесуть?

Сатору ходив як неживий, коли я кидав на нього невдоволені погляди. Король Тиранус закрив мене у покоях на два дні, щоб я не натворив біди. До дверей приставив охорону, яка нагадала мені про королівський указ. Я завалився на диван, накривши обличчя книгою по історії. Вона вкривалася пилом на одній з полиць у вітальні. Видно принц не цікавився своїм минулим. Хоч у мене теж не було бажання вчитися. Я відчув себе в’язнем, хоч і носив титул принца. Щоб розвіяти нудьгу вирішив поговорити з розумною істотою. На жаль, крім Сатору, не мав нікого у розпорядженні.

- Сатору, у тебе є рідні?

Слуга сидів на колінах коло моїх ніг та не знав як реагувати на запитання.

- Немає, - ледве чутно відповів він.

- Покажи другу іпостась, - сів я, відкинувши книгу.

Сатору перелякано опустив голову в підлогу, я помітив як блиснув нашийник.

- Не можу, - ще нижче опустив голову Сатору.

- Розкажи тоді про війну.

Якщо моє прохання й здивувало Сатору, то він не подав виду. Я вже знав, що світ у який я потрапив називався Майрім. У ньому жило багато магічних істот, людей те нелюдей. П’ятдесят років тому почалася війна, яку досі вів король Тиранус, по суміснитству мій батько.

- Початок війни я не пам’ятаю, - заговорив Сатору, - старші говорили, що в ліси ельфів впала небесна зірка, яка лишила магії багатьох істот. Наприклад, вампіри вимерли на протязі десятиліття, а у перевертнів перестали народжуватися діти з двома іпостасями, а найгірше зникли дракони.

При згадуванні драконів в грудях приємно потепліло.

- Люди почали війну, вони шукали зірку, бо вірили, що вона контролює потоки магії. Я не знаю як пояснити, бо не володію магією.

- Як ти потрапив у замок?

- Наш водойом висох, ми хотіли перейти до річки, де на нас напали мисливці з джеманітами. Я потрапив у замок…

Що таке джеманіти я знав приблизно. Вичитав у книзі по історії, що це живі кристали, які за допомогою магії ростуть навколо живого організму. Пробити їх було неможливо, лише переплавити. Істота, яку ловили в кристал впадала в анабіоз, а коли приходила до тями ставала рабом або не прокидалась зовсім. Люди були жорстокі до істот, яких завойовували. За п’ятдесят років король Тиранус та його батько підкорили всі народи на континенті, створивши величезну Імперію. Меншини нелюдей поступово вимирали, або втікали в лісову хащу, щоб не зустрітися з людьми. Кожні два місяці замок висилав рейди на пошук нелюдей для робіт, магічних експериментів та гладіаторських боїв. Люди винищували тих, хто не був на них схожий.

Найкраще влаштувалися ельфи, які жили двома общинами. Хоч вони втратили магію, не перестали бути сильнішими за людей, тому за угодою вони посилали своїх «на службу» на десять років. Кожен мав відробити своє життя. Хоч такий узурпатор як Тиранус часто порушував ці домовленості, караючи ельфів без причин. Навіть Ноель задушив ельфійка з гарему…

Люди завжди руйнували природу, у цьому світі нічого не змінилося.