15. Замах

Темноволосий спадкоємець Гранітного дому направив зброю вперед, цілячись мені у груди. Я легко відскочив у бік та вийшов з-під удару. Не даремно стільки часу витратив на тренування з десяткою Редіан. Ми знову закружляли один навколо одного, і знову Закарі ринувся в бій, на цей раз цілився у голову. Вкинувши свою руку для удару, рапіра з лезом відбила важкий меч противника. Трибуни гуділи, але мене ні що не відволікало. Як вихор розвернувся я, але Зак (буду скорочувати ім’я бастарда) мене не дістав, коли мітив у живіт. Я відбив удар, ще один. Я – сильний і досвідчений воїн, якщо нас порівнювати. Зак відскочив, встиг ухилитися, закричав від злості, пригнув та збирався рубанути моє плече. Я розвернувся та з ліктя вдарив у кадик. Мій противник став задихатися, розкрив рота та хапав повітря, як риба. Я заніс рапіру над головою та оглушив Зака. Він важко рухнув на холодну землю – я виграв ще один бій. Трибуни зірвалися в аплодисментах, я ж розвернувся до Тирануса. Король холодно дивився на мене. Хоч він був задоволений моєю перемогою, але ніяк не показав цього.

На трибунах стояли мої люди, але серед них не було Калеба. Я сподівався, що він наладить стосунки з дружиною та не захоче мстити мені. Редіан сьогодні виконувала роль мого охоронця, поряд стояв Оулін.  Я поклонився публіці, які вітали мене гучними оваціями, та покинув ристалище, велівши доставити до мене Закарі як тільки він прийде до тями. Маршал викрикував імена учасників наступного двобою, я ж повернувся до своїх покоїв. У мене більше не було поєдинків, тому я не зобов’язаний бути присутнім весь день.

На душі було важко. Сумно. На столі помітив вазу з ромашками. Хто їх приніс? Я торкнувся квітки рукою та пригадав запах тої, яку кохав. Сатору зізнався, що приніс квіти на моє прохання.

- Прохання? – здивувався я.

- Я довго не міг їх знайти, - говорив слуга.

- Як там мої нові раби? – сів у крісло я.

Сатору присів навпроти і став розповідати. Ніхто їх не чіпав, годували два рази на день. Спали з іншими рабами, мало розмовляють з іншими, різко між собою.

- Вони повинні здружитися, - повідомив я.

- Сумніваюсь, - чесно сказав Сатору, - люди зневажають нелюдей, а особливо ельфів, які добровільно впряглися в ярмо. Навіщо вам це?

- Поки не можу пояснити, - відвів погляд на погаслий камін я. – Ти добре малюєш?

Сатору кивнув, дістав папір та дивився на мене. Я став описувати стіл зі свого сну – слуга малював. Кілька неточних ескізів, а потім з’явилася точна копія мого столу. Я похвалив Сатору та вдивлявся у знайомі лінії круглого столу.

- Знайди Оуліна, - велів я.

Сатору не встиг нікуди вийти як після стуку зайшов маг з моїм останнім суперником. Закарі дивився прямо на мене, не забувши схилити голову у вітанні. Він мовчав, Оулін – теж, Сатору пізно вскочив з місця та впав на коліна. Я запросив жестом обох сісти. Маг почав нервувати, лише Закарі, здавалося, лишався спокійним.

- Ви хотіли мене бачити, ваша високосте? – почав він.

- Хотів.

- Рабство чи одруження на рабині? – запитав бастард.

- А ти що хочеш? – мені почав подобатися цей чесний воїн.

- Спокою, - видихнув сер Закарі.

Я усміхнувся та поклав перед ним на стіл перстень з чорним каменем для переговорів. Маг та Закарі уставилися на артефакт та переглянулися.

- Знаєш навіщо він? – питав я.

Обоє закивали головами, а кинув інший Оуліну.

