Богиня Діана більше всього на світі ненавидить закоханих фавнів.
Фавни для богинь і німф – як маленькі противні собачки: проти них нічого неможливо вдіяти, бо один рух –
і від нього нічого не лишиться.
Закохані фавни – ще гірше, хтиві набридливі козлики.
Діану чомусь вони страшно люблять – тільки починається сезон, коли ліниві та ніжні теплі весняні дні переходять у спеку –
то чекай фавнівських залицянь.
Богиня Діана бігає швидко, і цим кривоножкам її в житті не догнати.
Вона біжить – вона біжить красиво й витончено, крізь ліси, крізь галявини, під сонячним світлом вона як жива
бронзова статуя.
Діана не оберталась – просто бігла вперед, поки не спинилась.
Десь там, за деревами, було чутно, як щось шепоче річка: щось на своєму, не звертаючись ні до кого, і водночас –
звертаючись до всіх.
Богиня схилилась – перепочивала, відновлювала дихання.
Тіло блищало під проміннями сонця – ні, це було не якесь божественне сяйво, зовсім ні: Діана сильно спітніла,
срібні струмки стікали по шиї, руках, липла туніка до тіла.
Вона майже одразу зрозуміла, що за нею спостерігає хтось.
Це не був хижий та жадібний погляд одного з закоханих фавнів, на неї дивився хтось, як дивляться зазвичай на богиню,
захоплений погляд когось зі смертних.
«Виходь, я знаю, що ти тут і що дивишся на мене».
За деревом ховалась дівчина з золотими косами – це була Мелінда, яка гуляла в лісі та, відчувши наближення богині Діани,
сором’язливо сховалась.
Мелінда слухняно вийшла з-за дерева, схиливши голову.
Вона була захоплена такою втомленою і рясно спітнілою богинею: їй навіть на мить здалося, що це була просто жінка,
просто звичайна жінка.
Краплі срібного поту Діани падали: з рук, з чола, навіть з ніг, з-під туніки.
Мелінду кинуло в жар від звернення – кинуло в сором можна сказати, вона відчула це в животі, в стиснутім горлі,
під пахвами, на спині.
Діана оцінила красу Мелінди, але точно не так, як Мелінда – Діани.
«Що ж, ти справді не фавн», – сказала Діана. – «Я, чесно кажучи, сильно втомилась від них, ти б знала, сестро,
можна спокійно зняти туніку».
Мелінда відвернулась, побачивши, як перед нею роздягається сама богиня.
Чому їй всі так довіряють, чим вона заслужила це? «Можеш не відвертатись», – почула голос Діани,
і не могла не послухатись.
Богиня має волосся на тілі, просто бездарні митці не можуть це відобразити.
«Далеко ж забігла я, нічого не скажеш», – Діана дивилась навколо. Погляд Мелінди торкався її, хоча навіть вітру
це було не дозволено.
«Тут десь річка, правда? Не проведеш мене до неї?».
Мелінда кивнула, одразу ж була готова вести чарівну богиню туди – до води, та як проходила повз – Діана спинила її:
«знімай сукню – зайдеш у воду зі мною».
Мелінда застигла, наче (наче?) ще не перед ким не знімала сукню.
Діана, велична богиня, одразу відчула і ласкаво посміхнулась Мелінді, кивнула, мовляв, добре, я розумію,
але зайди зі мною – я не люблю бути одна.
Мелінда йшла вперед – вела за собою втомлену, срібну від поту богиню.
На галявині, де впали краплини поту, виростали запашні і чарівні квіти – квіти з запахом тіла Діани, маленькі і білі.
Мелінда досі уявляє, що на неї дивиться саме Діана – хоч та й ніколи її не бачила.
Мелінда обожнює запах конвалій – тримає букет біля ліжка,
це не згадка про перше кохання – закоханість – це порятунок у страшному болоті; це перше кохання не існує у цьому всесвіті, проте не значить,
що воно не існує десь ще.