20. Рішення, яке подовжує життя

Я опинився на гірському перевалі як і розраховував. Останній раз озирнувся на темний ліс, де спали мої люди, Айнур та вовк. Я видихнув, розуміючи, що з кожним кроком мене покидає надія. Нічого не пояснивши, я просто зникну з їх життя. Їм так буде краще? Вони будуть у безпеці? Я безсило волочив ноги по кам’янистій місцевості та пробивався вгору. Думки заполонив біль, тому я перестав себе корити, хотілося нарешті закрити у спокої очі та заснути без кошмарів.

Два дні я добирався до храму, хоч не був впевнений, що він стоїть саме тут, а не на кілька кілометрів далі у будь-який бік. Мої блукання дали результат лише через ще один день. Я опинився перед зруйнованими сходами, які губилися у сутінках. Важко переставляв ноги та думав про людей та нелюдей, які стали мені рідними за час у цьому світі. Знову сплив образ темноволосої Айнур. Запах ромашок та спокій. Ось, де моя душа могла відпочити, але я не лишився поруч з нею й на день. Чому? Упустив такий шанс… Хоча ні! Моя смерть не принесе їй задоволення, якби вона швидко здогадалася, що ми пара. Краще нехай нічого не знає.

Йдучи в гору я згадав, що не зможу виконати клятву Калебу. Він хотів свободи, я ж дурень пообіцяв. Дивлячись на мізинець з тату, мучився домислами та самоосудом. Криваве світіння заходу сонця відбивалося від товстих стін храму, який виріс ніби з частини гори переді мною. Кам’яний храм, колись, вражав своєю розкішшю і розмірами - його стіни прагнули вгору, масивні кам’яні колони підпирали величаві склепіння стель, які розташовувалися так високо, що губилися з виду. Колони ці тримали гігантські, майстерно виточені з сірого мармуру скелети ящірів. Скульптори створили їх настільки натуралістично, що по шкірі пробігав холодок при одному лише погляді на ці твори мистецтва, навіть за час запустіння, вони не втратили своєї величавості. Скелети були немов прикуті до колон. Задрапіровані, ніби кров’ю, червоної парчею, кам’яні стіни відбивали вогники сонячних промені. Я закинув голову, щоб осягнути поглядом споруду та рішуче ступив на територію храму.

З середини храм був запущений та пустим, а ще по величезному залі лежали скелети людей та драконів. З легенди я знав, що тут вони знайшли свою смерть від руки одного дракона. Переступаючи великі кістки, я пройшов до кам’яного виступу-алтаря та оглядівся по сторонам. Я не знав, що шукати чи кого чекати. Думав, що одразу помру, коли прийду сюди. Біль у грудях ставав нестерпним, я був готовий вити від безсилля.

- Нарешті… - прозвучав голос-ехо. – Останній спадкоємець…

Привид сивого дідка зявився ні звідки. Він виник переді мною та роздивлявся моє змучене болем обличчя та тіло.

- Я прийшов…

- Бачу. Ми довго тебе чекали.

- Ми це хто? – поцікавився я.

Старий озирнувся до скелетів та понурив голову.

- Я не спадкоємець, у мені мало3, крові драконів, - вимовив я, хоч кожне слова давалося важко через біль.

- Ти останній, тому не важливо, наскільки чиста твоя кров. Якщо ти приймеш свою суть, ти виживеш.

- Зніму прокляття? – завчасно уточнив я.

- Це не зовсім прокляття, а захисні чари твоєї матері, які перемішалися в тобі з падінням Зірки, - говорив старий.

Дихати ставало важче, а повіки наливалися свинцем і у будь-яку мить могли закритися. Від болю мій розум плавився та вже не помічав старого привида.

- Прийми свого внутрішнього дракона і ти будеш жити!

Вихори вогню рвонули до мене, варто було тільки замовкнути старому, я був розлючений. Я був лютий до такої міри, що ледь контролював найнебезпечнішу стихію - вогонь, до якої був більш ніж розташований. Мій звір – дракон рвав моє тіло, старий ледве встиг виставити перед собою щит. Він ледь витримав атаку, щоб я не зруйнував храм. Останнє, що пам’ятаю, перш ніж сонячне світло померкло в очах - це біль. Гострий, ріжучий, всепоглинаючий. Біль, який вибивав повітря з легенів, не даючи можливості закричати або хоча б зробити вдих, і темрява, що прийшла слідом, стала порятунком. Далі почався мій персональний ад…

Я то прокидався, що поринав у море болю. Тіло не підкорялося, я перетворювався у дракона і назад. Завмирав наполовину людиною та терпів нестерпний біль. З часом мої перетворення стали менш болісними, а одного дня я прийшов до тями в озері. Я лежав у воді, не відчуваючи нічого. Стільки часу пройшло, не знаю, лише з кожним разом прокидатися ставало важче. Хтось скаламутив поверхню води. Я відкрив очі, побачивши навпроти себе, ніби стояв перед дзеркалом, тільки його волосся було червоним, а в очах спалахувало полум’я.

- Микито, коли ти мене впустиш? – запитала моя копія.

- Я тебе не тримаю.

- Не тримаєш, але не впускаєш, - зауважив він та підплив ближче. – Принц ігнорував мене все життя, а з твоєю появою я нарешті прокинувся і мою шанс на існування.

- Що ти хочеш?

- Впусти, ми станемо одним цілим, - говорив червоноволосий. – Я не хочу бути твоїм звіром та монстром. Разом ми будемо вогняним драконом.

