Ми домовились побачитись навесні – і уві сні скріпили нашу обіцянку, взявшись за мізинці, і знаєш – я б тебе не відпускав,
сон відпустив.
«Лишу тобі відкриті двері, ти головне – знайди їх, ти головне – побач», – так і сказала, аби ж я точно пам’ятав:
у сні чи наяву.
Серед квартир далекого району ховається маленький рай з відкритими дверима: там хризантеми, і хто ростить кого –
вони тебе чи ти їх так і не зрозуміти, бо настільки ви існуєте в якійсь гармонії, ви наче сестри.
Сидиш за столиком. Ти біла хризантема серед білих хризантем, ти жовта серед жовтих, ти…
Сузір’я Діви щоночі дивиться на тебе, і кожен раз – із заздрістю в долоні б’є та питається: «чому ж ти не моя?».
І зірочки на мить стають яскравіше та гарячіше.
Здається, про таких як ти, у світі кажуть, що їх весна за руки потримала, бо інакше й не пояснити те, чому
/такі у тебе теплі руки/ так квіти тебе люблять і так охоче ростуть десь біля тебе, квітнуть.
Твоя квартира – немов під тебе переписана казка про Снігову Королеву, де ти на хризантеми троянди замінила.
Планета у планеті, всесвіт у всесвіті – магія. Не народилась та людина, яка б сказала, що ти не чарівна.
І я шукав твій хризантемний рай, ховав твій дотик до мізинця під каблучкою, а погляд намагався втримати в шарфі.
Здається – виходило, бо щоб робив я ці довгі місяці скитань та пошуків, багато кави вистигло в моїх руках, яку я ніс для нас.
Питався в білих квіток абрикос, питався в білого бузка, побілених дерев, бордюрів, а холоднішало – то в жінки в білій шубі,
в сніжинок, і в білих цяточок зірок, та шлях сплітався в петлі, у візерунки, вітражі, змією в хвіст собі впивався.
Та я прийшов – одного дня немов прозрів, немов дістав якийсь колючий скалок з ока.
Ти гладиш квіти хризантем, тримаєш на колінах їх, неначе білих кошенят: у тебе правда теплі руки, не брешуть сни ніколи.
Стигне кава. Сон відпустив би твою руку,
а я не відпущу.