Мене бере на руки бог в вінку із маків – виносить із боліт, геть від болотного царя несе, я обіймаю його шию.
Крилатий бог в вінку з червоних маків – несе мене далеко, далеко, як і щоночі, а я, така маленька перед ним,
так притискаюсь до його грудей.
Так тихо у нічному небі – підозріло аж, і Місяць яскравіше, ніж звичайно, мій бог, знайомі ми з тобою, та щось змінилось у тобі.
Мовчить – ну звісно, це, певно, перший бог в моїм житті, який зі мною говорити не схотів – й не хоче, мовчазний,
величний.
Не впізнаю його знайомі риси – він начебто засмучений, без настрою, десь глибоко в думках, не тут.
Щось холодно в нічному небі – зазвичай тепліше і затишніше, крилатий бог в маковім вінку затишно, ніжно,
заколисує мене. А холод – то повернення в болото, пробудження з царем десь поряд, в ліжку.
Холодні чорні крила – від них той холод, і навіть світло Місяця їх оминає: червоні маки на чорній голові.
Тебе не знаю, боже, але коли я виступала проти хоч якогось бога, правда ж? Неси мене – ти, певно, знаєш, що робиш.
Ніч холоднішає – яскравий Місяць чомусь увагу на мене звернув, своїм холодним сяйвом (тепліше що од чорних крил)
торкається мого обличчя: все буде добре, мовляв. Не плач, Меліндо.
Та я давно не плачу уві сні – в обіймах бога у вінку з червоних квітів я навчилась забуватись, сьогодні холодніше –
це не привід плакати.
Зникають зорі – незнайоме небо, і чорнокрилий бог зливається із ним, але я відчуваю, відчуваю: його руки, холод змахів крил.
Я неминуче провалюсь у сон – прокинусь зранку. Я засинаю мовчки зазвичай, та щось сьогодні дивне, сьогодні дивна ніч.
І дихається легше – як востаннє чи як вперше! – і, наче дихаю, кажу до бога: «якщо колись зустрінешся з Деметрою –
то попроси, хай моїй мамі передасть, що зі мною все в порядку».
Деметра ходить по землі й за собою лишає слід із маків – такі самі, як на вінку у цього бога, так, моя мама любить маки.
Я б і сама, і ще давно сказала їй – попрохала б, та я позбавлена царем болотним дару мовлення.
Це головна його тортура: лиш смерть, так він сказав, мені поверне голос.