10. Прокляття принца

Наш рейд, довжиною у місяць, підходив до кінця. Я мріяв про теплу ванну та м’яку постіль. А ще хотів потримати на руках Таурона. Сидячи на коні, я вирішив заскочити ненадовго до ельфів, щоб забрати хлопчика та відпустити з клітки порушника. Всю дорогу я мало говорив, думав про свій сон та Калеба, який так і не повернувся. У чому я помилився? Важкі думки не давали часу розслабитися чи відпочити.

Оулін намагався мені відволікти, я радий, що знайшов ще одного друга. Вже для себе вирішив, що не відпущу мага та Редіан. Вони довели, що на них можна покластися, а ще мої сни не давали спокою. Шкода, що Калеб не повернувся, хоч у моєму сні він був. Можливо ще колись наші дороги перетнуться.

Довга дорога через хащі сильно вимотала воїнів, до селища ельфів ми приїхали втомленими. Нам виділили той самий дім та привели чорнявого хлопчика. Відіспавшись та пообідавши, я сів поговорити з хлопчиком.

- Варіель, скільки тобі років? – спитав я, що не лякати хлопчика.

- Двадцять, ваша милість, - горбився під моїм поглядом хлопчик.

- Десять на людський вік, - пояснив мені Оулін, який підпирав двері.

- Звідки ти взявся у селищі?

Варіель пожав плечима, я торкнувся його волосся. Він зжався, чекаючи удару. Хлопчик не був звичайним ельфом і не тільки зовнішність підтверджувала той факт.

- У тебе є дар?

Маленький ельф похитав головою. У такому віці дар міг ще спати, хоч у ельфів більше хисту до магії, ніж у людей.

- Він занадто малий, принц, - подав голос Оулін. – Він проявиться після першого повноліття в сорок.

- Тоді твоя служба буде довшою, - сказав я ельфу.

Дитина не піднімала голови, не зовсім розуміла дорослі слова. Валеріан був радий, що його не карали за інший колір волосся. Нагодувавши Варіеля перед від’їздом, а пішов до клітки, де сидів замурзаний ельф. Його ніхто не випускав, опасаючись мого гніву, але годували та поїли. Коло клітки я помітив гарну жінку, яка зблідла помітивши мене. Чим ближче я підходимо, тим сильніше її опановував страх.

- Ваша високість, я…

Я жестом велів їй замовкнути, вона винувато опустила голову. Я спіймав її на гарячому, коли вона годувала ельфа. Мабуть, це її син, хоч по зовнішності вона може бути і сестра, і донька. Цей народ довгожителів і старість до них приходила після кількох століть. Ельф у клітці занервував та дивився на мене з ненавистю.

- Досі думаю, що з тобою зробити, щоб інші не повторити твій дурний подвиг, - ліниво розтягував я слова.

Ельфійка вчепилася в клітку, намагаючи захистити сина сласним тілом. Ельф лише фиркнув до мене. Захотілося полоскотати їх нерви.

- Совість не мучає? – зло глянув я на ельфа. – Якщо я її вб’ю? Зламаю шию як попередній.

Я різко схопив жінку за горло, вона не пручалася, лише з очей бризнули сльози. Я здавив їй горда, а ельф у клітці взвив:

- Не треба! Помилуйте! Я все зроблю!

Я сильніше стиг горло ельфійці, її ноги стали підкошуватися, вона відкривала рот, щоб ухопити повітря. От-от вона втратить свідомість від нестачі повітря. Я слідкував за її станом, щоб не перетнути межу. Я ж не вбивця.

- Мене візьміть, лишіть матері життя! – жах очах полоненого нарешті заставив мене змилуватися.

Я відпустив ельфійку, яка впала на землю та закашляла, вдихаючи таке солодке повітря. Не збирався її вбивати, але хотілося провчити цього самодура.

- Я лишу їй життя в заміну на твоє, - розвернувся до нього спиною. – Через місяць прийдеш у столицю.

Я не став дивитися як інші жителі селища відпускали свого собрата, як зло слідкували за кожним моїм рухом. Сам стрибнув у сідло та направив людей у столицю. Мою спину пожирали погляди, сповнені ненависті та злоби. Якби їх погляди могли вбивати, то я помер би не один раз. Я ігнорував їх, перемовлявся з Редіан, яка несла у сумці сплячого маленького нага. Вона просила дозволу доглядати за маленьким нагом. Я дозволив, капрал ніжно посміхнулася, торкнувши рукою малюка. Оулін, попереду якого їхав малий Варіель, розвіював мої хмурі думки. Його рука зажила, але сліди від кликів лишаться на все життя. Я відчув вину.