- Я не люблю повторюватися. Ти повернешся з усіма додому, - говорив я, - коли будеш мені потрібен, я тебе викличу.

Закарі недовірливо одягнув перстень на палець, він утиснувся до потрібного розміру. Артефактом міг користуватися лише воїн і ніхто його не підслухає.

- Що саме вам від мене треба? – хотів уточнити Закарі.

- У свій час дізнаєшся. Йди, поки я не передував.

Закарі встав та вийшов, Оулін повернув до мене голову.

- Не розумію…

- Твоя клятва… - намекнув я магу.

Оулін стиснув кулаки, приховуючи страх. Чорна тату на мізинці легко блиснула. Наші стосунки не стали довірливими, навпаки Оулін став віддалятися, коли ми повернулися в замок.

- Ти мене боїшся? – прямо спитав я.

- Я боюсь порушити клятву, - не дивився на мене маг.

- Для початку зроби ось це, - я поклав перед ним малюнок круглого столу, який зробив Сатору. – Він повинен бути з каменю, щоб не постраждав від вогню.

Я встав, раб та маг за мною. Ми увійшли у колишню тортурну, де не так давно я знайшов потаємний прохід. Запаливши фаербол повів їх за собою. Скоро ми опинилися у величезній печері, стелю якої прикрашали біло-сині кристали.

- Стіл має стояти ось тут, а ще нормальний вихід на поверхню треба зробити, - говорив я.

Оулін кивнув, відступивши від мене на крок. Відповідь про страх нагадала мені який я негідник, що довів бідного мага до панічної атаки.

- Оулін, я не збираюся перегризти тобі горло і монстром не стану. Я видавив з тебе клятву, але мені це не потрібно. Твоє бажання?

Маг підняв до мене перелякані очі.

- Все що скажете…

Здається я загрався, Сатору торкнувся мого плеча. З печальним серцем я повернувся до покоїв, тикнув в руки слуги перстень та виставив за двері. Мені треба привести думки у порядок, я засунув неслухняне  тіло у прохолодний басейн. Тіло розслабилося і німіло, а голова – пустіла. Я повільно пішов на дно…

***

Сатору стояв за дверима та дивився на перстень, маг підпирав стіну. Чоловік устиг одягнути перстень та розглядати його під світлом.

- Я не розумію принца, - видихнув Оулін. – Чого йому від нас треба?

Горгон потис плечима, бо сам часто впадав у ступор від дій та слів його високості. Навіть, щоб сісти на крісло потрібна неймовірна сила волі та невдоволений погляд принца. Він так змінився, що всі чекали, коли Ноель стане собою, стане жорстоким покидьком, від якому знатимеш, що очікувати.

Холодок забирався у тіло, а мурашки забігали по спині. Сатору перелякано глянув на мага, Оулін напрягся та повернув голову до покоїв. Різко обох охопило нехороше передчуття, вони вбігли у кімнату без дозволу.

- Принце! – крикнув Оулін, а Сатору побіг в купальню.

Сатору пискнув, побачивши Ноеля на дні басейну. До нього приєднався Оулін. Разом вони швидко дістали холодне тіло принца з води. Оулін переніс його на ліжко, Сатору водив руками над тілом принца та хмурився.

- Воду отруїли.

- Я покличу мага, - говорив Оулін, направляючись до дверей.

- Ні, - схопив слуга за руку його, а іншою зняв свій нашийник з гербом імперії. – Нікого не можна підпускати до принца – вони можуть бути причетні до замаху на його життя.

- Ти як зняв?..

- Просто, принц так захотів, - виводив отруту з організму лежачого Сатору. – Він сильно змінився за останні півроку, ніби став іншою людиною.

Принц Ноель рівно дихав, але не прийшов до тями. Піт виступив на лобі слуги, але він не зупинявся. Різко потемніло перед очима, Оулін підтримав падаючого слугу.

- У тебе малий запас, треба інший маг води.

- Ельф – маг, - важко дихав Сатору.

