– Не цілуй мої ноги, вони всі поранені, закривавлені, не треба, спинись, людино.
– Це єдиний спосіб, в який я можу тебе зцілити, інакше ти стечеш кров’ю.
Афродіта спустилась з гір: вся заплакана й в порваній сукні, лишала по собі криваві сліди, кульгала, ледь рухалась.
Тяжко дихала, неритмічно, нерівно, – здіймався та западав живіт, богиня сіла під дерево, притулилась спиною,
ноги витягнула. Вона відпочине, та її болю відпочинок не треба.
Скорботна і втомлена – скорботою втомлена, навіть вітер не підходив до неї, щоб змахнути гарячі сльози.
Самотня і змучена – самотністю змучена, Афродіта задрімала під деревом.
– Адоніс, чекай, Адоніс! Я йду зустрічати тебе з полювання, – розмовляла вона уві сні, точніше – у легкій дрімоті, маренні.
Адоніс стояв – і не рухався, та Афродіта не могла дійти до нього, і, як мріяла, зустріти його з полювання. І ніколи не дійде
і не зустріне.
Афродіта прокинулась від дотику до точки пульсу.
В такому стані і знайшла її Мелінда: вона проходила повз, збирала квіти і трави, і побачила, того одразу й підійшла.
А хто ще підійшов би, як не проста дівчина? Всякі поети й скульптори шукають собі тільки красивих і чистих богинь,
а не змучених болем, не блідих та скривавлених.
В Мелінди золоті коси і такі ясні очі, з такою щирістю і бажанням допомогти дивиться вона на бідну Афродиту.
– Не цілуй мої ноги, вони всі брудні: я ступала ними по землі, людино.
– Але ж це моя земля.
Афродіта заплющує очі – Мелінда цілує її брудні, закривавлені ступні, і без того червоні вуста стають червонішими від крові богині.
Біль йде – на його місце приходить зцілення, Афродіта самотня – у спогадах, спогадах, спогадах,
хоч і (тепер) недосяжний Адоніс там поряд.
З пальців виймає гострі камінчики, змахує пил, тремтить щось всередині в дівчини: кому, як не смертним, допомагати богам.
Пощипування і лоскіт у п’ятках: Афродіті стає божественно легко, сльози минулого висихають на довгих віях.
Вона відкриває очі. З кривавих слідів проростають кущі з червоними квітами: посміхається, мовчки – і трішки сумно.
– Якби ти не знала, що я – богиня, ти б так само цілувала мої зранені ноги?
– Звісно.
Мелінда говорить тихо й сором’язливо, витирає вуста рукою. Афродіта дивиться на неї велично і вдячно:
– Як тебе звати? Я назву ці квіти на честь тебе.
Мелінда дивиться на троянди, на богиню, відводить ясний та щирий погляд убік:
– Мелінда. Прошу вас, не треба на мою честь. Я не хочу лишатися в вічності – хочу лишитися тут.
Афродіта з розумінням киває, подається вперед – сили потроху повертаються у втомлене тіло, бере юну красуню за руку.
– Добре. Я ще подумаю, як їх назвати.