Покидаючи ліс, я постійно озирався. Здавалося, що за мною весь час хтось спостерігав. Не ворог – я впевнений, але спокою не було. Вийшовши на широку дорогу, яка виводила з лісу, я сповільним коня.

- Щось не так? – з тривогою питає Оулін.

- Принц?! – Редіан одразу дістала меч.

- Все добре, їдьте вперед, - скомандував я.

Вони нехотя підкоряються і лишають мене серед дороги. Я озираюсь і чекаю. Чого, не знаю, але щось не дає мені зрушити з місця. Нарешті рух кущів виводить мене зі спокою, мій звір готовий випустити пазурі. На дорогу виходить Калеб у брудному одязі.

- Набігався? – питаю я.

- Не зовсім, ваша величність, - чесно відповів Калеб. – Ви мені лише день дали на волі!

- Передумав?

- Я хочу повернутися, - говорив вовк, - ви приймете?

- Обов’язково, після клятви, - промовив я.

- Тільки можна нашийник без шипів, - попросив Калеб.

Серце стиснув біль, я не хотів одягати на нього залізяку. Він підійшов ближче, мій кінь занервував, відчуваючи хижака перед собою. Я погладив його по гриві та подав руку Калебу. Він застив на мить, потім чмокнув руку.

- Що ти робиш? – не зрозумів я.

- А що треба? – дивувався Калеб.

- Застрибуй!

Калеб вмостився за мною та тримався за сідло. Скоро ми приєдналися до інших. Редіан знову злилася, а люди розглядували мого охоронця.

Замок не змінився за мою відсутність. Зустрічали мене з опаскою, пам’ятали, що я влаштував перед від’їздом, лише Сатору посміхнувся, коли побачив мене. Відпустивши капрала і її людей, я відправився у басейн, де відмокав майже годину. Потім загнав туди ж Калеба, від якого тхнуло потом та лісом. Перетворення вовка Сатору помітив одразу, але нічого не сказав, лише частіше став посміхатися.

- Сатору, ти про нагів що знаєш? – спитав я за обідом.

- Майже нічого, принце, - опустив голову він.

Калеб стояв коло каміну у новій формі та пригладжував волосся, яке не захотів обрізати. Я дав йому шнурок, щоб перев’язати волосся.

- Я знайшов нага, Таурону вже місяць, про нього нема кому піклуватися, - заговорив я.

- Малюк вилупився? – здивувався Калеб.

- Ти все пропустив, гасаючи по лісу.

- Я дуже довго про це мріяв, - коротку відповів Калеб, поправляючи нашийник, який знову прикрашав його шию.

Мені довелося одягти його, хоч він був звичайним як у слуги. Не міг я змінити устрої, які ввів король Тиранус. Калеб міг не повертатися, залишитися там на вол, але чомусь наші долі переплелися. Я господар, а він - слуга.

- Поки він у Редіан, - продовжував я. – Сатору у замку немає нагів?

Слуга похитав головою.

- Лишимо його поки там, тільки знайди мені книги.

- Добре, ваша високість, - вимовив Сатору.

Роздавши накази стосовно малого Варіеля та Оуліна, я вирішив навідатися до тирана. Короля ніяк, навіть у думках, не міг назвати батьком. Відчував наш родинний зв’язок по крові, але не більше. Стоячи коло дверей кабінету, я довго не вагався зайти. Мені було неприємно знаходитися в присутності надмінного та жорстокого чоловіка. Він постійно пах кров’ю, впевнений, що це не парфюм.

- Все добре? - спитав Калеб.

Я кивнув та увійшов. Тиранус сидів у кріслі та говорив з кимось через сферу зв’язку. Побачивши мене, він поспішив кінчити розмову. Я всівся на вільне крісло та розглядував чужий кабінет. Багато стелажів з книгами, чотири крісла, навколо низького столика. Стіл з дорогої деревини, за яким сидів король, був завалений книгами та рукописами.

- Я повернувся, ваша величність.

- За місяць у лісі розгубив залишки вічливості? – насупив брови Тиранус.