- Навіщо?

- Ти ж хочеш повернутися? Тебе чекають і шукають! Давай, візьми себе в руки, Нікіта!

Він потянув до мене руку, але ближче не міг підпливти. Я дивився на протягнуту руку і чомусь пригадав Айнур. Вона могла б прийняти руку? А я її? Атрофоване тіло нехотя двигалося на зустріч червоноволосому. Я ледве допнувся до його руки. Наші пальці переплелися, ми стали одним, я прийняв свого драконі. Він більше не звір, а продовження мене.

Я відкрив очі, лежачи на кам’яному олтарі в храмі драконів. Старий привид стояв поруч та вдивлявся у моє бліде обличчя.

- Що не так?

- Ти тепер дракон, - повідомив я.

- Це добре?

- Зможеш відновити наш рід.

- Скільки пройшло часу?

- Майже рік.

- Скільки? – різко сів я.

- Ти довго мучився, я вже не сподівався, що ти виживеш. Занадто мало було в тобі крові драконів, - пояснив старий. – Тепер повертайся, крім твоєї дванадцяти тебе ніхто не пригадає.

- Як це?

- Ти зруйнував прокляття Зірки, все стало на свої місця.

- А конкретніше?

Старий посміхнувся та проговорив:

- Хорошої тобі дороги … - і розтанув.

Я трохи посидів, а потім став, розім’яти ноги. Все ж цілий рік я пролежав і корчився від болю. Зараз кров бурлила і хотілося полетіти. Я вийшов з храму та перекинувся на дракона. Розправив крила та здійнявся у хмуре небо. Політ… Словами не передати… Почуття свободи та щастя, а ще миру. Айнур… Одразу подумав про неї і серце защемило від туги за нею. Я повинен її знайти, тепер вона від мене не дінеться, бо помирати я не збираюся.

***

Потрапити не помітно у власні покої в столиці імперії виявилося просто. У всьому крилі не було жодного охоронця, проте покої були чистими, ніби мене не було лише день. Я кинув одяг та викупався у басейні. Дістав чорні брюки, сорочку та темно-зелений китель зі срібною вишивкою я поглянув у дзеркало. На мене дивився високий принц з червоними прядками в чорному волоссі зі спокійним обличчя. В очах спалахували вогники від передчуття зустрічі з усіма. Хоча не факт, що за рік мене перестали чекати та згадувати.

Відвернувся від дзеркала та вийшов до спальні, коли почув чийсь викрик. Я повернув голову до здивованого Сатору.

- Ваша високість! – кинувся мені на шию радісний слуга.

Я завмер та не ворушився, а горгон розплакався, обіймаючи мене за плечі, ніби я збирався зникнути. Поки моя чиста сорочка намокала від сліз Сатору, а гладив його по спині.

- Поясниш мені щось, Сатору?

Він схлипнув та підняв до мене заплакані очі, а потім вдарив по грудям.

- Як ви могли? Зникли і пішли помирати? Ми вас довго шукали…

Він схлипував та витирав сльози рукавом темно-зеленої сорочки. Мої кольори не зняли, навіть коли я «помер». Я сів у крісло, стиснув в руці взятий зі столу стакан з вином, прикриваючи очі, намагаючись заспокоїтися, - навпроти мене стоїть Сатору, в застебнутому на всі ґудзики темно-зеленому костюмі, що підкреслював худорлявість молодої людини, він опустив руки. Зробивши просто величезний ковток, я втомлено відкинувся на спинку крісла, заспокоюючи бушуючу магію, умовляючи самого себе. Жестом посадив заплаканого горгона у крісло. Скоро він заспокоївся та підняв на мене винуватий погляд.

- Ти став вищім, - посміхнувся я.

- Чесно? – шмигнув носом він. – Маркус та Бард мене тренують, а за них пишу доклади й рапорти.

- Довіряють тобі?

- Мабуть, - спокійно вимовив Сатору. – Ви живі… Ми переживали, шукали вас, особливо Калеб. На жаль, нітхо крім нас не пам’ятає про ваше існування.

- Наслідки прокляття. А король?

- Він весь час проводить з королевою, про вас знає, але передав усе на руки Редіан, яка очолювала пошуки.

- Королевою? Мама жива? – вскочив я з місця.

- Так, - усміхнувся Сатору, - а ще у вас буде менший брат або сестра.

Я більше не став чекати, попросив провести мене до батьків. Королева Елея обіймала мене та не відпускала з обіймів, бо ми вперше бачилися. Її животик був помітний, я поклав руку, подумки вітаючись з меншим. Тиранус потис мені руку, а потім по-батьківські обняв та прошепотів вибачення на вухо. Я не сердився на нього, а матері не обов’язково знати про наші суперечки. Тим паче їй не можна хвилюватися у такому положенні.

Зустрів з друзями я відклав на наступний день, час до ранку проговорив з батьками. Нарешті я відчув себе у родин, а мій батько став іншою людиною. Йому не вистачало любові матері.

Першим до мене з самого ранку примчався Калеб. Видно він не повірив словам Сатору, ми довго мовчали, а потім його прорвало. Він виговорив мені все, що про мене думав та думає. Ми швидко помирилися, хоч я не думав на легке перемир’я з вовком. Далі прийшов Оулін, на шиї якого красувався медальйон Архимага. На сніданок зібралися усі люди, а на обід підійшли ельфи. Видно не лише я сумував за ними. Моя нова родина поряд, сміється та не боїться мене. Я щасливий…