- Він раб…

- … тому не зможе нашкодити принцу через нашийник, - присів на край ліжка Сатору, - і треба повідомити Калеба.

- А вовк навіщо?

- Він довіряє Калебу, як рідному чи брату, - показав тату на пальці принца слуга. - Дав йому якусь клятву. Я навіть трохи заздрю їх дружбі.

- Дружбі? – очі мага округлилися.

- Принц не монстр, просто дуже самотній і не знає як привернути до себе увагу.

- Він завжди у центрі, - буркнув Оулін.

- Біжи за ельфом, Редіан захопи, - став одягати нашийник Сатору. – І нікому не доповідай про цей замах, бо ми станемо крайніми.

Маг кивнув, розумів, що з початку треба врятувати принца. Скоро Оулін привів Фаріеля, а люди Редіан стали обшукувати замок. Маг з допомогою Маркуса зміг знайти магічний слід отрути та пішли по ньому. Сатору витирав піт з чола принца та погляду вав на ельфа. Шатен з синіми очима дивився на слабкість всього ворога та радів від душі. Ельф мовчки дивився на іншого раба.

- Вода була отруйна, - розказував Сатору, - частину я вивів, допоможи врятувати принца.

- Я ненавиджу його!

- Ти раб і не зможеш завдати шкоди його високості, - повідомив слуга.

- Чому за нього заступаєшся? Він монстр! – буркнув ельф.

Горгон був на голову менше Фаріеля, сидів на краю ліжка принца. Він протянув руку ельфу, щоб з’єднати магічні сили. Холодні руки ельфа не відгукнулися до горгона.

- Ми обоє маги води, зможемо врятувати його.

Ельф видихнув та дозволив позичити свої сили. «Гірше вже не буде!» - думав він. Фаріель та Сатору взялися за руки, а інші поклали на принца Ноеля. Вони шепотіли довгу пісню, а принца вигинало від болю. Різко він розплющив очі та розкашлявся, випльовуючи воду. Горгон витер обличчя Ноелю та вклав на подушку. Принц повільно задихав.

- Принце! – взяв його за руку Сатору.

Ноель не міг сфокусувати погляд і знову закрив очі. Ельф хмуро дивився на здорового принца та відійшов до стіні. Здавалося, що його разом покинули всі сили. До кімнати увійшли маг, Редіан та Маркус.

- Як він? – спитав Оулін.

- Спить, бо втратив багато сил, - сказав Сатору.

Редіан з полегшенням видихнула, а потім помітила круглий символ на грудях Ноеля. Вона підійшла ближче, щоб впевнитися, що зір її не підводить.

- Що це? – спитала капрал.

- Прокляття принца, - сухо відповів Оулін.

- Воно вперше з’явилося півроку тому, коли принц прийняв магію, - розповів Сатору, - тоді він став змінюватися…

- Не зовсім вас розумію, - повідомив Маркус, поглядаючи на невдоволеного і знесиленого ельфа.

За тиждень у конюшні вони налагодили стосунки, іноді розмовляли. Всі озирнулися на шум коло каміну. Калеб з’явився вчасно, затискаючи у руках артефакт переміщення.

- Що у вас трапилося? – прямо спитав він.

- У тебе вихідний, чого дружину залишив? – питав Оулін, щурячи погляд.

- Не смішно, маг, - підійшов вовк та помітив блідого принца. – Знайшли смертника?

Редіан та Оулін похитали головами. Калеб видихнув, знаючи, що Сатору не дасть принцу померти. Вовк вдихнув запах та чихнув.

- Якась дивна магія, - мовив перевертень.

- Я помітив, - відповів Оулін, - але слід веде в нікуди.

- Перевіримо?

Вовк та маг вийшли, Редіан зайнялася своєю роботою, ельф та Маркус повернулися на конюшні. Великий турнір не кінчився, тому роботи у них було аж занадто багато. Лише Сатору лишився сидіти коло принца, оберігаючи його сон та спокій.