Я промовчав. Король відставив сферу та поглянув на мене.

- Я чув про твої подвиги, - почав тиран. – І про ельфів, і про нага, і навіть про вовка, якому ти провів ініціацію та притягнув у замок. Здоровий глузд розгубив?

- А що не так?

Король скипів зубами, я вскочив з місця, відчуваючи небезпеку від нього. Удар застав мене зненацька, біль у щоці та скулі спахнув одразу.

- Як ти говориш зі своїм королем?

Так, він король, а не батько. Хто ж ще може зустріти сина побоями після місяцевої розлуки. Він наступного удару я ухилився, чим розгнівав короля ще більше. Тиранус став говорити закляття. Я знав, що він сильний маг і мені буде непереливки, якщо він нападе.

- Я хотів спитати про печать!

Я швидко розстібнув сорочку та показав Тиранусу круглий символ на грудях. Король враз змінився в обличчі та торкнувся знаку.

- Коли?

- Перед моїм від’їздом, - говорив я. – Я не контролюю цього монстра.

Король важко видихнув, у його погляді мелькнула провина та біль. Невже я щось пропустив?

- Ходімо, я покажу тобі одне місця.

Тиранус смикнув металевий свічник на стіні та відкрив потаємний прохід. Я рушив за ним, освітивши нам шлях невеличкими язичками полум’я. Кілька хвилин ми петляли коридорами, поки не вийшли до просторої печери, вкриту кришталем. Я ахнув від подиву, бо все це багатство знаходилося під замком.

- Я побудував замок на місці печер, - пояснив король, - для твоєї матері.

Я вперше за час перебування у цьому світі почув про покійну королеву. Невже у цього тирана була дружина? Хоча тоді звідки взявся Ноель… Я засміявся про себе. Кришталевий гроб серед печери притянув мій погляд. Тиранус відкрив кришку та поцілував чорняву жінку у червоні уста. Вона була гарною, доброю, серце защемило. Я зрозумів, що це моя мати, заодно пригадав казку про Білосніжку.

- Мама…

Я торкнувся її м’якого волосся, здавалося, що вона спала.

- Це прокляття, - сумно заговорив король. – Коли впала зірка, Елея була вагітна тобою. Я обожнював свою дружину, хоч наш шлюб її родина не прийняла. Елея мала у собі кров драконів, яка передалася і тобі при народженні. Прокляття пало на неї, а половина передалася її дитині при появі на світ.

   Він замовк, перебираючи м’які локони дружини. Я лише дивився, не в змозі вимовити ні слова. Невже смерть дружини так змінила короля. Не смерть, а закляття сну, коли не в змозі поговорити з коханою. Зараз я побачив не злого тирана, який вбивав нелюдей, а чоловіка втратившого сенс життя.

- Скільки ж мені років? – вирвалось у мене.

- Майже п’ятдесят, - повідомив король Тиранус, накриваючи гроб. – Я не знаю чому прокляття прокинулося лише зараз.

- Люди стільки не живуть!

- Ноель, у тобі кров драконів та магів, ти проживеш пів тисячоліття, якщо знімеш прокляття, - говорив Тиранус, коли ми поверталися в кабінет.

Я не знав, що сказати.

- Тобі треба знайти зірку, яка знищіла останнього дракона. Можливо тоді, ти врятуєш своє життя.

Ніякої тобі настанови чи співчуття! Можливо, виживеш… Він взагалі мій батько? Слова короля гнівили мене, я поклонився та вилетів з кабінету. Стискав зуби, що б не ляпнути нічого зайвого. Грюкнувши дверима, я зло глянув на Калеба.

- Ваше обличчя…

Я торкнувся щоки, яка відізвалася болем. Залишиться спогад про візит до короля.

- Він король і має право…

Ми не говорили, коли поверталися до моїх покоїв. Калеб стояв за дверима, я ж зник на цілий день. Спаливши півлісу, я заспокоїв свого звіра. Отже, що ми маємо? У мені пробудилася кров драконів, яку я не міг контролювати через прокляття. Жити можу перестати у будь-який момент, а ніхто не підкаже як зняти прокляття. Навіщо мені дали другий шанс?

Впавши у спалену траву, я розкинув руки. Мені захотілося померти. Навіщо все це звалилося на мою голову? Хіба я хотів бути принцом?